Амброуз Акінмусірі: «Я відчуваю, що рухаюсь до чогось нового»
Катерина Зяблюк
авторка, музикантка
Фото:
Олексій Карпович
Амброуз Акінмусірі – безперечно, вагома людина для історії музики, а його концерти – це верстові стовпи на життєвому шляху. За останні п'ять років це вже третій його концерт, який нам вдалося почути, і мимоволі спадає на думку, що з часом його музика набирає нових контекстів, а сам Акінмусірі переосмислює власну роль як музиканта. Ті або інші музичні елементи, теми, які він підіймає, завжди залишаються при ньому, і на кожному живому виступі він вносить у них новий набутий досвід. Навіть те, що він більше не грає "Regret (No More)" – це розуміння, що передавати цю енергію вже надто тяжко.
Звісно ж, на листопадовому фестивалі Jazzowa Jesień im. Tomasza Stańko 2019, де і відбувся концерт, писалася вже нова історія.
***
Цей виступ був присвячений Томашеві Станько. І це не виглядало як формальна пошана – перед тим, як грати перші звуки кожного твору, Амброуз якийсь час збирався з силами та думками.
Музика була новою, ніде не записаною раніше, хоча завдяки характерному звучанню пам'ять вихоплювала подібності з альбомом "A Rift In Decorum" (все ж один з творів був саме звідти). І перша ж композиція, здавалося, була саме для Станько – ліричне інтро труби, і згодом композиція, що нагадувала стиль польського трубача.
Склад був майже такий самий, як на більшості його концертах та альбомах – квартет за участі Джастіна Брауна, Сема Гарріса та Метта Брюера, який заміняв того вечора Гаріша Рагхавана. Брюер цілком увійшов у настрій квартету і теж грав сольні прелюдії, які так притаманні контрабасу в цій музиці.
Акінмусірі був у постійному контакті з іншими музикантами. Ще на репетиції він під'юджував усіх різкими вигуками та рвучкими рухами, ніби зумисне налаштовуючи його на відповідну хвилю. Це було досить сильною настановою, яка не давала цій хвилі зрушитися або зайти надто далеко.
Барабани мали безліч вільного простору для своїх вибухових реплік, у яких фортепіано зберігало свою безпристрасність та розмаїті поліфонічні партії, що повторювались знову і знову, неухильно від ритму. Амброуз, схоже, почував себе у цьому комфортно, зосереджено слухав усе, що грають його друзі – навіть відходив часом в сторону і сідав навпочіпки. Він починав грати непередбачувано, ніби лише тоді, коли йому спаде на думку щось дійсно вартісне, і він просто робить крок у вимір, де музика завжди є – йому треба тільки відчути і передати її.
Друге осяяння, яке підтверджується з кожним чудовим концертом, – як неймовірно багато вирішують гарні відносини між музикантами.
Посеред виступу раптом з'явилося щось подібне на гімн або народну пісню, яка прославляє героя. Вона тривала лише якісь півтори хвилини, проте встигла зачепити за живе – вона зібрана наче з досвіду поколінь та щирої вдячності. Це була композиція, яку Амброуз написав на честь Роя Харгрува.
Насамкінець Амброуз представив музикантів, а на біс зіграв ще одну з нових композицій – баладу з протяжним "заспівом" труби, який так і не повернувся до тонічного акорду, і залишив відчуття підвішеного в повітрі питання.
Протягом всього дня перед концертом ми перетиналися з Амброузом на території Дому культури. Його налаштування до виступу складалися з прогулянки містом, дегустації місцевої кави та недовгих розмов зі знайомими, що часом перемінювалися інтерв’ю та всілякими фестивальними формальностями на кшталт фотографій та підписів альбомів. Наш діалог з ним ми почали з розповідей про сина, фотоплівку та улюблені країни, де обсмажують каву. Мимохіть почали ділитися планами та судженнями, і це цілком вписалося у формат інтерв’ю.
***
Що ти можеш розповісти про те, що трапилося в твоєму житті нещодавно? Ми не бачилися півтора роки, як ти?
Хммм… Не знаю. Як і в кожного, в мене бувають періоди [показує хвилю] і зараз, мабуть, я на вершині цієї хвилі. Я відчуваю, що рухаюсь до чогось нового. Новий гурт, будь-що нове… Можливо, це визначить весь мій наступний рік. Я в пошуках ясності, а не тільки абстракції.
Як тобі концерт?
Все як завжди. [сміється]
Здається, зі звуком було не все гаразд під час налаштування перед концертом.
О, просто сцена ще не була встановлена, тому ми й чекали. Звук був чудовий, налаштувати все — зайняло близько години.
Яку композицію ти виконав на біс?
Це була моя пісня під назвою “Rib Reset”.
Це, мабуть, нова?
Ти знаєш, всі композиції – нові, і тільки одна з попереднього альбому.
Мені здалося, що це була композиція з альбому “A Rift in Decorum”.
Так, вона дійсно звідти.
Також мене зацікавила одна пісня в середині виступу. Коротка пісня схожа на гімн.
O, це була пісня для Роя Харгроува.
Щодо альбому Origami Harvest (2018). Знаю, що ти не читаєш те, що про тебе пишуть в медіа, проте недавно я писала рев’ю на твій останній альбом. Він мене дуже зацікавив своїми символами та посиланнями, які видаються очевидними. Наприклад, те, як гангста-реп переплітається зі струнним квартетом, створючи конфлікт світоглядів, жорсткі тексти про дискримінацію, як прояв оточуючої дійсності, врешті-решт, відсутність басу, що для мене означає нестабільність нинішньої ситуації, відсутність ґрунту під ногами. Хотіла впевнитися, чи справді ці символи означають саме це?
У мене мурашки по спині забігали, якщо ви навіть це знаєте. І це саме те, що я мав на увазі. Ніхто й ніколи у мене навіть не запитував про це.
Бачила, що ти почав концертувати в дуеті з Тиграном Амасяном. Розповіси, як ви познайомилися?
Я познайомився з Тиграном раніше, ніж із його творчістю. Йому тоді було 18 років. Ми разом навчалися. І в той самий час разом з нами на курсі були Уолтер Сміт ІІІ, Джо Сандерс, Тейлор Айгсті, Джеральд Клейтон, Луїс Кол.
Отже, я зустрів Тиграна на вечірці, де він грав на клавішах. І саме тоді я почув його вперше, це був… 2005 рік, на ньому ще була дивна куртка [сміється].
Ми завжди говорили про те, щоб зіграти разом, і ніяк не могли співпасти один з одним. Ми зробили дещо спільне в Канаді одного разу, це було десь 6 чи 7 років тому.
Це був концерт?
Це було на резиденції, я запросив його приєднатися до нашого квартету.
На багатьох резиденціях довелось побувати?
Знаєш, були часи, коли їх було дуже багато. А потім був період, коли я взагалі не брав участь в цьому протягом трьох років. Ця резиденція з Тиграном стала перехідним етапом у моїй кар’єрі.
Розумієш, цей проект я робив так само, в квартеті, у січні минулого року на резиденції [тобто 2018 року - Прим. ред]. Саме тоді я востаннє бачив Томаша Станко. Він прийшов на мій виступ, де були всі гурти, які я зібрав за тиждень, і у нас була репетиція всіх моїх композицій цього проекту.
Що найбільше дали тобі ці резиденції?
Це хороша річ – вони змушують тебе створювати щось за короткий проміжок часу.
Читати також: Амброуз Акінмусірі: «Моя справа – не заважати музиці відбутися»
Як щодо інших схожих проектів з піаністами? Наскільки мені відомо, нещодавно в тебе був ще один проект з Давідом Вірейесом.
Звідки ти про це знаєш?! [сміється] Ніхто навіть і не знав про наш виступ.
Справді? Але цікаво, у цих піаністів досить схожий підхід з огляду на їх коріння. Тигран вплітає в свою творчість вірменську народну музику, а Давід – кубинську. Як тобі грати з людьми з таким фольклорним бекграундом?
Знаєш, я вважаю, що кожен музикант так чи інакше виховувався на фольклорі. Коли ти говориш з американцем, особливо з чорношкірим американцем… [робить паузу] це, хай йому грець, важко зрозуміти, що це так, особливо, коли це стосується афроамериканської народної музики, тому що вона звертається до всього світу. Це не вигладає таким очевидним, адже здається, що вона одна. Вона настільки популярна!
Розумієш, кубинська музика — це кубинська музика, тому що здебільшого її грають там у такий спосіб, як це було завжди. Ти можеш поїхати до Болгарії і зустріти тамтешніх людей… і можеш не почути кубинсько-болгарську музику, але можеш почути болгарський хіп-хоп. [сміється] Французький хіп-хоп, італійський хіп-хоп, і тому подібні речі.
Я маю свою фольклорну базу, навіть дві — тому що я нігерієць, і я граю музику звідти, і в той же час — афроамериканську. І коли я граю разом з такими людьми, — Тиграном і Давідом — це схоже на міст чи ланцюжок, що з’єднує тебе з будь-ким, хто виконує будь-яку народну музику. І це повага до речей, які були створені до того, як ми їх почули. Так само це звуковий зв'язок між почуттями, з якими ти маєш справу, зі всім твоїм досвідом, в який заглиблюєшся.
Як щодо комбінації фолку з сучасною імпровізаційною музикою?
Це складно. Ти маєш справу з минулим та майбутнім, правильно? Оскільки імпровізація — це момент у майбутньому, ти використовуєш усе можливе, щоб потрапити в це майбутнє.
Скажи, будь ласка, що тобі не подобається з того, що журналісти пишуть про тебе?
Насправді, не знаю, тому що поки я не дуже багато цього читаю [сміється]. Але можу сказати тобі одну річ: я не люблю, коли люди складають довгий список моїх досягнень. Зазвичай в ньому немає нічого, що я насправді ціную. Я стаю старшим — я вже практично старий, мені 37 років. Але вони почали говорити про це, коли мені було 24 чи 25. Знаєте, це щось на зразок: “О, він виграв конкурс Монка!”. Люди, це було 12 років тому! Так давно. Відтоді я випустив 4 чи 5 альбомів, і це значить для мене набагато більше.
Також не люблю, коли мене називають кимось, хто робить політичну музику. Тому що це означає, що я прийняв свідоме рішення займатися політичною музикою. Це означає, що в мене є вибір, але в мене його немає. Тому що це моє життя, я не можу займатися політичною музикою, я просто розповідаю про своє життя. Агов, народ, ви ж мене розумієте! [сміється]
Отож, так, не кажіть, що я – політичний музикант, у цьому стільки ж сенсу, скільки у: “ой, ви не розумієте!” [сміється].
Я дуже добре тебе розумію з нашої національної точки зору. Значну частину нашої інтелігенції було вбито та вигнано, багато людей з привілейованого прошарку суспільства — в музиці, літературі, театральному та образотворчому мистецтві — були винищені чи вислані Росією та Радянським Союзом. Це було в 20-30-х роках 20 століття і не тільки, і щоб знайти опору, ми мусимо повернутися до того місця, де був на той час інтенсивний розвиток у культурі, питання про те, хто ми є, — і продовжити вже з врахуванням теперішнього часу. Це тяжкий процес. На жаль, небагато людей розуміє, що це важливо пам’ятати. Отже, мабуть, я можу сказати, що, в певному розумінні, ми також «чорні».
Ти знаєш, це не одне й те саме. Я зрозумів, що ти хочеш сказати, але в мене є інший аргумент. В нас трохи інша історія.
Що значить бути афроамериканцем? Це означає, що в тебе немає коріння, ти не знаєш свого походження. Знаєш, я казав тобі, що я – нігерієць-афроамериканець. Хоча, я — не з Нігерії, але чорношкірих людей, які знають, з якої країни в Африці вони походять, практично немає. Наприклад, ти знаєш Джастіна [Брауна] — якщо ти запитаєш його, з якої країни його батько (як мій – з Нігерії), він не відповість. Ось в цьому відмінність. В іншому — це схожий процес, де ми можемо бути подібні.