Щоденник музиканта, який виступив на Enjoy Jazz Festival 2020
Катерина Зяблюк
авторка, музикантка
1. Легка розсіяність під назвою “свобода”
Одного дня в середині серпня прийшов лист від організаторів Enjoy Jazz Festival. Саме в цей момент я була повністю заглиблена у те, що відбувалося на репетиції, тож я не зосереджувалася тоді ні на чому, що не допомогало б мені видати з акордеону якісь впевнені звуки. Лишень легковажно зиркнула. Зібравши до купи всі свої життєві задачі на добу, я згадала, що на мене в пошті чекає щось глобальне.
Розмова почалась: я намагалася бути максимально спокійною та коректною по відношенню до серйозних планів щодо мене, як музиканта. Ніби нічого складного, але лише одна малесенька думка вперто муляла мені мозок: «Чи вони часом нічого не переплутали?».
Певно, знаєте як це, — дивуватися і задавати собі дивні питання після тимчасового виходу з пандемічної бульбашки. Все було нестабільне, тож будь-які спроби людей збудувати конкретні плани викликали лише саркастичний смішок. Більше того, тіло настільки звикло до цього в’ялого мандрування траекторією ліжко-кухня-робочий стіл, що ти навіть не замислюєшся над метою «мандрівки» до певного місця, бо й так всюди робиш те саме.
У моєму випадку це було безперестанне уявляння того, які нові звуки я видаватиму зі своїх інструментів, коли весь цей хворобливий тягар спаде з наших плечей.
Від самого початку (точніше, від березня) я не сприймала це як брутальне вибивання зі звичного порядку — мій доволі стриманий характер завжди передбачав життя в певній ізоляції від реальності, маючи навколо лише вузьке коло дійсно довірених людей. Тож, у моєму ритмі праці не змінилося майже нічого, хіба що ефективність почала осцилювати в дещо ширшому радіусі. До речі, такі коливання були першим чинником того, що мій сольний альбом Borders Make You Grow з’явився десь на 20 років раніше, ніж я наївно передбачувала. Майра Мелфорд, Бред Мелдау, Дон Пуллен, Крейґ Теборн, Фред Герш, Ґонзало Рубалькаба — всі ці люди були моєю ниточкою, за яку я трималася, шукаючи цілісність та мужність залишитися сам-на-сам з фортепіано. Це стало невід’ємною частиною моєї рутини.
В «Гамлеті» Шекспіра мене колись зачепила одна фраза: «Коли це станеться зараз, значиться не потім; коли не станеться потім, то значиться тепер; а коли це не трапиться тепер, то значиться, всеодно станеться колись. Готовність — це все.».
Вона спала мені на думку через кілька тижнів після оголошення жорсткого карантину, й тримає мене на плаву й зараз. Певно, така настанова допомогла мені не опустити руки перед незвіданою серйозністю, а саме — виступом на Enjoy Jazz Festival.
З чим я зіткнулась? Перш за все, мені хотілося показати себе солідним і професійним музикантом, на тлі переживань через це намагалась ускладнювати свої райдери всіляким непотребом. Зрештою, не знайшла нічого дійсно вагомого, що могло би доречно продовжити три нещасні лінійки списку моїх потреб. Тим паче, з’явилися значно важливіші труднощі, наприклад, планування маршруту — завдяки турботі влади про здоров’я громадян, щодня з’являлися нові нюанси при перетині кордонів. Після низки відмін і перенесень рейсів я перестала довіряти дешевим авіалініям, тож преміум-клас увійшов у гру. Це було чудовою бронею для нервів і творчої свіжості, а ненав’язливий діалог з кураторами фестивалю її лише укріплював.
За пару тижнів до вильоту план устабілізувався — з ніг до голови я екіпірувала себе чітким графіком дій і стосиком потрібних і не зовсім документів, які все ж могли знадобитися прикордонникам. У той самий час протести в Польщі розросталися і ставали дедалі затятішими, що не було для мене чимось дуже тривожним (згадуючи тяжкий Майдан у 2014-ому році, не було жодного бажання долучатися до подібного виру знов — принаймні, до того часу, поки моя подорож не буде здійснена).
Я оточила себе різноманітними профілактичними засобами для мого духовного запалу, на випадок, якщо щось зіб’є мене з пантелику. Це були ті самі рятівники цілісності (чит. вище), книга Патті Сміт “Just Kids”, мій вірний блакитний блокнот для виловлювання спонтанних ідей, навушники, декілька літрів кави на наступні шість днів і плитка чорного шоколаду. Дрім-тім всього життя, з якою я готова на все.
Перше побачення з Німеччиною було схоже на зустріч старого знайомого в несподіваному місці. Зграбні багатоповерхівки, затишні й пошарпані азіатські магазинчики, нерозбірливі мови, що перелітали повітрям зашифрованими повідомленнями, різкі запахи та жести людей. Ці речі були цілком знайомими, тож варто було знайти щось, що могло би вразити — правильним рішенням було йти до Мейну в пошуках старих художніх галерей, рахуючи по дорозі багатоповерхівки. Чарівне заняття. І присягаюся — альбом The Behemoth у виконанні Phronesis, Julian Arguelles & Frankfurt Radio Big Band почала грати у плеєрі абсолютно випадково. Справжня магія часто ховається в подібних дрібничках.
2. Прийняття
Слід пам’ятати, що це не було пунктом призначення. Дорога до Enjoy Jazz Festival проходила у напрямку тріумвірату у вигляді міст Маннгайм, Людвігсгафен та Гайдельберг, що розпростяглися вздовж річок у регіоні Рейн-Неккар на південь від Франкфурту. Історія фестивалю розпочалася у 1999 році за ініціативи хіміка та міського діяча Райнера Керна. Навіть цей божевільний рік не зашкодив йому та його команді послідовно розбурхувати місцеве джазове життя, принаймні до листопада.
Концепція фестивалю дійсно потішила. Перш за все, відвідувачі ніколи не будуть переживати, що пропустять якийсь важливий концерт, слухаючий інший, не менш ключовий (як це буває на концентрованих кількаденних фестивалях з безліччю майданчиків якби «для кожного»). Подія розтягнута на шість тижнів у жовтні та листопаді, є достатньо часу, щоб при бажанні охопити всі виступи і всі 29 майданчиків.
Інша цікава річ — чудовий баланс між джазовими велетнями та маловідомими й молодими геніями. Як «молодий геній» мушу зізнатися — факт того, що в лайн-апі ти по сусідству зі своїми найбільшими кумирами конкретно розбаламучує кров. У цьому випадку це були Бред Мелдау, Сона Джобарте, Нік Бартш, Флоріан Вебер та безліч нерозпізнаних доти музикантів, що виявилися для мене черговим музичним дивом.
На жаль, чимало виступів було скасовано (у переважній більшості не пощастило американцям), тож не було змоги почути ані Крейґа Теборна, ані Джеймі Бренч чи дует Скофілда з Голландом. План перенесення відміненого після листопада фестивалю на грудень досі в розробці і залежить від непередбачуваних факторів, проте це анітрохи не применшує значимість того, що на ньому відбувається.
Даніель Ердманн і Акі Такасе Дуо. Фото: Holger Wieneke
Перше місце, куди я пішла після прибуття, був Дім культури — dasHaus Ludwigshafen, — а перша річ, яку я почула, були голоси, що презентували дует саксофоніста Даніеля Ердмана й піаністки Акі Такасе. Остання зустріч з Ердманном була під час вроцлавсього Джазтопаду рік тому, де він грав у тріо з віолончелістом Вінсаном Куртуа та другим саксофоністом Робіном Фінкером. Тоді це була презентація свіжого та романтичного альбому Куртуа під назвою Love of Life, базований на однойменному оповіданні Джека Лондона. Згодом, під час тодішніх домашніх концертів, приємно дивувало те, як вони вміють на повну віддаватися вільній імпровізації з кожним музикантом, що до них приєднається.
Це саме той дух, що був відчутний у дуеті того вечора — непохитні та технічно складні мотиви перегукувалися з абсолютним відльотом від форми, а часом музиканти винахідливо поєднували це разом. Можна було лише уявити, скільки варто мати концентрації на ритмі, щоб навіть під час цього відльоту люди продовжували підстукувати у такт. Мовна ж частина концерту, на жаль, пройшла повз мене, як нерозбірливий шифр, а це б могло чимало дати до розуміння ідеї.
Наступний день також був прив’язаний до знайомих речей. Гайдельберг був у 20 кілометрах, а вокзал — у двох хвилинах від мого готелю. Виглядало занадто привабливо, щоб гаяти час.
Гайдельберг — це місто вогняного листя та округлих мостів. Взагалі-то все у ньому стає заокругленим, якщо живеш у цьому містечку все життя. Все ж місцевим ніколи не набридає зустрічати тих самих знайомих у тих самих кав’ярнях чи вічних місцях зустрічі (одними з них були старезне кафе “Hornhen” та скульптури на найбільших площах). З кожної широкої площі було видно давній замок, який місцями досить живописно розвалювався. Отже, це можна було назвати продовженням «зустрічі друзів у несподіваних місцях», цього разу в супроводі живого запису Кіта Джарретта з концерту в Будапешті.
Я планувала зустрітися з один хорошим приятелем — журналістом та уважним споглядачем Хеннінгом Болтом. Протягом фестивалю тривала його виставка «різнобарвних описів» під загадковою назвою Spuren Zu Hören. Особливо раджу почитати його статті на All About Jazz — це чудовий спосіб побачити, як глибоко можна влізти в суть музики, яку він слухав, музики, яку він відкривав, мільйони разів подорожуючи по фестивалях, музикантів, яких він на цьому шляху зустрічав. А що цікаво, протягом останніх п’яти років він усюди носив із собою фарби та олівці й переносив свої ліричні враження не лише на літери, а й на кольори. І це дійсно працює — деякі малюнки тепло перегукувалися з моїми відчуттями, наприклад, до музики Амброуза Акінмусірі, Тані Гіаннулі, Матани Робертс або Джуліана Лейджа. Окремо була виділена збірка з японськими музикантами, яка просто переконувала своїми кольорами переслухати все.
«Хеннінг, ти пам’ятаєш найдивніший концерт, на якому тобі коли-небудь доводилося бути?» — це було моє питання під час захоплених оповідок про історію кожного малюнку. Відволікшись від смакування своїми влучними описами, Хеннінг підвів мене до однієї з робіт, яка й справді виглядала дивакувато — з гостро розірваними куточками, хаотично розлитим гірчично-жовтим, що конфліктував з чорнющими лініями та ласовинними плямками. Усі відірвані куточки де-не-де розмістилися у центрі цього розпатланого «опису». Хеннінг гаряче почав переповідати лякливі враження, а на тлі лунала ніжна мелодія піаніста Лукаша Ойдани Song VIII, яка, ніби навшпиньках, підкрадалася від колонок до наших вух, тихо розділяючи із нами меланхолію.
Чи могло це бути ниючою тугою за нашими спільними спогадами? Чи повинні ми говорити про них так, ніби ці спогади вбила епідемія? Такі юнацькі питання. Добре мати таємну глибоку поличку, де можна сховати ці назойливі думки. Як у Хенінга — він ховає за могутньою життєвою енергією, чимось, що дістається у спадок, — або від непереборної віри у життя. Це дозволяє йому щасливо мандрувати, й мені — бути щасливою у мандрівці. Заразна річ.
3. День Плутону
Інакше — день виступу. Так вдало склалося, що саме у цей день у мені скупчився максимум свободи й зосередженості. Цьому допомогло й те, що я могла прийти в dasHaus і робити що й скільки заманеться наодинці з бездоганним роялем від Steinway&Son’s. Завдячувала собі невпевненій, яка врешті вирішила не ускладнювати свій графік і пустити все так, як воно пливе. Я була спокійна, захищена та вільна, щоб грати неправильні речі.
Чи почувалися Бред Мелдау і Чарлі Гейден так само захищено, записуючи альбом Long Ago And Far Away у меннгеймській церкві? Чи може просвітленими? Чи думав Орнетт Коулман про хімію, коли виконував свій Sound Grammar у стінах BASF-Feierabendhaus (Центр культури при хімічній компанії BASF у Людвігсгафені — Прим. ред)? А чи маю я взагалі аж так розслаблятися? Маленька дівчинка в мені почала завалювати мене такими дитячими питаннями, а більша я — залишала це на відповідь музиці.
Я ніколи не займаюсь технікою перед виступами. Здебільшого шукаю нові текстури та цікаві форми акордів, які будуть визначати, чи хочу я грати «технічно» чи ні. Найкраща штука — це дозволяти собі сміливо додавати будь-яку зі знайдених текстур до спільного полотна тому, що вона нагадує щось приємне. Це таке поступове стирання кордонів між тим, що я граю і тим, як я живу. Ніхто не скаже тобі, як стерти ці кордони повністю, проте знаю, що ця робота буде довгою і важкою, адже терпка краса минає — дилеми вічні.
Enjoy Jazz Festival відкрив для мене безліч цікавих дилем. Альбом Fe´ Ґонзало Рубалькаби був ще одним саундтреком моїх лінивих пошуків і досліджень простору навколо. Несподівані кластери і теплі звукові бризи були беззаперечною рисою Рубалькаби, але навіть у найхаотичніших моментах ти чуєш його несвідомі натяки на сонеро і дансон, які, власне, були тими приємними нагадуваннями, які я шукаю для своєї музики.
Після дотепних словообмінів з настроювачем мого роялю, я стала більш підкованою в нюансах різних випусків стайнвеєвських роялів. Більше того, запевнив мене, що якщо він стане королем Німеччини (а краще всієї Європи), то більше не буде ніяких епідемій — він заборонить. Така угода мені подобалася.
Катерина Зяблюк під час сольного виступу на Enjoy Jazz Festival 2020. Фото: Holger Wieneke
Виступ видався інтенсивним. Порівнюючи з моїми попередніми, тут я мала достатньо простору для чогось глибшого, ніж утримання нот в потрібному місці — мене це вже не бентежило. Зрештою, вся фестивальна команда як слід подбала про те, щоб я не хвилювалася взагалі. Мене запрезентували з відповідною драмою — за тяжкими шторами, поважною і нероозбірливою німецькою мовою, — поки я сиділа за роялем і вглядалася в щілини між клавішами.
Маючи таку підтримку, я могла показати абсолютно все, що я коли-небудь знаходила за інструментом (принаймні, те, що вдалося згадати). Я продовжувала робити мікстуру з речей, що мене тішили, й це все — уявні ліси, річки, міста, кохані люди, знатні походеньки, музика, сміх, — з легкістю перетворювалося у звук, солодкий та пронизливий, що не так вже й просто знайти. Я імпровізувала, згадуючи мій перший політ на літаку, коли я вся трусилася в очікуванні відриву від землі. Згадувала хвилі образ і того, як з цим впоралася, хвилі щастя від самотності, хвилі, коли я усвідомлювала, чого хочу, хвилі, що доводили, що ніщо не триває вічно і лише наша пам’ять не дає цьому зникнути. Спогади можуть нас вилікувати, так само, як і вбити — у цьому їх сила. Що б на це сказав Шортер?… А втім, неважливо.
4. Моментум
Страшенно люблю цей момент, коли я гублюся в епітетах Хеннінга. Вони можуть здаватися ускладненими й недостовірними, проте, якщо заглибитись, то можна зрозуміти, що він бачить світ в унікальних барвах. Малюнків, до речі, це також стосується. З його слів, під час мого концерту він не бачив ні світла, ні кольорів, тож доводилося підбирати на дотик відповідні тони. Виявилося, що в цьому невидимому йому вдалося накреслити досить солідну серію. Вона була така різноманітна — не могла повірити, що все це він «побачив» у моїй, як мені здавалося, спектрально вузькій музиці. Це як інстинкт придворних художників та письменників обмальовувати явища дещо уявними якостями. Проте багато в чому це перегукувалося з моїм баченням, і це вже щось означало. Я попросила дозволу використати один з малюнків у якості майбутньої обкладинки альбому. Найціннішим моментом була його приємно здивована усмішка, схована під маскою — це означало, що він згоден.
Разом з Крістіною Нан, прекрасною проповідницею образотворчого мистецтва з Румунії, ми спакували виставку Хеннінга перед його потягом до Амстердаму. Він подякував за терпіння, хоча у цій справі не було нічого марудного — радше нагадувало фрагмент з життя творця, за яким я мала щастя спостеріати. Тут час не грає ролі — плани творця важливіші й більші. “Катерино, такі люди як ми, повинні єднатися. Але нам не треба створювати ніяких спілок чи щось таке, бо такі люди як ми, ненавидять спілки”, — це прозвучало як інструктаж перед комунікацією зі світовим розумом.
Того ж дня, ввечері, був останній концерт перед несподіваним кінцем фестивалю. Це відбувалося в Christuskirche в Маннгеймі — церкві, де, власне, Мелдау з Гейденом писали свій альбом. Це теж був дует — Вінсан Пейрані на акордеоні та Еміль Паріз’є на сопрано-саксофоні. З точки зору «акордеоніста» зізнаюсь — навіть не думала, що на акордеоні можна грати так легко і водночас так енергійно. Звісно, не обійшлося без Астора П’яццоли в репертуарі, але нетипова і енергійна мова музикантів перевертала знайомі мелодії догори дриґом. Вони часто змінювалися ролями — Паріз’є був ритмом, а Пейрані мелодією — й навпаки. Що б вони не робили, виглядало завжди природньо і гнучко — стріляли усмішками в публіку, гучно тупали ритм, ускладнювали популярні мелодії.
Одною з композицій, яка мені найбільше сподобалася, була “Noushka” Вінсана, яку він написав для своєї дружини. Смачна назва, дещо східна, а форма побудована у кращих традиціях італійської фільмової музики, сповненої теплими меланхолійними гармоніями. Вони ще й встигали розважати слухачів непередбачуваними жартами та епічними виходами на біс. Це було щось занадто свіже та яскраве, як для дня, у який святкують Геллоуїн.
Звісно ж, найкращий день, щоб туман загрозливо розпростерся на ціле місто, а машини пролітали серед нього, наче стріли. Випадково мені трапилася кривава «стріла», на якій неохайно було вимазане червоне “HELP”. Схоже, хтось дуже засмутився, що тепер в барах можна сидіти лише до 11-ої вечора.
5. Бонустрек
Чому я завжди буду по-дитячому захоплюватися, так це тому, як часто німецька схожа зі словами, що я вже знаю. Це зводить з розуму, але це не змусить мене вчити німецьку — тоді магія прихованих історій зникне назавжди. Щоразу це схоже на кінець ниточки, яку ніяк не вдається зловити.
Що для мене завжди буде комфортним способом життя, так це вміння німців цінити кожен момент, який вони можуть присвятити собі. Не буду стверджувати, що ця риса загальна, проте це її аж ніяк не знецінює. Всі люди, яких я зустрічала, були віддані своїй справі, і не зволікали перед ризикованими викликами, які їм підкидає життя. Їх відкритість та сміливість допомогли мені самій позбутися від нарікань на себе.
Чого я завжди шукатиму, так це новий досвід, який цілком може послугувати маленьким відродженням. Відкривати перед собою незнайомі двері — це чудово, особливо розуміючи, що це може зникнути в будь-який момент. Коли приймаєш неосяжний виклик, шлях до його розв’язання обов’язково знайдеться в процесі — якщо залишити за собою звичку поїдання себе й просто робити те, що робиться. Дві останні речі я вивчила від Райнера Керна, який на все має чудові розв’язання.
Те, що я пережила, почула та розділила з іншими, робить мене щасливою. Це означає, що я на правильному шляху.
Особлива подяка Райнеру Керну, Хеннінгу Болту, Жаклін Меллайн, Крістіану Уейссу, Деннісу Борлейну, Крістіні та Саймону Нан.