Світлана Няньо: «Те, що мене хвилює — це якась загадка світу»
Текст:
Сергій Гарагуля і Іван Шелехов
Фото обкладинки:
Kazimierz Ździebło
Постать Світлани Няньо посьогодні лишається однією з найтаємничих в українському музичному андеґраунді. Ключова постать низки обскурних гуртів (крім Цукор Біла Смерть, це – Самшит Не Сахар, Пухнасті, Blemish, Сусіхвазібіда, Poincicana Nightmare тощо), власниця рясно міфологізованої аудіофілами сольної дискографії, перформерка, художниця та педагог, Світлана — нечастий гість на вітчизняних концертних майданчиках, що прирікає її шанувальників на самотній хайп та містифікацію.
Натомість, за кордоном, де виконавиці не бракує конгеніального контексту, виступи Світлани відбуваються із завидною періодичністю. Можна насамперед згадати фестиваль Counterflows у Ґлазґо, де Svitlana Nianio Band ділив сцену, зокрема, з культовою японкою Midori Takada, чи вроцлавський фестиваль Energia Dźwięku, що зібрав торік найактуальніший зріз європейського неофолку. З'являються й нові проекти — Світлана разом із фрі-джазовим гітаристом Рафаелем Рогінським започатковали дует Єлік, що вже дав кілька концертів.
Останнім часом перевидані три найвідоміші альбоми Світлани Няньо — 'Знаєш як, розкажи' (спільно із київським музикантом Олександром Юрченком) вийшов на чернігівському касетному лейблі Delta Shock, 'Лісова Колекція' — на британському Skire, а 'Китиці' майже у двадцяту річницю запису перевипустив Влодек Наконечний із Koka Records. Нові твори публікуються у польських компіляціях “Źwierściadło – Slavic Mirror” та “Wieża Ciśnień”. А наприкінці 2018 року відбувся інтернет-реліз нового матеріалу Світлани Няньо під назвою 'Звій', що об'єднав сім композицій, зіграних разом із Сергієм Хотячуком (екс-Пластилиновые Негры Навсегда) та Андрієм Страховим (екс-Верба Хльос).
Наша розмова відбулася невдовзі після виступу Світлани у Львові на фестивалі Unsound у спонтанній співпраці з польськими авант-фолковими виконавцями, групою Księżyc та Павелом Романчуком, і мимоволі циркулювала довкола поточного й позачасового, локального і несосвітенного.
“Світлана Няньо” (c) Dariusz Gackowski, 2018
Останній ваш альбом, 'Китиці', вийшов 1999 року. Відтоді ми нічого не чули про нову музику до 2015-го, коли почали з’являтися нові композиції на soundcloud. Чим ви у цей час займалися?
Продовжували грати – я і мої колеги. Я виступала в Польщі — останній раз до сьогодні це було у 2006-му. Зараз нас запросив фестиваль Unsound, а так просто не було таких контактів, ніхто не пропонував. До того запропонував фестиваль Counterflows, і ми вирішили підготуватись. Якась хвиля інтересу останні роки. Маємо можливість записуватися, тож, можливо, з'явиться матеріал. Наш концерт у Ґлазґо записаний, але не зведений.
Як би ви загалом охарактеризували свою творчу еволюцію за ці роки?
Як органічне продовження. Я притримуюся певної стилістики, і намагаюся її довести до того рівня, що задовільняв би мене. Були певні експерименти, але вважаю, що вони не дуже вдалися, не завжди все спрацьовує. У моїй стилістиці є якась одноманітність, я намагалася її подолати, тож провела певний час у пошуках, які тривають досі. Взагалі, мене цікавить останнім часом живе виконання – для мене з колегами це більш органічно, з правильним контекстом я отримую більше задоволення від таких виступів.
На львівському концерті склалося враження нашарування часових пластів. Ніби певна барокова традиція поєднується з якоюсь традицією мало не кабаре. Як загалом у вашій творчості час реальний пов'язаний з уявним часом ваших творів? Чи є взагалі оце змішання певних часових стилів?
Може, якщо воно і змішується, то я цього хочу уникати — тобто, якщо десь якесь там кабаре [сміється]... А бароко завжди зі мною, я його люблю, мені вже без нього ніяк. Може, якісь нашарування траплялися через речі спонтанні, несвідомі – хтось проспівав не з тією інтонацією, і хтось відчув, що там «кабаре», або, може, через те, що артисти принесли кожен свої ідеї... Все ж, навіть у цій співпраці – Księżyc-Романчук – бароковий елемент дуже сильний, базовий, і що б там не відбувалося — якісь саундтреки і всякі вольності, — все одно генеральна лінія зберігається.
Кого у світовому контексті ви бачите своїми однодумцями? З ким би ви, можливо, хотіли зіграти?
Я можу пригадати позитивні враження останніх років. Наприклад, концерт Ghédalia Tazartès [у Києві – ред.] — дуже захоплена. Мене надихають виконавці, які працюють самі. Вони можуть знаходити собі однодумців, але взагалі вони тримають якусь таку лінію... – і вік вже похилий, і виступає він там один, і все це – працює!
Я брала участь у багатьох колабораціях — і у нас, і за кордоном. Звичайно, такий позитивний досвід — це співпраця з Юрченком [Олександр Юрченко — київський композитор. — ред.]: коли я свого часу почула ці чарівні звуки цимбал, воно дуже надихнуло, і якось ми знайшли спільну мову. Ми весь час намагались підтримувати контакт, і все, що зробили — це мій найпозитивніший київський досвід. Але просто за станом здоров'я Олександр потім відійшов від діяльності. Він хворіє, шкода, що ми не можемо виступати. А польські, німецькі колеги — це теж дуже своєрідно, і мені приємно, що я пробувала різні естетичні напрямки. Наприклад, з Ґвідо Ерфеном, Міхаелем Шпрінгером, Йохеном Папом, SHM Studio — тільки позитивні враження, що збагатили мене як музиканта. Ну й не так вже багато тих співпраць, але всі, що були, дуже мене тримали на поверхні, так сказати. Добре, що воно хоч на якихось збірках залишилося.
Виступ дуету Єлік на фестивалі Ethniesy, (c) Dariusz Gackowski, 2018
Що саме з музики вас надихає?
Наприклад, можу згадати турецьку класичну музику, якісь твори Кантеміра. Просто я люблю цю музику. Я цікавилась цим періодом, як воно взаємодіяло — європейське бароко і турецька класична музика. Якісь мелодії, конструкція яких може нагадувати середньовічні аналоги. Це як інспірації може виринати час від часу…
В текстах я використовую якісь мотиви і так будую композиції — теж елементи фольклорної стилістики, якісь інтервали чи гармонії... Можна аналогів знайти багато. Наприклад, комусь там ввижаються Піренеї, комусь — якісь мотиви Кавказу, чи, до речі, турецький яничарський мелос. Просто я зіштовхувалась з тим, що хтось казав: “О, ви це взяли... У нас була платівка з яничарськими піснями і дещо з того нам просто нагадує кавалок вашої пісні. Ніби ви щось взяли звідти і використали як цитату”.
Ми часто зустрічали в інтернеті питання від людей з усього світу, які хотіли би дізнатись — про що ваші тексти. На деяких записах щось вдається розчути, а на деяких – є ефект, ніби ви навмисне співаєте так, аби текст було розібрати лише наполовину, або не розібрати взагалі. Чи це так, чи це навмисне?
До деяких пісень я готую абсолютно повний текст, від «А» до «Я». Такий, що можу проспівати. А є багато пісень, де я не в змозі придумати стільки тексту, і я беру якісь фонеми з різних мов. Те, що мені добре співати. Наприклад, є текст сербською мовою, і воно дуже добре співається. Воно зручно, воно органічно лягає на цю мелодію. Але в мене є багато текстів, які йдуть поза музикою, вони якось склалися, і я не можу їх пристосувати, тож доводиться просто припасовувати якісь фонетичні конструкції. Але це не якась абракадабра: я щось намагаюся компілювати з тих мов, що органічно пристосовані до цих мелодій.
Певні теми та образи у вас простежуються регулярно. Наприклад, образи природи, змій, або теми подорожі, можливо, інших світів — вони всі ніби естетично пов'язані, складаються у певний світ. Ви надихаєтесь якимись фольклорними мотивами, чи все ж це приватна міфотворчість?
Те, що мене хвилює — це якась загадка світу. Те, що може надихати, – це те, що ми бачимо лише краєм ока. Або навіть не бачити, а тільки відчути, і навіть не можемо розказати, що це було; якась темна загадкова сторона. Те, що нас супроводжує, що може нас налякати. Тема смерті, яка вже так близько, що сприймається як якесь визволення – чого людина може очікувати ніби з радістю. Тема містики загалом. Як я «з радістю наближаюся до переходу»... Якось так.
Псевдонім “Няньо” все ж таки походить від певних фольклорних джерел?
Це потім виявилося, коли ми подивилися книжку якихось закарпатських оповідок, ми побачили, що це значить. А до того мене просто так називали друзі, просто так, для гумору. Нам подобалося, як воно звучало, і ми це вирішили залишити, тому що воно якось так було смішно.
Вашу ранню творчість асоціюють з групою Цукор Біла Смерть. Наприкінці 1980-х у Києві був потужний музичний підйом. Чи відчуваєте ви приналежність до цієї сцени, і можливо, спорідненість з якимись іншими тогочасними групами?
Думаю, що відчуваю. Можна згадати, наприклад, такі електроакустичні групи, як – насамперед – Верба Хльос – Сашко Грідін і його колеги, – а також ті, що були на збірках Києвцева [Олександр Києвцев, бас-гітарист Коллежского Асессора, автор збірок київської андерграундної музики 90-х — ред.]. Також наші харківські колеги, Ходош [Євген Ходош, лідер групи Казма-Казма — ред.], його камерні експерименти. Ще були «одноразові» колективи. Наприклад, зібралися у Пушкаря [Віктор Пушкар, лідер групи Blemish, автор мікротональної музики — ред.], і щось там записали з вокалісткою Інною Блажчук чи щось таке...
Чи відчуваєте ви якусь спорідненість із гуртком композиторів-авангардистів 60-х — Сильвестров, Годзяцький?..
Коли я навчалась у першому класі музичної школи, до нас приходили Сильвестров, Юрій Шевченко, і ми грали їх твори. Тож, безпосередньо я знайома. І це для нас були молоді талановиті композитори, і навіть у такому юному віці ми захоплювались, ми вже якось відчували, що це якась особлива музика. От я, принаймні, запам'ятала твори Юрія Шевченка, тому що вони дуже своєрідні. Це такий київський композитор, він пише для театру та кіно. Ну й фортепіанні мініатюри Сильвестрова — це інспірувало, хоч це й були молоді композитори, але статус їх творчості був дуже високий, це було очевидно навіть дітям. Володимир Губа, Грабовський — це вже трошки інша стилістика, але все одно це якось йшло у контексті навчання.
Ви більше відчуваєте свою причетність до цієї, «сучасної класичної» традиції — оскільки у вас все-таки класична освіта, чи до так званого «рок-андерграунду»?
Воно якось іде поряд, тому що освіта — це освіта, а щоб відчувати себе вільним, ви маєте пробувати якісь інші ніші. Може, це й якась маргінальність теж, але це не є щось негативне. Навпаки, це дає змогу зупинитися, подумати і вирішувати, що робити далі.
Зокрема, у самого Сильвестрова є теза, що академізм пригнічує, заковує в якісь рамки. І тут цікавий його шлях. Він починав з авангардних експериментів у шістдесятих, переосмислення додекафонії. Залишаючи свої стилістичні надбання, він переходить до більш традиційних форм, уже в зрілому віці — до духовної музики. Чи не бачите ви чогось спільного? Тому що альбом [Цукру] 'Манірна музика' здається суто експериментом з формою, структурою, а ваші пізні роботи — все ж використовують усі ваші стилістичні надбання, але теж тяжіють до традиційної форми.
Ні, ну якісь стилістичні зміни на пізніх альбомах відбулись, і перша причина — ми ж припинили грати в колективі, де усі складали музику... І Кохановський, і Мазур, і Таран [Олександр Кохановський, Таміла Мазур та Євген Таран — учасники першого складу групи “Цукор Біла Смерть” — ред.] — всі були причетні. Це колективна творчість. А потім вже всі пішли своїми шляхами... Ну і все ж воно ніби на маргінесі, тому що це ж не як у академічних композиторів, це щось ніше у контексті андеграунду.
А чи цікавитеся ви сучасною українською сценою, тим, що відбувається тут? Чи є у вас, можливо, якісь симпатії?
Намагаюся слідкувати за творчістю колег, якщо в них щось відбувається – наприклад, у Діми Куровського [Дмитро Куровський — художник, фронтмен групи Foa Hoka — ред.]. Це можуть навіть бути концерти моїх колег-композиторів, як-от Олени Ільницької. Можу із задоволенням піти на концерти Євгена Громова або на фестиваль молодих композиторів. Наприклад, Олександр Чорний, Іван Тараненко, Данило Перцов. Все, що вони роблять, мені цікаво.
У вашому єдиному дотепер інтерв’ю ви розповідали про подорожі Європою, і там спостерігався мотив вільного ставлення до музикування — ви грали у фойє готелів у Трансильванії, на вулицях. Це вас надихнула якась народна традиція вуличної музики? Менестрельські практики?
Так. У той час з'явилася мода музикувати у такий спосіб, і вже було теж якось не страшно взяти клавіші і не просто йти до театру, казати «от, я вам приготувала, давайте щось разом зробимо», а можна просто грати там у фойє. Але, знову ж таки, воно якось швидко закінчилося, тому що мода минула, вона йде хвилями... Тоді весь час треба було до музики щось притягувати, якесь театральне дійство, вона не була самодостатньою, а зараз уже інший час. Зараз можна взагалі грати якісь імпровізації, і це буде виглядати модніше, ніж у 90-х, і не треба брати до голови, що це зовсім якийсь маргінес. Але і це питання двох-трьох років – воно теж минеться, і буде щось інше.
В інтерв’ю ви згадували про своє зацікавлення перформативними мистецтвами. Чи був у вас ще подібний досвід співпраці з кінематографом чи театром? Ця ваша програма звучить доволі кінематографічно.
Комусь це нагадувало саундтреки, я щось про це чула. Ну, може бути. Це, до речі, твори, що приготував Павел Романчук, то була його концепція. Може, вона й спрацювала. Я раніше брала участь у перформансах, у мене є колеги-художники з Польщі, як-от Веслав Скібінскі. Ми також робили перфоманс з групою TE 7EM, до того (у 2006-08 роках) з колегами з Німеччини. До речі, в листопаді братиму участь як графік: та сама група, ті самі люди.
Пригадую також виставу “Transylvania Smile”. Це було у Німеччині, у Кельні. Є такий перформ-ансамбль – Pentamonia: група з п'яти танцюристок, і я там грала, а вони робили перформанс на сцені Urania-театру. Це був рік, мабуть 1996-й. А назву цю красиву ми вирішили залишити, тому що “Transylvania Smile” – дарк-ремінісценції в контексті якихось вульгарних вампірів чи щось таке. На той час це було саме в контексті дарк-фолку.
Оформлення деяких ваших альбомів, наскільки можна зрозуміти — ваші ж роботи, ці картки на диску “Китиці”. Чи є певний зв'язок між цими візуальними образами і музичними?
Напевно, що є. Адже я можу грати тільки в одній манері, і так само графіка... її стилістика якась така одна... Взагалі ж, не можна сказати, що я – художник, просто мені подобається це робити, і воно виходить також десь «одноманітно» – може, це таки якось і пов'язано. Я собі не ставила завдання стати художником, воно відбувалося якось паралельно. Але можна сказати, що процес творення графіки — він більш незалежний, тому що ти сів, почав щось малювати і потім бачиш просто результат. А з музикою – трохи інші правила гри... Ну от якось я знайшла собі малювання...
Ви кажете, що не публікуєте деякі архівні речі, бо вважаєте їх не надто цікавими. Чи існує для вас якийсь момент помилки або невдачі, що ставав би певним інструментом для подального конструктивного використання?
Звичайно, що помилка може обернутися на щось, що ти можеш використати, і навіть несподівано — бувають і такі речі. Треба дивитися на загальну картину: вважаю, що найгірші речі — це не якісь там помилки, технічні чи загалом, а коли немає атмосфери. Воно не працює — і все. Тоді музикант починає шукати причини: або звук якийсь не такий, або баланс, але воно не спрацьовує. Оце найгірші речі, що можуть трапитися з музикантом. А помилки, імпровізації... Багато людей навіть не знають, що вони гратимуть, але у них органічно, з першої ноти, виходить тримати увагу слухачів. Це якась харизма артиста, через яку він собі може дозволити все, що завгодно, будь-які імпровізації, будь-які речі. Гадаю, що це досвід, набутий чи в цьому житті, чи в якихось попередніх…
Мені якось смішно, навіть якщо це якась цілковита невдача. Не можу ставитись до цього без гумору. Можна сказати, що будь-яка історія з мого життя — цілковита халепа, що не візьми. Таких історій чимало, я зараз не можу точно пригадати... Наприклад, вийшов грати, а нема звуку в інструменті, або взяв сам свідомо прибрав звук — щось там настрій зіпсувався. Взяв і вимкнув Casio, а робив вигляд, що грав. Щось таке...
Розумієте, публіка навіть не помітила. Просто ніхто не звертає уваги, а там – халепа на халепі... Можна перемовлятись з колегами: “А що ти граєш?” Все це цілковитий гумор і якась така пригода. Весела пригода.
Ваша музика мало у кого асоціюється з гумором насправді.
Я маю на увазі... Ви ж говорите про невдачі. Якби це розіграли Монті Пайтон, це було б доречно. Гадаю, не треба так серйозно брати все до уваги. Тим більше, це ж андеграунд: як це може бути серйозним – композиції, вдачі, невдачі? Найбільша невдача — це коли нецікаво слухати, от і все.
Інтерв'ю вперше опубліковано англійською в журналі The Attic у жовтні 2017-го