Дмитро Сіліч: “Українська сцена 90-х – це казка з поганим кінцем”
Сергій Гарагуля
автор
Фотографії:
Олексій Карпович
Виїжджаючи за межі Києва, де довколамузична інфраструктура більш-менш сформована і рольові моделі чітко розмежовано, часто стикаєшся з тим, що нещодавно почутий андеграундний музикант, власник інтернет-лейблу та організатор фестивалю – це одна й та ж людина. Власне, на таких стрижневих фігурах, яких тільки секулярність мислення й заважає порівняти з першохристиянськими подвижниками, і тримається здебільшого локальна сцена, а хаотична арт-активність набуває ознак цілеспрямованого руху. Чернігову в цьому плані пощастило – у них є Діма Сіліч, більш відомий під сценічним аліасом Shaka. Засновник харш-нойз групи Flying Super Pension, дослідник східноазійської шумової сцени, ентузіаст-реставратор забутих шедеврів української музики 90-их, які він видає на власному лейблі Delta Shock, а також організатор напівпідпільних концертів, що тривають, поки ошалілий вахтер не вимкне рубильник, Shaka безумовно виглядав ласою здобиччю для інтерв'юєра.
Тлом для нашої розмови якраз і став зібраний Дмитром у Чернігові міні-фестиваль експериментальної музики, що об'єднав низку оригінальних виконавців невизначеного жанру. Зачин було покладено терористичним джазом Paranoise Crew із використанням містичного австралійського інструменту діджеріду. Відомі своїм щільним саундом публіці київської “Плівки”, змушеній загоювати барабанні перетинки після кожного концерту, “паранойзери” не робили послаблень і цього разу – меблі у залі вібрували та рухалися, як при полтергейсті; десь у Брукліні зойкнув один Джон Зорн. Безкомпромісним був і виступ Віктора Пушкаря (екс-Blemish) з сольним проєктом chomub.ini: пролунали мікротональні імпровізації за абстрактними графічними партитурами, що відсилали допитливого слухача до експериментів кверофутуристів та кольорових теорій Флоріана Юр'єва.
Особливе зацікавлення викликали польські гості концерту. Soil Troth, авант-фолк-виконавиця на колісній лірі, презентувала свою нову програму Ściółka — пронизливо-тиху музику для потопельників, повішеників та інших тубільців нічного лісу; гідне продовження традиції, закладеної гуртами на кшталт Księżyc та Za Siódmą Górą. Контрапунктом до неї звучав Franz Makamele, соло-гітарист щецинської групи Nuk. Великий шанувальник грандіозної нью-йоркської банди Laddio Bolocko, Франц (який при ближчому знайомстві виявився Янушем) намагався спорудити таку ж неприступну “стіну звуку”; було боляче та приємно, як на БДСМ-вечірці.
Умовним хедлайнером вечора став дует Flying Super Pension. Хлопці віддавна відомі тим, що прищепляють суворий японський нойз на вітчизняній ниві, тож природно було очікувати шумового катарсису. Проте у новій програмі відчутно відбилися зацікавлення Дмитра Сіліча сучасною фолк-музикою Центральної Азії, і демон тотального нищення Yamatsuka Eye на диво органічно надав право голосу дутарній меланхолії туркменської чайхани.
Afterparty концерту було забезпечено зусиллями найандеграунднішого місцевого репера Fat Ice, який у повній відповідності зі своїм реноме не вимовив протягом сету жодного слова.
Побачене й почуте спровокувало перші запитання до Дмитра Сіліча, організатора всього цього дійства.
Дмитро Сіліч
Як ти сам оцінюєш поточну культурну ситуацію у Чернігові? Наскільки потужною є самоорганізація художників і музикантів?
Як на мене, то ситуація в Чернігові кульгає на обидві ноги. Якщо брати місто в цілому, то вектор його розвитку йде в безперспективному напрямку. В Чернігові існує сталий стереотип, що це туристичне місто, хоча роботи над приведенням міста до ладу, над створенням певної інфраструктури, не ведуться. Так, проводяться семінари і тренінги з туризму, але все це збоку видається як клуб за інтересами, не більше того.
Так, щороку проводяться фестиваль «Зелена Сцена», «Chernihiv Jazz Open», але до них я не маю жодного відношення, тому не можу сказати про процес підготовки і проведення цих заходів. Знаю, що «Зелена Сцена» має грантову підтримку, і це, як на мене, добрий знак. Якщо побути на місці пересічного громадянина, то можна порадіти, що хоч щось відбувається, але якщо ти більш вибаглива в культурному плані людина, то тобі бракуватиме чогось нового і цікавого.
Стосовно індепендент-мистецтва Чернігова – є, власне, як плюси, так і мінуси. З негативних моментів можу виділити відсутність системної роботи в перформативній площині, брак бажання виходити за сталі рамки; майже відсутня комунікація з досвідченими іноземними артистами незалежної сцени. Окремо можна відзначити той факт, що чимало моїх знайомих, які безпосередньо залучені до місцевої індепендент-сцени, переходять на роботу до державних культурних установ. Я не можу казати, добре це чи погано, але культурні заклади мають певні рамки, за межі яких артист вийти не може, сфера його дій обмежена, тож всі ці складники згодом випливають в певний відбиток.
А от коли порівнювати кількість відвідувачів концертів експериментальної музики минулого та цього років – то тенденція залучення молоді збільшується. Те, що концерт цього року відвідали понад сотню людей різного віку – в цьому я вбачаю позитивний момент.
У продовження теми: наскільки проблематично було організувати цей фестиваль?
Певні труднощі були, але не такі, які завадили би його проведенню. Взагалі, стан речей як в Чернігові, так і в державі, не сприяє безпроблемному запрошенню гостей з різних куточків світу. Наприклад, в Україні все ще існує жорстка візова політика. Цього року саме цей фактор завадив приїзду артистів з австралійським, мексиканським та перуанським паспортами. В самому місті складно знайти будь-яку підтримку, бо такі заходи не знаходять розуміння в тих, хто міг би дієво допомогти.
Насправді, якщо в тебе є ідея, до якої прикріплено сильне бажання – тоді все виходить. Можливо, Чернігову в певному сенсі пощастило з тим, що складнощів з локаціями для проведення концертів неформатної музики не виникає.
Цікаво, чи доживу я до того моменту коли я почую в Чернігові слова: «Діма, чим ми можемо тобі зарадити, аби був наступний захід?» замість теперішніх запитань «Діма, коли буде наступний концерт?». Якщо це станеться, то я з радістю визнаю, що справа зрушилася з місця.
Твій захід мав назву Концерт експериментальної музики. Скажи, будь ласка, що ти розумієш під визначенням "експериментальної" музики?
Експериментальна музика для мене – це, свого роду, дослід. Маючи обмежений арсенал музичного обладнання та ідею в голові, є спроба відтворити ідейний задум в звуковій площині. Щоразу після виступу я задаю собі одні й ті ж питання: «Чи вдалося? Чи була відтворена думка саме так, як я хотів її подати?».
Наскільки мені відомо, твоя власна творча еволюція відбувалася у напрямку від хіп-хопу до харш-нойзу (виправ мене, якщо я помиляюся). Як би ти описав ці стильові зміни? Якою ти бачиш свою музичну діяльність, скажімо, через 10 років?
Все починалося ще з середини 90-х, коли мені було 10 років, я став ходити до так званих студій звукозапису, і почав замовляти записи на касетах, переважно рок-груп 70-х і 80-х років. Дорослі меломани спочатку дивувалися, а згодом почали навіть вітатися за руку. От таким був перший реальний досвід, коли саме ти шукаєш музику, а не вона тебе знаходить. Згодом, з появою dial-up інтернета мені відкрилися ширші обрії, я почав шукати інформацію про різні жанри, щось вичитувати, дізнався і прочитав чимало інформації і про хіп-хоп. Стільки, що коли зараз дивлюся на власну бібліотеку, то книги про історію цього жанру займають цілу полицю шафи. З середини нульових я дістався і до японського прогресив/психодел-року в період його піку – 70-ті. Цей окремий пласт музики зачепив мене настільки серйозно, що я почав вести блог і розшарював альбоми на Livejournal. Цей веб-ресурс досить швидко набув популярності в світі. Усе має причинно-наслідкові зв’язки: вивчаючи японський прогресив 70-х, доволі швидко дійшов до вивчення творчості Харуомі Хосоно. Думаю, що нема сенсу в котрий раз розповідати, як популярність його Yellow Magic Orchestra викликала бум виробництва синтезаторів, а згодом і звукових фільтрів та ефектів до музичних інструментів. І, як наслідок, це призвело до появи більш експресійних жанрів, в тому числі й харш-нойзу.
Якою я бачу свою музичну діяльність через 10 років? Навіть не можу сказати, бо цей термін часу занадто великий для прогнозу. Якщо чесно, то хочеться навіть спинити діяльність F.S.P., проводити час десь в малолюдній місцевості, перемкнутися на читання книг, гуляти на природі та грати на дутарі.
Дмитро Сіліч під час виступу на “Концерті експериментальної музики” у складі Flying Super Pension (2019).
Мені здається, чималий вплив на тебе справило віднайдення української сцени початку 90-х (Няньо, Юрченко, Фоа Хока, можливо). Як ти оцінюєш той хайп і частково навіть revival, до якого ти, безсумнівно, спричинився виданням касети "Знаєш як, розкажи"?
От зараз уже 2019 рік, і я бачу, що інтерес до 90’s Ukraїnian Underground росте, і досить швидко. Що ж, все добре, що людям це цікаво. Все-таки я вважаю проривним в цій справі концерт дуету Єлік, що відбувся в Києві. Молодше покоління мало змогу наочно побачити Світлану Няньо, послухати її пісні. Все це вражає в рази більше, аніж музичні носії. Казав і буду казати: лише живі виступи і вміння музиканта розпоряджатися атмосферою заходу показують, хто є хто насправді. Записи це класно, але найкраще – це живі концерти. Платівки, касети та диски, звісно, додають вражень. Їх систематичний випуск поволі змушує слухачів звертати на певне явище увагу. Звісно, що бонусом стають і інформативні веб-публікації з цієї тематики, яких в 2019-му було вже чимало. Якщо звернутися до релізу «Знаєш як? Розкажи», то це було влітку 2017 року. Тираж був невеликим, лише 100 примірників, але тільки 10 касет було продано в Україні. Впевнений, в 2019-му частка українських покупців даного релізу була б більшою. Але то вже історія.
Саме про історію… Українська сцена 90-х – це казка з поганим кінцем. Чому поганим? Бо не сталося спадковості. Якщо брати західний досвід, то там музика еволюціонує за спадковим принципом. В нас незалежна сцена водночас згинула впродовж кількох років наприкінці 90-х в силу багатьох обставин. На мою думку, найвлучніше з цього приводу висловився Влодек Наконечний з KOKA Records: фінансова криза 1998 року повністю змінила хід музичної історії. Якщо до кризи не було величезних проблем залучити гроші на видання андеграундної та навіть екстремальної музики, то вже після неї всі ті, хто давав гроші, почали запитувати з кожної витраченої копійки… Таким чином з’явився формат, або квазі-неформат, який все одно був дружнім до телебачення і радіо. Справжня незалежна сцена була втрачена. І не було тих, хто б на початку 00-х продовжував справу попереднього покоління артистів. Влодек Наконечний – виключна людина. Якби не його відданість справі свого життя – ми б навіть не обговорювали зараз це питання.
Так, визнаю, що певний вплив деяких українських виконавців на мою творчість мав місце. Це правда.
Цікаво було би дізнатися новини лейблу Дельта Шок. Чи сталою лишається видавнича філософія – публікація забутих перлин українського авант-фолку та маловідомих сучасників?
Наприкінці січня планується реліз чи не найкращого зразку українського індепендента 90-х, а саме «Симфонії» Олександра Юрченка (рецензія на альбом тут), яку він записав влітку 1994 року. Чому, на мою думку, він найкращий – бо схожого нічого в нас не записували ані до, ані після. Саме записували як і що. Особисто для мене це більше, ніж музична композиція. Олександр – експериментатор за покликанням, а таких в Україні одиниці. Реліз вийде на касетах і CD.
Окрім видання українських виконавців, лейбл продовжить випуск творів іноземних музикантів і композиторів. Можливо, буде взятий курс на релізи модерн-фолку з нетрадиційним аранжуванням. Час покаже.
Розкажи, будь ласка, про свої колаборації з японськими та швейцарськими виконавцями (Thiula, Noijzu), американським лейблом Forest Jams. Наскільки твій стиль сприяє порозумінню між вами й чи є, власне кажучи, нойз міжнародною метамовою, своєрідним музичним есперанто?
Сім років тому з лейблом Forest Jams розпочався мій досвід в продакшн справі. Мені було цікаво і корисно дізнатися як все це працює. В Україні на той час було пару лейблів, які займалися видавництвом платівок, і то робили це не системно. Тож американський досвід дуже став у нагоді, коли я започатковував Delta Shock.
Noijzu і Thiula – це мої близькі друзі із Берна. Пам’ятаю, коли в травні 2018 року я прокинувся в хаті польського села, діставався туди майже добу, дорогою змінив декілька потягів. І все це заради виступу на знаковому польському фестивалі нойзу. Так от, я прокидаюся, а праворуч на матраці лежить чувак і читає паперову версію книги Дейва Новака “Japanoise”. Це була кімната, де ночували всі закордонні гості. З тих пір я підтримую щільний контакт з Луїсом Санзом, ідейним натхненником проектів Noijzu і Thiula. Наша спільна співпраця триває вже понад року. В жовтні 2018-го ми їздили в тур Європою, а наступного збираємося на відвідини до країн Південно-Східної Азії. Все це цікавий досвід.
В Європі нойз не сприймається як самостійне явище в музичній площині. Нойз там є однією з багатьох складових експериментального напрямку. Не більше того. В Азії наразі ситуація зовсім протилежна: в деяких країнах це вже на рівні культу – потужні фестивалі, випуск книг про нойз, нойзовий касетний лейбл майже в кожному райцентрі… В Азії нойз вже вийшов за межі уявного і сталого життя, і він вже має безпосередній вплив на лайфстайл тамтешньої молоді. Азіатам дуже цікавий досвід західних нойзерів, які їдуть за враженнями на Схід. Що й казати – Індонезія вже стала Меккою світового нойзу, куди хочуть приїхати і пошуміти виконавці з усього світу.
Від культової книги Джуліана Коупа до нещодавнього туркменського подкасту для The Attic я спостерігаю потужний азійський вектор твоїх зацікавлень та інспірацій. Чим, на твою думку, специфічний саме азійський підхід до музики та у чому ти вбачаєш момент синтезу й можливо симбіозу цих практик з європейською культурою?
Азійська музика дуже різна, це розмаїття нашарування культурних традицій, які перекликаються між собою. Азійський підхід – це ритуальний підхід до справи. Маючи власний досвід проживання в Азії, визнаю, що традиція, як культурна, так і побутова, там досить потужна. Вона проникла в музику, від неї йде починання в усьому. Це наче осучаснений голос поколінь. Європа, на відміну, від Азії, вже давно здулася. Якщо Європа – це передбачуваність, бюрократія, прагматичність, то Азія – це ситуативність, динаміка, нерв, «тут і зараз». Відчуваєш відмінність?
Треба мати неабиякий талант і музичний досвід, аби поєднати азійське і європейське. Це зовсім різні народності, які мають зовсім різний майндстейт. Західний світ має свою зону комфорту, Східний світ – свою. Музика, відповідно, також відрізняється: починаючи від системи ладів і закінчуючи музичним букінгом і промоушном. Але якщо вміти і знати як це поєднати, то, повір, результат буде цікавим. Щоправда, слухач без досвіду не збагне про що воно, але такі практики, на мою думку, потрібні, аби розворушити європейську аудиторію.
Мушу сказати, що слухаючи впродовж багатьох років азійську музику чи не щодня, я почав гірше розуміти західну. Це цікавий досвід, доводилося чути думки, що це має відбиток і на творчому шляху F.S.P.
