Бред Мелдо: Музична скринька чистого розуму

 
000.jpg

Катерина Зяблюк
музикант, автор

Фотографії:
Łukasz Rajchert

 

Вперше Бред Мелдо приїхав на Jazzdopad до Вроцлава з концертом 2016-го. Напевне, все пройшло настільки вдало, що запросити його вдруге на фестиаль не склало жодної проблеми – навіть з особливою пропозицією від організаторів.

Її ідея – замовляти відомим музикантам унікальну програму, яку вони презентуватимуть на фестивалі вперше (а часом і востаннє), і бажано з польськими музикантами. Таким чином, наприклад, з'явився альбом Чарльза Ллойда Wild Man Dance, який він записав наживо на Джазтопаді.

Концерт для фортепіано з оркестром Мелдо – це, так би мовити, комплексне замовлення від багатьох оркестрів: Orchestre national d'Île-de-France and Jazz à la Villette Festival, L’Auditori de Barcelona, Los Angeles Philharmonic Association, Orchestre Philharmonique du Luxembourg – і це лише частина оркестрів, які згодом гратимуть з Мелдо програму, презентовану у Вроцлаві.

А поза цим, усе як завжди: заборона на фотозйомку та особистий контакт, ба більше – лячно скрипнути стільцем у тихих творах, щоб Мелдо раптом не покинув обурено сцену. Через це важко зрозуміти, чи до вподоби йому взагалі те, що зараз відбувається. Але, схоже, все пройшло непогано, адже викликати його тричі на біс не становило проблеми. (Легка замальовка про те, якою людиною Мелдо є в житті поза сценою, є в нашому тексті про джеми під час Джаздопаду.)

Перше відділення Бред Мелдо грав сам, у єдиному маленькому клаптику прожектора при роялі. Почав з твору Йогана Себастьяна Баха – ре-мажорної партіти для клавіра, а точніше з її другої частини, алеманди. Схоже, Мелдо таким чином зумисне вводив публіку у відповідний медитативний стан: алеманда – повільна, складається лише з басу та мереживної мелодії, за якою мимоволі хочеться стежити. Спадало на думку, що цей суворо виписаний мотив часом перетворюється на імпровізацію, а Мелдо лише робить серйозний вираз обличчя, наче він і не виходить за жодні рамки. Це було схоже на підготовку до переходу у «Little by Little» гурту Radiohead. Вона дуже контрастувала з Бахом – рухливий риф, співставлення дрібних та великих тривалостей створювали відчуття поспіху, якому навіть важко «підстукати» у ритм ногою. У будь-якому разі, протягом двох композицій зберігалося повітряне та споглядальне відчуття, навіяне алемандою.

 
 

Згодом прозвучали доволі «попсові» за своєю природою пісні: хіт 40-х років «I Should Care» з мелодрами Thrill of a Romancе, «My Heart Stood Still» Річарда Роджерса та пісня-лічилка «The Inch Worm» Френка Луссера. Звісно, їх доречніше називати класичною американською музикою, адже вони так припали до душі виконавцям, що вже давно вважаються джазовими стандартами. Американською класикою (а точніше, ренесансом) їх називає і сам Бред Мелдо – це чутно і в його грі. На відміну від більшості інтерпретацій джазових стандартів, Мелдо не дотримується усталених джазових форм, а більше тяжіє до методів барокових композиторив, які рясно використовували варіаційні. 

Це виглядало наче продовженням заграної перед цим партіти – найбільш зручною формою для імпровізації. Загравши невеликий фрагмент соло, Мелдо почав виловлювати з пісень найгарніші мотиви і перегравати їх як заманеться – раптом вони перетворювалися на басову лінію або підголоски, які цю лінію наче перекривлювали. Часом виринали ритм-енд-блюзові рифи, начебто це коротенькі епізоди вечірок із кінофільму. Разом це ставало таким собі вигадливим мереживним полотном, що можна зачаровано роздивлятися годинами. Вкрай незвично раптом усвідомити, що весь цей час Мелдо грав один і той самий мотив. У фіналі першого відділення прозвучала дуже лаконічна й коротка «You Can Still Ruin My Day» Джона Брайона (серед іншого, автора музики до фільму «Вічне сяйво чистого розуму»). У ній не було багатошарової імпровізації та вигадливого аранжування – лише два куплети. Її єдину Мелдо оголосив окремо від інших, лише промовивши: «Сподіваюся, вам сподобається…».

 
Бред Мелдо з Оркестром Вроцлавської філармонії, диригент Кларк Ранделл.

Бред Мелдо з Оркестром Вроцлавської філармонії, диригент Кларк Ранделл.

 

Друге відділення саме і було приводом концерту Бреда Мелдо. На сцені з'явився Оркестр Вроцлавської філармонії під орудою Кларка Ранделла, диригента Королівського Ліверпульського філармонічного оркестру. До цього Ранделл співпрацював з Уейном Шортером та Джанго Бейтсом, тож для нього це була звична справа. 

У компанії сорока музикантів Мелдо й виконав замовлену фестивалем прем’єру. Вона нагадувала форму двочастинної симфонічної поеми, у якій збереглися улюблені принципи варіації. У першій частині переважали приглушені духові, що грали неповороткі акорди – у противагу звичній для Мелдо багатоголосній фактурі. Друга була тріумфальною, з маршеподібними перегукуваннями фортепіано та струнних з перкусією, що змінювалися більш масивними та повільними мелодіями, як у першій частині. Часом у партії віолончелей вигулькувала басова партія вже зіграної «Little by Little», що не суперечить нео-класичній атмосфері. 

Кожна нова тема була схожа на цитату з «Весни священної» Ігоря Стравінського або опери «Таннгейзер» Ріхарда Вагнера, проте вони так сховалися за «американською» мелодикою, що розпізнати їх непросто. Окрім цього, в оркестрі було чимало контрасту між інстументами з м'якими і більш різкими тембрами, як то тромбон поруч з флейтою-пікколо. Це створювало відчуття величезного простору, який Мелдо вочевидь дуже цінує, намагаючись у такі моменти «не заважати» своєю грою. Завершивши друге відділення, Ранделл потиснув руку Мелдо та підняв її догори, наче рефері боксеру-переможцю. Вперше за весь виступ вони обидвоє були невимовно щиро усміхнені, певно, усвідомлюючи, яку магію тільки-но створили. На біс ще раз виконали кульмінаційну тему з другої частини – ще піднесеніше, ніж уперше.

 
Бред Мелдо з Оркестром Вроцлавської філармонії, диригент Кларк Ранделл.

Бред Мелдо з Оркестром Вроцлавської філармонії, диригент Кларк Ранделл.

 

Спеціально замовлені програми – річ доволі поширена у європейській фестивальній традиції. Але давайте чесно: іноді деякі виконавці створють подібні програми-концерти «побіжно», формально, адже іноді суто об'єктивно непросто «прожити», випестувати глибоку ідею на замовлення за тиждень, два або скільки у виконавців забирає створення таких замовлень. Тобто, тут не завжди вгадаєш. (Це взагалі окрема велика тема. Особливо цікава, через те, що в українській ситуації, навіть вже маючи кілька вельми вдалих прикладів подібних співпраць, ми  поки що маємо дуже приблизне уявлення про такий феномен фестивального життя. – Прим. ред.) Втім, Jazzdopad і арт-директор фестивалю Пьотр Туркевич мають виняткове ставлення до таких замовлень – надто прискіпливе, особисте і особистісне: виконавці про це пречудово знають, поважають і ставляться відповідно, заряджаючись цим духом.

Можливо, не в останню чергу і через цей факт саме під час Джаздопаду відбулася прем'єра програми, яку Мелдо потім повіз далі. Тут не було й натяку на формально-поверхове ставлення. У кожній зіграній ним фразі було чути його самого, мелодику, яку він досліджував і яка йому до вподоби найбільше. Так само ти бачиш і повагу до пісень, які він обрав – жодних випадковостей. Вони – наче фотографії з дитячого альбому, кожна з яких має за собою життєву історію.