Амброуз Акінмусірі: «Моя справа – не заважати музиці відбутися»

Катерина Зяблюк
музикант, автор

Фотографії:
Олексій Карпович

Зустріти Амброуза Акінмусірі десь на фестивалі до чи після концерту і не поговорити з ним, напевно, це вже як незавершена дія. І от одного липневого дня 2018 року на Warsaw Summer Jazz Days, коли ні на що не сподіваєшся, стоїш собі у коридорі, Амброуз з ходу пригадує тебе і концерт у Києві, буквально вихоплює зі всієї оточуючої реальності, і це ніби так і має бути. 

Після пам’ятного виступу в Україні у 2016 році, напевно, це перша нагода поговорити з Амброузом про все, що сталося за цей час і не тільки.

«Origami Harvest» ще не виданий, але дух цього альбому є і в цій розмові. А продовження цієї і інших тем вже, умовно, в частині другій.

Амброуз Акінмусірі під час виступу на Warsaw Summer Jazz Days 2018

Розкажіть, будь ласка, про альбом/проект Mae//Mae. З чого почалася його реалізація?

Якось, за два-три роки до того, голова Берлінського джазового фестивалю Річард Вільямс звернувся до мене із пропозицією презентувати там спеціальнй проект. Мовляв, у нього на думці – доволі чітка ідея. Йшлося про співачку на ім'я Метті Мей – ув'язненої у тюрмі в містечку Дрю, штат Міссісіппі. Її знайшов один хлопець – музикознавець, культурний антрополог, котрий приїхав туди записувати таких жінок. Втім Метті Мей, на думку Річарда і мою, сильно виділялася з-поміж інших записаних ним жінок.

Втім, спершу я не надто зацікавився цією пропозицією, бо мав тоді надто багато замовлень. А згодом став довідуватися про це. Виявилося, що ця в'язниця – у маленькому містечку в штаті Міссісіппі – буквально у десяти хвилинах від місця, де народилася і зростала моя мама. Я розпитав її: вона таки знала про в'язницю і, ймовірно, могла знати людей, котрі там працювали. Тож я став про все це думати: «Нічого собі! Метті Мей була ув'язнена у виправному закладі, що просто трохи далі по вулиці, де зростала мама». Це для мене стало надто особистим проектом, я почав думати, як вдихнути життя у Метті Мей, а не просто зробити черговий триб'ют, як робить багато людей. Як зробити так, ніби вона у залі у 2017-му, дивиться цей виступ і бере в ньому участь. Як вдихнути життя у її пісні, звільнивши їх, так би мовити, аби вони зазвучали за стінами тієї тюрми на сцені великого фестивалю.

Ті пісні були близькі тому, що ви чули в дитинстві?

Саме так. Так я й почав грати музику – у чорній церковній групі. Частина моєї сім'ї по мамі – з Міссісіппі, де народився блюз Дельти. Я зростав, слухаючи купу тих записів. Моя мати слухала ці нескінченні блюзи, у дитинстві я чув, як бабця ходить по хаті, наспівуючи тих пісень. Також я багато ходив до церкви, де грав на фортепіано. Займатися я почав у 3, а у 5-річному віці вже грав на фортепіано у церкві. Так що все більш ніж особисте.

Гра у церкві – це, мабуть, чудова школа.

Безумовно.

Оскільки ваш шлях почався із церкви, можете розповісти про найяскравіший тодішній музичний досвід?

Це не те, щоб якийсь конкретний досвід. Але я чітко пам'ятаю, наскільки мене вражав факт, що у більшості хорів окремо взяті співаки не були такими вже блискучими, але щойно вони ставали хором, це була найнеймовірніша штука у світі. Це перше, що справило на мене неабияке враження у музичному плані: коли відбуваються репетиції, один звучить фальшивенько, інший плутає чи забуває слова... але щойно все складається докупи, стається щось божественне, починає зривати дах. Тому от такий був у мене – ще зовсім дитячий – церковний досвід.

Ви теж співали?

Ні-ні-ні (сміється), тільки грав. З мене жахливий співак. Якби я співав, грати на гітарі… Але ні. Співаю лише під час написання, але не зважуся на це прилюдно.

На ваших альбомах часом з'являються вокалісти. Тут спрацьовує якась пам'ять про ті часи у церкві, чи ви керуєтеся іншими критеріями?

Вокалісти на моїх альбомах – це мої хороші друзі. Починаючи з найпершого (Prelude... To Cora, [Fesh Sound, 2008]), де співала Йунко Ватанабі – вона мій хороший друг. Так само, як і усі, хто співали в мене потім – наприклад, Бекка Стівенс, Тео Блекманн, Cold Specks (усі троє звучать на The Imagined Savior is Far Easier to Paint [Blue Note, 2014] – Ред.). Усі вони особливі люди, і в них доволі спеціфичний вокал. Мені особливо подобається, як їхні голоси співзвучні із тембром та діапазоном мого інструменту.

Помітила, що ви постійно граєте на межі власного впізнаваного стилю. Яким ви бачите розвиток свого стилю зараз?

Та ніяк не бачу... Сподіваюся, коли стану старшим, озирнуся назад і почую ці зміни на краще. Але зараз... намагаюся особливо про це взагалі не замислюватися.

***

Якщо говорити про ваші джерела натхнення як композитора, гадаю, не помилюся, згадавши Марію Шнайдер?

О, безумовно!

... І Кенні Вілера

Ні, не Кенні Вілера. Але усі це так думають [сміється]. Тобто, мені подобаються деякі записи Вілера, але я ніколи не «сидів» на ньому. Мені дійсно до вподоби його Small Ensemble, Large Ensemble (альбом музики для великих і малих ансамблів), Gnu High, те, що він записував із Лі Конітцем та Бредом Мелдау (там ще не було барабанів)... Але я ніколи не вивчав його отак спеціально. Згодом збагнув, що, можливо, на нас обох чимало вплинув Букер Літтл. Ймовірно, це те спільне, що люди і чують в нас. А от щодо Марії Шнайдер, то ви праві. Боже, вона – одна з найулюбленіших. 

Маєте якісь історії, пов'язані із нею?

Вигравши Конкурс ім. Телоніуса Монка, я отримав $10,000 на навчання. Я став розпитувати у людей щодо Марії Шнайдер, і всі казали, що вона не дає уроків. Кажу: «Ні, я доб'юся свого, вона мене навчатиме!». Дістав її номер і вирішив подзвонити «наобум». Вона зняла слухавку, і я такий [вдає дурнуватий голос]: «Ееее... Це Амброуз Акінмусірі». – Вона: «О, я вас чула». – «А я хотів би брати у вас уроки». – «Але ж я не даю уроків», – відповідає вона. Я такий: «Ну будь лааааска, будь лаааска. Я так хочу брати у вас уроки». І вона вже відчуває, що я дійсно цього хочу, і погоджується. Але я був такий наляканий, що так і не передзвонив і не дійшов до неї. Але принаймні намагався. І усі у моїй групі обожнюють Шнайдер, вона наша музична закоханість, і вона це знає. Якось ми виступали на одному фестивалі, і вона витягла нас усіх на обід – і я почувався, як мала дитина. Це так зворушливо. Але вона для мене – такий саме вплив і натхнення, як Джоні Мітчелл, Ендрю Гілл, Біллі Чайлдз, більш-менш будь-хто, хто шанує композиторську майстерність... – Бах, Равель, наприклад, до яких я часто повертаюся по натхнення.

Якщо повернутися до ваших підліткових років, чи пам'ятаєте свій перший джем-сешн?

Ой, не пам'ятаю я перший джем. Я зростав разом із [трубачем] Джонатаном Фінлейсоном; ми – найкращі друзі. Ми ходили до однієї школи у середніх, а потім у старших класах, у нас були ті самі вчителі й наставники. І вони тишком-нишком проводили нас до одного клубу в Окленді, де відбувалися джеми – чи то по неділях, чи по понеділках...

Він [Джонатан] каже, що то були недільні вечори.

Каже – недільні? Гаразд, хай будуть недільні [сміється]. Тож, мабуть, там, у The Birdcage, у старших класах і траплялися мої перші джеми.

Але ж для багатьох це така яскрава подія, більшість відчувають острах.

Гадаю, ми були цілком, еммм... самовпевненими молодими людьми. Ми взагалі не боялися – нас такими зробили наші наставники. Для мене труба завжди була чимось загадковим і чудним; і ніхто ніколи мене не силував займатися цим. Мене від цього всього дісно перло, адже замість стати науковцем або будь-ким ще, я обрав саме цю улюблену справу.

А чи відчували ви колись острах – перед цілями, що ставите, задумами, концертами?

Страх? Ні, адже я на сто відсотків певен, що тут йдеться не про мене, не про те, як я почуваюся і всяке таке. Моя справа – не заважати музиці відбутися. Знаєте, от нещодавно я був у Йоганессбургу, потім полетів додому до Каліфорнії, потім – сюди, до Польщі. Я, може, й втомлений, але не наляканий. Бо все це, повторюся, не про мене і не про те, як особисто я почуваюся. 

Особливо сьогодні, коли світ втрачає ґлузд, і людям як ніколи потрібна музика. Якщо я здатен вплинути на одного чи двох людей, то байдуже, чи змушуєш ти себе піднятися до літака. Якщо я можу принести полегшення людям і припинити чиюсь паранойю бодай на п'ять секунд, то свою роботу я виконав. 

А не заважати музиці означає купу речей, що маєш зробити перш ніж виходити на сцену – правильно харчуватися, позитивно мислити, займатися, добре знати музику. Все це дуже допомагає, і я навіть не відчуваю тиску. Тобто, можу часом відчувати тиск, але страх – ніколи.

Багато хто у пошуках порятунку від реальності чи за натхненням звертається до алкоголю і наркотиків. Ви – явно не з них.

Ні, це не моя тема. Тобто, я іноді можу випити, але не більше того. [сміється]

***

Вас знають як людину політично свідому. Як ви ставитеся до того, що джаз використовують як частину пропаганди?

Маєте на увазі, коли джаз стає пропагандою? Гадаю, це відбувається і у США, і всюди. Взагалі, все використовується як пропаганда, не лише джаз. Це вже на совісті музиканта – розбиратися у цьому чи ні. І в глобальному сенсі просто неможливо знати про все, що відбувається всюди – соціально і політично. Втім, це виконавцеві вирішувати, чи хоче він знати, що відбувається там, куди він їде. Це для нас важко, адже ми маємо справу із власними проблемами. Не забувайте, що ви спілкуєтеся із афроамериканцем чоловічої статі з Америки. Знаєте, в нас там наразі Трамп за президента, щотижня або щодня відбуваються [резонансні] вбивства. Тож, це мені мати із усім цим справу. Уявіть, наскільки при цьому непросто бути поінформованим про все, що відбувається у світі.

Так чи має право сьогодні на існування філософія «музика – поза/понад політикою»? Як слід атристові поводитися у час, коли необхідний протест?

Кожен це вирішує для себе сам. Давайте будемо реалістами: мені пощастило – у мене купа концертів, а багато у кого геть інша ситуація – хтось, може зараз поїхав на гастролі вперше за п’ять років, а їм теж треба годувати сім’ю і все таке... Тому все відносне. І це складна штука, бо є дуже особистим для кожного. Ти мусиш мати емпатію; усвідомлювати, що кожен бореться зі своєю власною… політикою [сміється], чи як ще сказати? І коли ця емпатія працює, ти маєш спробувати опинитися у шкірі когось іншого. Бо легко комусь казати робити дещо, чого ти сам не робиш.

Я їжджу по світі 20 років, і бачив людей, їхні проблеми, подумки засуджував їх, а за 15 років змінював свою думку. Адже чув різні історії і все таке. І я тут не для того, щоб судити про людей через їхні гімняні вчинки. Мені важливо знати, що зі мною все гаразд, і я їх не роблю. І так, я намагаюся щосили бути у темі того, що, де і як вібувається – хоч, самі розумієте, як це непросто.

Я думав про те, що значить протест. Для мене протест – це бути митцем найвищого рівня перед лицем навколишнього гімна. Підозрюю, багато людей цього не усвідомлюють. А мій протест – намагатися бути найофігеннішим Амброузом, яким тільки можливо. Стояти отам на сцені і просто, блін, бути неймовірним. А люди будуть слухати й думати: «А яким це чином Амброуз – афроамериканець, якого цькувала поліція, який мав справу з расистами – як же це він зараз настільки спокійний і не переймається усім тим?». Це те, що я хочу, аби інші відчули. Коли я стою на сцені – це акт непокори: я зневажаю негатив, що тисне на мене. Тому, я вважаю, що, будучи артистом, я маю свій протест демонструвати у такий спосіб. Бо так відбувалося раніше. Раніше – це 60-ті, це соул, це Джеймс Браун, Джексон Поллок! Завжди, коли виникала політична боротьба, починалася класна музика і розвивалося мистецтво. Окрім нинішнього часу [сміється]: зараз протест якийсь дивний.

Але завжди митці вчиняли саме так: створювали всупереч, перед лицем [проблеми]. Це як, коли тобі в обличчя гучно рикає лев, а ти замість бігти та шукати укриття, будь-що стоїш перед ним. Як писати музику, дивлячись на лева [сміється]. Звісно, це важко, адже у кожного все виглядає по-своєму.

***

А що вас надихає поза музикою?

Якби я відповідав вам раніше, то склав би цілий список. Тепер певен, мене надихає геть усе. Знаю, це нудна відповідь, але мене дійсно надихає усе, що я переживаю. Втім, тут слід пересвідчитися, що ти дійсно це переживаєш. 

Чи могли б ви уявити своє життя без музики? Чи могли б ви досягти своїх цілей без музики?

Так. Не знаю, які у мене «цілі», але мені не так вже необхідно саме грати на сцені. Я впродовж років це кажу: не знаю скільки я ще це робитиму – три роки, п’ять? Наприклад, якби я викладав, музика все одно була б присутня, але я не обов’язково маю бути на сцені. Маю на увазі, що уявляю життя не без музики, а без виступів. Мені не конче необхідно стояти отам на сцені у центрі уваги, навіть усвідомлюючи, що я можу певним чином вплинути на людей.

І яким було б це життя без музики?

Я був би геть іншою, нормальною людиною. У мене були б друзі, і я проводив би час із сім'єю, і міг би бачити свою дитину щодня – це чудово. Працювати в офісі й закінчувати в 5-й і не мати постійно займатися – це ж значно легше. 

...І влаштовувати вечірки по неділях чи п'ятницях.

[сміється] Знаєте, як я казав, це нелегко – ота (технічна) частина мого життя. Я займаюся цим вже понад половину свого життя, у мене щороку найвищий рейтинг у кожної з авіаліній, бо я постійно у літаку. В мене болять спина і стегно, я два дні не спав по-людськи. У такий спосіб ти буквално вбиваєш себе. Як було б добре опинитися вдома, зробити зарядку і зайнятися буденними справами; скласти собі план на кшталт «найближчі півроку я займаюся спортом». Але не можу собі цього дозволити, адже розпочав робити дещо, що вимагає постійно бути у дорозі. Щойно ти відходиш від джетлегу, тобі знову час у дорогу. Коли я вдома, то маю встати в 4:30 ранку, аби встигнути позайматися, доки мій син не прокинувся, бо я хочу провести із ним час. І як же хочеться поспати подовше [сміється]. А потім люди пишуть імейли щодо гри на трубі або про музику взагалі. Щодня. Це дійсно шалене життя, тому нескладно уявити собі, як прожити без цього божевілля.

P.S. Henya

Маю запитання про мою улюблену пісню, написану вами.

О-о... [смється]. Давайте-давайте.

Йдеться про тему “Henya”. Ви навіть опублікували її акорди у твіттері. 

Тааак. [сміється ще гучніше] Тому що усі грають ці акорди не так. Знаєте, це така честь, що люди люблять виконувати цю пісню, втім там є один акорд, який люди чують зовсім інакше, а саме він, так би мовити визначає цю мелодію.

Гадаю, останній акорд?

І останній – також. І його теж усі грають неправильно. Там у басі має бути квінта (через слеш). Але той інший йде перед акордом соль-мінор. Там має бути Em, а потім(!) Em із до-дієз у басі (Em-Em/C#). 

Гадала, там який розширений акорд...

Якщо ви про той, що прямо перед G, то там має бути вкрай дивний акорд – ре-мінор із ре-дієз у басі.

[приречено] О, ні...

О так: це ніби перше обернення сі-мінору з мінорною терцією нагорі. А потім – соль-мінор, і вуаля. Це все штуки із голосоведенням. Але люди, не знаю чому, грають там мі-бемоль-мінор – [наспівує] щось на кшталт цього. Але ця маленька деталь взагалі змінює усе.

Кльово. Люди постійно намагаються зняти цю пісню, і цей ваш пост із акордами взагалі спантеличив. А, власне, Henya – це хто або що?

Гаразд. Henya – це насправді Ayneh, якщо прочитати навпаки. І зіграти теж. Я спершу написав цю пісню у зворотньому порядку [співає тему]. “Ayneh” мовою фарсі значить «дзеркало».

І чому ви вирішили зробити таку варіацію теми?

Мені ця ідея спала на думку лише коли ми записували альбом. Просто це здалося кльовим, прикольним [сміється]. Заграв її ззаду наперед і – такий – «ой, задом наперед звучить краще». Але я там не грав оригінальну мелодичну лінію, а зробив дещо інше, аби воно перетворилося на “Henya”. А потім для інтерлюдій в альбомі вирішив заграти мелодію у первісному вигляді.