Майра Мелфорд: "Музика – вірний життєвий шлях для мене"
Катерина Зяблюк
музикант, автор
Фотографії:
Олексій Карпович
Майру Мелфорд складно віднести до якогось одного конкретного жанру в музиці. На початку кар’єри (кінець 80-х) американська піаністка пройшла через декілька етапів розвитку своєї творчості, які тісно пов’язані з її внутрішньою боротьбою і пошуком свого стилю.
На її шляху була співпраця з Дейвом Дугласом і Генрі Тредгіллом, Доном Пулленом, зараз — з Кріс Девіс і Тайшоном Сорі, Террі Лін Керрінгтон і багатьма іншими.
Ймовірно, що саме творча впертість і чутливість Мелфорд і визначили її як одну з ключових фігур сучасної імпровізаційної музики, де завжди є місце традиції джазу, блюзу, авангарду, року, індійської медитативної музики, поезії, візуального мистецтва і літератури.
Один з кращих джазових фестивалів у Польщі Jazz Jantar 2019 подарував нам прекрасну нагоду наживо послухати концерт соло і поспілкуватися з Майрою Мелфорд про все трохи більше.
***
Концерт Майри Мелфорд почався раптово, без звичних оголошень. Але, зрештою, вона повідомила найважливіше - звучали композиції зі її сольного альбому “Life Carries Me This Way”, а також один з творів піаніста Ендрю Гілла. Здавалося, ніби шлях від гримерної до інструменту вона тримається своєрідних рамок етикету, проте за роялем Мелфорд стала зовсім іншою — її рухи відповідали тому, що вона грає, мимовільні вигуки та гримаски виривалися з неї, коли їй, певно, вдавалося зіграти саме те, що вона зараз хотіла. Вона підкупала тим, як винахідливо змінювала тембр і діапазон інструменту, як в них було чутно, що вона любить блюз, Сесіла Тейлора, Бітлз та ще чимало стилів, які натурально вплітаються в її імпровізацію. Натурально й впевнено — вона майже не натискала на маскуючу всі недоліки праву педаль.
Незвично було усвідомлювати, що свої мелодії та бігаючі по всій клавіатурі фактури, вона виглядала в малюнках та малорозбірливих нотатках на нотних листах, що стояли на її пюпітрі. Всі характерні штрихи чи поєднання кольорів вона брала під увагу, і їх моментами можна було навіть уявити в звучанні. Своєю грою Мелфорд доводила, що такий виклик, як сольний концерт, звільняє від рамок — ти вільний будувати свої, і за ці ж рамки виходити, якщо заманеться, — а побоювання зіграти щось не те, перетворюється на чутливість до будь-яких змін. Таким чином музична форма стає піддатливою, кожного разу звучить по-різному, а мелодика все краще і краще передає, що переживає зараз музикант. Саме такі відчуття були на концерті Майри Мелфорд.
***
Як ви, власне, усвідомили, що готові записати цілий сольний альбом?
Я обмірковувала це кілька років, перед тим, як здійснити. Спочатку у мене була ідея проекту, і я хотіла реалізувати її з одним моїм другом. Якийсь час я взагалі не була впевнена, як підступитися до сольного виступу, бо так багато грала з іншими людьми, що навіть не знала, чи вийде знайти для цього час.
Так, я думала про різні речі, які мені подобається грати на фортепіано, та відчувала, що могла б використати їх… Але мені хотілося створити певні [цілісні] композиції або структури, які б дозволили мені грати в такий спосіб.
Чи ця робота виправдала ваші сподівання? Які навички, чи «інсайти» ви отримали після її завершення?
Можливо, вона могла бути кращим способом висловити те, що я відкрила. А відкрила я одну з важливих істин, що стосуються сольної гри – я не мушу казати всього. У мене є просто нарис. Це не схоже на взаємодію з іншими людьми на сцені, коли в нас [виконавців] має бути чітке уявлення про те, що ми збираємося робити. У мене міг бути просто задум щодо того, чого я хотіла б торкнутися у музиці, але не обов’язково впорядкований. Таким чином, я могла б хоч кожного вечора змінювати аранжування. І це також стало викликом.
Знаєте, що цікаво? Я не могла повністю осягнути цю музику, поки не почула її на записі, і майже одразу настав час давати сольні концерти, щоб просувати новий альбом. І я подумала: «А те, що я записала – це композиція, чи лише первинні нотатки про те, що могло б статися?». Вийшов такий собі фокус: певні речі, зроблені спонтанно, на мою думку, добре спрацювали, і тепер я часто їх роблю, коли граю ці композиції знову.
І ще один момент – я відчула, що записані версії композицій не розкривають їхньої справжньої суті, і що я маю бути мужньою, і намагатися пробувати нові варіанти, навіть якщо не знаю, як вони спрацюють.
Не боїтеся?
Звичайно ж, боюся [сміється].
Коли ви грали, я бачила у вас на пюпітрі якісь малюнки. Чи не розкажете, що, власне, відбувалося в той момент?
Я маю пару речей для кожного твору. Візьмемо, наприклад, композицію “Attic” («горище») [показує ноти та позначки на нотному стані]. Ось це – одна ідея, а це – друга, а це – третя, четверта! Але коли б я не грала їх, навіть саме у такій послідовності, я все одно можу заграти їх по-різному.
А ще у мене є малюнок друга, що називається “The Attic” [показує]. Коли я дивлюся на цей малюнок, пригадую, чому, на мою думку, цей матеріал спрацював. Отже, це не те щоб партитура, але він нагадує мені про певну фактуру, адже є певні типи закарлючок, знаєте, маленьких рисочок, різноманітних пробілів. І я, можливо, уявляю, як пораюся на чиємусь горищі, в темряві, знаходжу різні речі. І це налаштовує на певне відчуття того, яку манеру виконання слід обрати.
Ви відчуваєте якусь синестезію, коли пов’язуєте ноту з певним кольором?
Коли я займалася цим матеріалом – не відчувала. Таке було, але, скоріше, в дитинстві. Різні кольори асоціювалися у мене з конкретними нотами. Та не думаю, що в мене є синестезія, тобто ідея, що з нотою пов’язаний лише один колір. Але в дитинстві я сильніше це відчувала. Знаєте, я досі думаю про це, але, скоріше, уявляю, що одні ноти – яскравіші, а інші – темніші, якось так. Але коли я дивлюся на ці кольори [показує на малюнок], то, скоріше, думаю про манеру чи підхід, яких хочу дотримуватися.
А як ви зустрілися з музикою в дитинстві? Чи вашим першим інструментом було фортепіано?
Так, це було фортепіано. У нас удома був інструмент, і мої старші брати і сестри брали уроки гри. А коли їх не було вдома, чи випадала інша нагода, то я залазила на лавку та починала грати! Не пам’ятаю найпершого разу, але у мене збереглися спогади про те, як я у віці 2.5-3 рочків сиджу та вигадую якусь музику на фортепіано. Це були такі собі, знаєте, пісні! [сміється] Принаймні, я так думала.
У 2-3 роки? Важко повірити.
Авжеж! Але, розумієте, це був дуже індивідуальний дитячий варіант пісень. Наприклад, я грала мелодію і повторювала її.
Чи можете пригадати якийсь яскравий музичний досвід раннього періоду?
Не можу згадати конкретних виступів, які б приносили особливе задоволення. Я якось нервувала; так добре знала музику, а заграти її як слід все одно не могла. Але, думаю, що найкраще мені запам’яталося, як я граю для своїх друзів, і усвідомлюю, що це приносить їм радість. Тобто, їм подобалося слухати. Навіть незважаючи на те, що я надовго закинула музику, коли була в коледжі. Мені чомусь здається, що усвідомлення музики могло змінити настрій у кімнаті, зробити щасливішими і слухачів, і мене.
А що ж ви грали для своїх друзів?
Грала пісні «Бітлз», Стіві Вандера та багато інших подібних речей. До того ж мій брат був продюсером багатьох записів, здебільшого, виконавців стилю кантрі. Так що і їхні пісні я вчила і потім грала для людей. Що ще?.. Грала блюз, грала регтайм… Знаєте, мені точно подобалося розважати людей!
Я знаю, що ви займаєтеся йогою. Можете розповісти, як давно ви нею займаєтеся, і чому почали?
Йогою займаюся з 1993 року – виходить 26 років загалом. Давненько!.. Цікава історія. До йоги займалася айкідо, в кінці заняття ми сідали, як буддисти, в позі медитацій дзен. От мене й почали цікавити медитації та бойові мистецтва. Айкідо було заважким для мого тіла, знаєте, дуже грубим. А потім я спробувала тай-цзи, ци-гун, а після цього відкрила для себе йогу, насправді, завдяки вчителю з медитації. Я практикую хатха-йогу. Для мене це, скоріше, духовний шлях. Медитація, багато самоспоглядання і подібних речей.
“Чого мені насправді хочеться, так це створювати музику, яка б дозволяла людям пережити досвід піднесення.”
Яким чином вона вам допомагає?
Розумієте, усі ці речі – айкідо, буддистська медитація, тай-цзи, ци-гун і йога – допомогли мені бути більш сконцентрованою та стійкою, більш здатною відкривати свої чуття та енергетичні канали, відчувати, що відбувається навколо, та реагувати на це. І, я думаю, зосередженість не означає не відволікатися на думки та несподіванки, що можуть виникати у моїй музиці. Радше йдеться про те, щоб легше повертатися до стану буття тут і зараз, і саме це я й роблю.
Ви брали уроки з чудовими музикантами — піаністом Доном Пулленом та саксофоністом Генрі Тредгіллом. Можете розповісти, як це було?
У Дона я навчалася раніше, ніж у Генрі. Пішла до Дона, бо готувалася до конкурсу. Мені хотілося отримати певні поради щодо матеріалу, який мене попросили заграти на тому конкурсі. Я вже компонувала власний матеріал та розвивала власний музичний лексикон, причому в багатьох різних напрямках, але мені треба було заграти конкретні композиції, конкретні твори, написані іншими людьми. Коли він [Дон] підійшов до мене, я сказала: “Я обожнюю те, як ви граєте; ви створюєте чудовий грув; граєте всі ці мелодії, але вносите в музику власний лексикон, знаходите спосіб представити їх у нетиповому ракурсі. Ви могли б показати мені, як це робиться?”. А він відповів: “Це велика проблема, Майро, і я впевнений, що ти запропонуєш хороше рішення”.
Втім, я багато чого почерпнула, бо він часто грав на заняттях і я могла дивитися, що і як він робить. Але він ніколи не хотів нав’язувати мені свій голос, і, знаєте, мені це дуже-дуже сподобалося у ньому.
Щодо Генрі – саме завдяки йому я почала складати власну музику. Він дав мені певні засоби, які вивели мене за межі того, що я граю на фортепіано. Спочатку я складала мелодії, буквально працюючи за інструментом. Він допоміг мені відійти від цього, думати про музику, уявляти, як грають інструменти; багато з технічних прийомів, про які він мені розповів, я використовую досі.
Знаєте, насправді це дуже просто. Він, бувало, казав: “Просто напиши 12-тоновий звукоряд та зроби у ньому якісь ритмічні розломи, або просто візьми якусь думку, що промайнула в голові, поки ти йшла по вулиці ”. Потім ти пробуєш усі перестановки (варіації), які можеш придумати для цього матеріалу. Після цього слухаєш і програєш все спочатку, і він каже: «Так, мені подобається оце, і оце, і оце …». А далі ти шукаєш спосіб їх поєднати. Дозволяєш музичній формі вирости. Я ніколи не пишу у формі типу A-B-A-C, або якійсь подібній. Отже, він посіяв купу ідей, і вони дозволили мені не зациклюватися на тому, що могло б увійти у звичку. Насправді, від власних звичок вам не втекти, вони вертаються одна за іншою, але Генрі дійсно допоміг мені розвинути безліч нових технік.
Що б ви могли сказати про різницю між вами до цих занять і після них?
Зараз я не сідаю і не записую те, що чую у власній голові. Я вигадую весь матеріал, якого, можливо, ніколи не почую всередині, і знаходжу спосіб зібрати його докупи – і мені треба вчитися його грати. Але він дозволяє мені відійти від того, що просто звучить у мене в голові.
Багато для кого Софія Рософф була особливою піаністкою, що змінила підхід до гри. Як я пригадую, ви теж у нех займалися. Можете трохи розповісти про неї?
О, мене давно ніхто про неї не питав… У неї був неймовірний дар зцілення. Вона допомогла мені з технікою. Я постійно перенапружувалася та лютувала, це було так жахливо, що довелося на кілька місяців припинити грати, а Софія допомогла мені реабілітуватися після цього епізоду. Вона змогла розпізнати, що я робила невірно.
Я думаю, кожен з нас, тих, хто звертався до неї, приходив з індивідуальною проблемою. Не те, щоб ми усі мали однакові вади. Вона могла навчити певним прийомам, що базувалися на методі Еббі Уайтсайд (американська викладачка гри на фортепіано, прибічниця цілісного підходу до гри, згідно з яким у видобуванні звуку беруть участь не лише пальці, як у більшості тодішніх академічних шкіл, а й лікоть, плече та корпус піаніста. Софія Россоф була засновницею Фонду Еббі Уайтсайд – Прим. ред). Але мені вона допомогла повністю переробити всю техніку гри – «знизу догори».
У той же час, вона завжди підтримувала мене та знаходила слова схвалення. Тобто, коли я грала для неї, вона завжди казала мені, як це прекрасно, чи як у мене гарно виходить. У неї було напрочуд позитивне ставлення, і це допомогло подолати іншу проблему – психологічні негаразди. Вона мала винятковий дар – вміння переконати тебе, що ти можеш бути великим музикантом.
По відношенню до музики часом використовують відому загальну фразу “музика заради музики”, тобто формальна гра сенсами, і на противагу – є творчість тісно пов’язана з тим, що відбувається в світі і власному житті. Що ви думаєте про цей умовний поділ, і що вам ближче?
Я вам розповім про свою концепцію. Зазвичай, я про це не думаю, але чого мені насправді хочеться, так це створювати музику, яка б дозволяла людям пережити досвід піднесення. Не просто пережити радість, а, скоріше, відчути зв’язок з чимось всередині них, в їхньому серці, чи почути щось таке, що змінює енергію в їхньому тілі, чи думки в їхніх головах. Це може бути що завгодно. В будь-якому разі, я просто хочу, щоб музика була більше ніж музика. Я хочу, щоб її енергія та звучання створювали простір, в якому ви можете відчути глибоке переживання.
У вас траплялися моменти, коли ви відчували суцільну любов, ненависть, чи якусь іншу сильну емоцію, сидячи за інструментом?
Так, були моменти. Цікаво, що я ніколи не думаю про те, щоб передати емоцію. Можливо, я щось відчуваю, але мені зовсім не подобається, коли це відчуття люті, і я не хочу транслювати її через фортепіано. Зазвичай, я не транслюю злість, навіть коли граю дуже активно. Але мене може щось роздратувати – наприклад, жахливе звучання, чи щось подібне.
Думаю, ви можете назвати це любов’ю, але більше це схоже на благодать, чи радість, чи екстаз. Я міцно пов’язана з тим, що відбувається у мене всередині, і з інструментом. Цей зв’язок нерозривний. І я показую… як би це назвати? Любов? Не романтичне кохання, а відчуття того, що все правильно.
Ви колись уявляли своє життя без усіх цих речей та музики?
Думаю, я не можу таке уявити. Розумієте, у мене складні стосунки з музикою – така-собі любов-ненависть – тому що, з одного боку, вона приносить мені масу радості та звершень, і мені, дійсно, здається, що це саме те, чим я маю займатися. Але іноді я відчуваю фрустрацію, бо я – «велике его», та ще й перфекціоністка, в тому сенсі, що, мовляв, не досягаю належного рівня (і ніколи його не досягну). І тоді музика починає мене дратувати, бо я сама себе дратую. Та це не має значення, я кілька разів намагалася кинути музику, але завжди поверталася до неї. Тепер я змирилася з тим, що вона – вірний життєвий шлях для мене.