Олександр Юрченко: Симфонія №1. Лічи до ста
Автор:
Іван Шелехов
Олександр Юрченко
Симфонія №1. Лічи до ста
(Delta Shock, Київ, 1994 – Чернігів, 2020)
Експериментальна музика, як би важко не було її визначити – це часто периферія або маргіналія. В українській ситуації жанрова невизначеність чи неналежність до певної ніші – часом провокують винахідливу простоту: коли дієш, попри відсутність умов. Згідно з нещодавно опублікованими спогадами Світлани Няньо, київський музикант і композитор Олександр Юрченко не надто чекав на сценічне визнання власної творчості, і тому був готовий грати “в кущах або на воді”.
Юрченко був учасником квазісередньовічного індірок-ансамблю “Ярн”, що існував на початку 90-х. У ньому він грав на цимбалах та на гітарі, нерідко смичком. Він також записав два знакових альбоми зі Світланою Няньо. Інші проєкти, у яких можна помітити артиста – гурт Blemish, лідером котрого був Віктор Пушкар, та електронний дует “Маленькі Звірята Суфіни”, що згодом став тріо Suphina Dentata. У вузьких колах Юрченко мав репутацію майстра старовинних музичних інструментів і саморобних звукових ефектів, а також книжкового ілюстратора.
“Симфонія №1. Лічи до ста” – це напівзагублений артефакт середини дев’яностих, чиї дари сьогодні намагається відрефлексувати наша медіакультура. Твір являє собою 25-хвилинну імпровізацію, зіграну смичком на саморобному струнному інструменті. Юрченко пропускав добуті мерехтливі звуки через ефект реверберації та експериментував із кільцюванням магнітоплівок. Яким би зіпсованим щодо музики не був епітет “медитативний”, тут він радше підходить, оскільки спостереження за рухом звукових “хвиль” у ”Симфонії” вимагає певної зосередженості. І саме тоді, коли стає важко зрозуміти – це все-ще-розвиток, вже-рух-по-колу чи оманлива статика, – слухач може поставити собі питання про сприйняття часу, в якому він слухає цей твір. Це також і про його назву, власне.
У небагатьох людей, які раніше чули “Симфонію” та висловлювались щодо неї публічно, можна знайти порівняння, наприклад, із Ґленном Бранкою (С. Няньо) або американським мінімалізмом і японськими рок-імпровізаторами (Р. Піщалов у журналі “Аутсайдер”). В останніх двох випадках виникають скоріше доречні асоціації із Ла Монте Янгом і Taj Mahal Travellers. Можна також згадати про виданий у класичній ембієнтній серії Браяна Іно альбом Laraaji.
Публікація “Симфонії” сьогодні видається оптимістичною, оскільки до подібних речей можна помітити свіжу хвилю зацікавленості. Чи стане твір віхою в історії української музики? Час покаже. Принаймні визнання на рівні особистостей йому вже не бракує – над ремастерингом запису працював ветеран Експериментальної студії Польського радіо Тадеуш Суднік.