Есперанса Сполдінг: Втілення життєвої сили
Катерина Зяблюк
музикант, автор
Фотографії:
Олексій Карпович
Фестиваль, на якому трапилася бодай одна сенсація, можна вважати вдалим. На Jazztopad 2018 таке траплялося мало не щодня – сміливі поєднання музичних напрямів, міграції хедлайнерів з великих сцен до затишного підземелля Млечарні, їхня чарівна безпосередність й бажання побути гульвісами. Концерт Есперанси Сполдінг ніби мав заспокоїти цей фестивальний вир подій.
Цей виступ планувався два роки. Не лише через те, що Сполдінг невловима між своїми концертами і морем дослідницької роботи. Як і Бред Мелдо, вона готувала для Джазтопаду спеціальну програму: арт-директор фестивалю Пьотр Туркевич запропонував їй виконати щось дуже камерне, таке, що нагадувало б її перші альбоми. Привезти улюбленого музиканта на свій фестиваль поза туром (схоже, виступу в офіційних планах Сполдінг навіть не було) – потребує непереможного бажання та серйозного організаторського досвіду. Це був перший її концерт в Європі за рік.
За годину до виступу Есперанса Сполдінг вийшла до обставленої червоними велюровими диванчиками зали, щоб поговорити з журналістом та всіма охочими. Чи то настрій, чи то серйозність публіки спонукали її кепкувати над питаннями та трохи над інтерв’юером. Втім, у контексті розгорнутих відповідей ці витівки виглядали просто жартами, а присутні продовжували розпитувати про її останні альбоми, зокрема про 12 Little Spells. Ця маленька добірка пісень вийшла у жовтні 2018-го, й кожна з них присвячена частинам людського тіла. Хтось спитав у Сполдінг, яке з «маленьких заклинань» їй самій до вподоби найбільше. З виразом нобелівського лауреата під час промови вона відповіла, що ті, де йдеться про приємні поколювання в ногах. Закінчивши на цьому, вона пішла готуватися до концерту.
***
Сцена видавалася меншою, ніж завжди. Замість звичних прожекторів у невеличке коло були розставлені дивакуваті ліхтарі, що освітлювали рояль, контрабас і вазони з фікусами та шефлерами на високих стільцях. Згодом на сцену вийшла Есперанса Сполдінг зі своїм фірмовим афро, паперовим горнятком та піжамовидному вбранні. Від цього ще більше відчувалося, що її привезли на фестиваль прямо з дому під час канікул. Власне, так вона і спілкувалася із залом – не поспішала почати пісню, а все продовжувала оповідь про неї, повторюючи по колу гармонію на контрабасі.
Перша композиція “Dancing The Animal” з її 12 Little Spells, як і решта пісень, була наче ескізом альбому – без арсеналу звукових ефектів, ритм-секції та бек-вокалу. Якщо не знати про оригінальну версію, то важко уявити у цих піснях щось ще, окрім мелодійного басу та крилатого голосу Сполдінг. Здавалося, цей гармонійний монолог може звучати до ночі – наступні пару пісень мали ту ж камерну атмосферу, з оповідками композиторки про їх створення або ж чому вона вирішила зіграти їх на цьому концерті.
Раптом вона згадала, що поруч самотньо стоїть рояль і запросила на сцену піаніста – британця Александра Гокінза. З його появою музична риторика миттєво змінилася: окрім авторських композицій зі сцени почали долинати джазові стандарти – не настільки відомі, що їх чути на першому-ліпшому джем-сешні, та й обрані, схоже, не випадково. На виконання одного зі стандартів (якщо його можна так назвати) Сполдінг просила дозволу у автора – Уейна Шортера. Він, як виявилося, не любить, коли до його творів пишуть слова, проте для своєї мудрованої “Endangered Species” він зробив виняток – певно, з цікавості, чи її взагалі комусь вдасться заспівати. Від «інструментальності» у ній залишилося небагато і вже радше була піснею, яку Сполдінг виконувала немов свою.
Другим стандартом стала “Nothing Like You” – єдина вокальна композиція в альбомі Майлза Девіса Sorcerer. Це теж звучало так, ніби Сполдінг написала бонусний трек до свого альбому – навіть зміст тексту підкреслював її стиль, з колючими натяками на глобальні злидні. Ненав’язливо іронізуючи з наївних слів про «одну-єдину», вона захоплено трусила кульбабкою на голові в ритм свого крокуючого басу.
Згодом, залишивши контрабас, вона заспівала “Tangerine” з альбому Exposure – пісня з повторюваним зверненням дівчини з провальною музичною кар’єрою до уявної мандаринки. «О мандаринко, для чого ти створена? – співуче питає Сполдінг. – Що ти шукаєш?». Під кінець, десь на двадцятому зверненні, вона питає про себе: «Чому вона ще досі тут, мандаринко?», – такою була кода цієї дивної та гіпнотичної пісні.
На останній з чисельних бісів, накрутивши публіку латиноамериканськими ритмами та мотивами для повторювань гуртом, Сполдінг виконала дещо меланхолійну пісню Еббі Лінкольн «Throw It Away». Зі слів Сполдінг, вона про знаходження свого місця в світі, яким він є, прийняття та всеохопну любов. Настрій Сполдінг був життєствердним, що підкреслювала навіть її футболка з надписом «Life Force». Тож не дивно, що після цього вогка осіння вулиця здавалася приємнішою, а люди, що кашляють на концерті в тихих творах – цілком нормальною його складовою. Дівчина-кульбабка пурхнула зі сцени так само легко, як і з’явилася, залишивши кожного напризволяще зі своїми відчуттями.