Джеми та "квартирники" на фестивалі Jazztopad 2018. Частина перша
Катерина Зяблюк
музикант, автор
Фотографії:
Олексій Карпович
Джеми як (майже) керований хаос
Бувають концерти, після яких важко говорити, а надто – чути якісь інші звуки. Так само часто трапляється, що вони надихають – негайно щось створити або хоча б десь потинятися, лише б не засинати і дати цьому натхненню видертися назовні. Чим би там не керувалися організатори фестивалів, зведених до «офіційної концертної» програми, де всі слухають серйозну музику і потім добропристойно йдуть додому, а клубні джем-сешни до ранку – це сама сіль. Вони дають відчуття, що свято фестивалю триває нескінченно: виступ улюбленого музиканта у величезному залі, після якого можна перекотитися до тьмяного льоху з дерев’яними перебірками, де всю ніч лунає фрі-джаз, годують і поять... Єдина складність – витримати у такому режимі тиждень.
Щорічно під час Jazztopad Festival джеми проходять саме у такому льосі – клубі Mleczarnia (Млечарня): він розташований позаду вроцлавського Narodowe Forum Muzyki й знаходиться там уже близько 30-ти років. Колись на його місці дійсно була молочка. У не-фестивальний час це місце теж виглядає культово – мереживні скатертинки, старі фотографії у рамках, свічки, каву подають з познаньськими цукерками-«корівками». І що важливо – жодної фонової музики.
У слухача консервативного світогляду, котрий заходить до Млечарні під час Джазтопаду, може статися збій. Не одразу – а тоді, як стане ясно, що ніхто не зіграє тобі умовну “All The Things You Are”. На сцену виходять без домовленності, нот та уявлення, що в результаті прозвучатиме. Це те, що зазвичай називають фрі-джазовим джемом – абсолютно звична для Вроцлава тема, актуальна там від початку цього століття, коли, власне, і заснували Джазтопад.
Раніше одинадцятої у Млечарні нічого не починалося. Адже основні концерти майже не закінчувалися одним викликом на біс, та й після них виконавцям ще треба прийти до тями. Тим не менш, ми на автопілоті вирушили до Млечарні, трохи переживаючи, що почнуть без нас. Довга п’ятихвилинна подорож.
У цей час у підвалі ще не було людно, тому можна спокійно займати найліпший вільний стіл і спостерігати, як хтось вже налаштовується грати. Потрапивши всередину, можна ще раз переконатися, що кращого місця для продовження фестивалю годі й шукати. Окрім підготовки музикантів відбувалося ще безліч всього, за чим приємно спостерігати – то скупчення журналістів за одним столиком, які слухають коментарі одне одного, то студенти ледве не навпочіпки біля столиків урочисто цокають склянками, богемно вбрані бабусі із категорії «ми тут ще з 88-го» та дідусі поруч з ними роблять те саме. Так само приємно було зустріти трубача Авішая Коена, який після концерту просто вирішив присісти з друзями до нашого столику і чогось випити. За хвильку з усіма радісно вітається Хамід Дрейк і тягне за собою великий барабан – він вирішив поставити на сцену другу барабанну установку, так само, як це тільки-но було на його концерті з австралійцем Саймоном Баркером.
Одними із найактивніших музикантів млечарневої сцени були й австралійці: молоді барабанщик Семюел Холл, кларнетистка Авіва Ендеан, контрабасист Жак Емері, тромбоніст Джеймс Маколей та їхній бенд-лідер, трубач Пітер Найт. Всі вони приїхали до Вроцлава разом з Australian Art Orchestra. Власне, у значній мірі цю сцену окупували саме австралійці — вони моментально реагували на будь-які можливості проявити себе, тим самим потрапляючи до епіцентру всіх надзвичайних історій, що траплялися на джемах. Так би мовити, набирали арсенал оповідок для онуків.
Одна з таких історій сталася у ніч після сольного концерту Бреда Мелдау. Після відділення наодинці з роялем, він з оркестром виконав сюїту, написану спеціально для Джазтопаду. Було відчутно, що, не зважаючи на легкість звучання, на сцені відбувається колосальна внутрішня концентрація. Природно передбачити, що після такої виснажливої праці (якщо це можна так назвати) людині хочеться посидіти в тиші, бажано самому, і бажано на чомусь м’якому. Можливо, тому цей пливкий післяконцертний стан перекинувся на джем, що розпочинався нескінченно довго. З часом серед мовчання головних музикантів сцени з’являлися провокатори, як то барабанщик з Ґдині напідпитку, який кілька разів порушував цю тишу. Його вдало вгамовувала літня жіночка-хоронитель місцевого порядку.
Через деякий час з’явився другий провокатор: коротко стрижений чоловік в чорному спортивному костюмі почав налаштовувати електричне піаніно. Звукорежисер вже був підвівся у черговий раз очистити територію, але передумав, щойно Бред Мелдау – так, той самий короткострижений чоловік – попросив його зробити інструмент трохи гучніше й запросити бодай когось із музикантів.
Спочатку всі починали обережно, начебто не хотіли перебивати гру Мелдау. Поміж коротенькими «питаннями-відповідями», які грала духова секція, він почав грати своє соло, залишившись наодинці з барабанщиком. Вони уважно слухали, імітували тембри один одного, жодного разу не зустрівшись поглядами. Як і з іншими. При тому поки що кожен відчував, де йому варто почати грати. Потроху стали нашаровуватися дедалі різкіші звуки. Найгірше на джемі стається, коли кожен виходить похизуватися. Особливо на фрі-джазових джемах, де ніхто не зобов’язаний виконувати якусь заплановану роль. А найважче дотримуватися рамок, коли на сцені забагато музикантів. Мелдау грав все менше й менше, вже радше споглядаючи за цим нагромадженням на сцені. Потім, схоже, вирішив, що вже не потрібен і непомітно пішов. Це було схоже на клаптик мережива в темній грубій тканині. Музика продовжувалася, хоча насправді головна феєрія вже сталася – Бред Мелдау на фрі-джазовому джемі з вроцлавськими музикантами. Згодом він зізнався, що «в житті не грав так 'вільно'», а Вроцлав – одне з його улюблених міст.
В останні вечори у Млечарні можна було зустріти Аміра Ельсаффара – американського трубача іракського походження. Він теж був одним із тих музикантів, які готували програму спеціально до фестивалю. За його словами, це поєднання звичної для нього музичної моделі – арабського макаму – і тої мелодики, яку він встиг почути в Польщі. В його випадку відчуваєш чарівну невідповідність образу, що малюєш, і реальності. Слухаючи його музику, легко уявити композитора, який замкнувся у кімнаті й нестямно розписує нотами аркуш за аркушем, потроху заростаючи бородою. Проте на джем-сешні бачиш Ельсаффара, який перебігає між веселими компаніями з келихом чогось міцного. І, певна річ, він грав до ранку. Найдивовижніше, що було в грі Ельсаффара – це те, як він, залишаючись у своєму фольклорному мікротональному світі, органічно вливався до холодної імпровізації іншого континенту. Поміж крикливих і тягучих фактур у духових він міг почати співати хроматичні східні лади – це нагадувало входження в транс через молитву без слів. У такі моменти джем-сешн перетворюється в інтуїтивно продуманий перформанс, під час якого Млечарня вдячно змовкає і зачаровано стежить за кожним звуком. На виході з клубу бачиш, що персонал вже розійшовся, стільці стоять на столах, і вже бачити вранішнє світло. Тільки тепер можна обійняти на прощання музикантів, схопити зі столу кілька забутих «корівок» і піти додому.
