Негербарій

 
Люба_Морозова_100.jpg

Люба Морозова
музикознавиця

Фотографії:
Олексій Карпович

 

15 лютого у Домі Майстер клас відбувся концерт Duo Sonoro, складений з усіх сонат для скрипки і фортепіано Йоганнеса Брамса. Його твори у нас як правило грають з якимось хибним уявленням про німецьку логічність і раціоналізм, помножений на романтичну пристрасну збудженість. Все разом це зазвичай схоже на некерований трактор у полі – бездушний, але міцний і з великим запасом дизеля. Дует Андрія Павлова і Валерії Шульги представив абсолютно іншого композитора – самозаглибленого, примхливого, але найголовніше – дуже різного у кожному із своїх творів. Про роботу над циклом сонат, про перспективи камерного музикування в Україні та про дуже домашні речі – наприклад, як не переносити ідеологічні сварки на сімейне життя – ми поговорили із цим творчим подружжям.

 
Андрій Павлов і Валерія Шульга з концертом у Домі  Майстер клас .

Андрій Павлов і Валерія Шульга з концертом у Домі Майстер клас.

 

У XVIII-XIX столітті дует скрипки і фортепіано був абсолютно буденним елементом побутового музикування. Тому і емпатії, і уваги до подібних концертів було більше. Наскільки дует як інструментальний склад актуальний сьогодні?

Андрій Павлов: Питання дуже в точку, тому як, дійсно, з усіх видів камерних ансамблів дует в будь-якому вигляді (скрипка-фортепіано, альт-фортепіано, віолончель-фортепіано) відійшов на другий план в порівнянні з об'єднаннями трьох-чотирьох музикантів. Це стосується як конкурсів, так і можливостей в цілому. Під словосполученням «chamber music» все частіше мають на увазі тріо або квартет.

Валерія Шульга: Навіть якщо ти хочеш кудись з'їздити повчитися, то категорія «chamber music» – завжди не менше тріо.

А.П.: Дійсно, формат «duo» виглядає гербарієм. Проте, хоч можливостей для розвитку у нас менше, ніж у будь-якої іншої камерної формації, ми цим займаємося хоча б тому, що композиторами-титанами, яких дуже цікаво грати, створений величезний, неоціненний репертуар.

Так, в XIX столітті дійсно був поширений аматорський варіант, Бетховен міг написати 9-ю сонату, покликати свого другана, вони сіли і без репетицій прямо на концерті зіграли прем'єру.

У ваших з Валерією відносинах що сталося раніше – творчий дует чи сімейний?

А.П.: Бажання разом пограти виникло раніше, ніж особисті стосунки, я це чітко пам'ятаю!

В.Ш.: Останнім часом у нас часто відрізняються спогади. Не було такого! Пограти разом ми вирішили наприкінці першого року нашого роману, на літній академії. А до того навчалися у одного педагога з камерного ансамблю, але грали з різними партнерами.

А.П.: Перший час наш дует не був чимось серйозним, цілеспрямована робота над репертуаром з'явилася набагато пізніше. Тоді ж почали вкладатися в процес не лише професійно, а й фінансово – їздити на майстер-класи, розвиватися, отримувати знання та пробувати себе у конкурсах.

 
 

Які зиски дуету від участі у змаганнях?

А.П.: За великим рахунком, ті ж самі, що й від сольного конкурсу, тільки у менших масштабах. Окрім грошової винагороди це ще й нові концерти та нові зв’язки, адже щоразу ми знайомимося з новими людьми.

В.Ш.: Топових конкурсів для дуетів дуже мало, можна на пальцях однієї руки перелічити. Навіть для тріо їх більше. 

А.П.: Так, для тріо і квартетів ринок можливостей абсолютно інший, він надзвичайно широкий. Втім, і конкуренція величезна. Класних, суперових квартетів там хоч греблю гати.


На яких майданчиках ви виступаєте в Україні? Серед музикантів поширена думка, що знайти зал простіше, аніж рояль.

А.П.: Так, правда. Це, до речі, одна із причин, чому ми рідко виступаємо у Києві. Концерт на кшталт того, що відбувся у п’ятницю, ми граємо раз на сезон. До речі, минулий відбувся рівно рік тому, 15 лютого, і так само у Майстер класі. А щодо нових локацій, то цього року серед них – Дніпропетровська філармонія, Дзеркальна зала Львівської опери, Харківська опера і дві поїздки, які дуже потрібні, бо вже давно запрошують – Краматорськ та Маріуполь. В останньому ми якось були, грали у місцевому будинку культури.

 
Валерія Шульга

Валерія Шульга

 

Як вас приймала публіка?

А.П.: Дуже добре, адже вони дуже щирі. Це абсолютно іншого типу енергетичний обмін. У великих столичних залах нерідко бачиш перед собою сонне царство, а на Сході люди часто-густо потрапляють на концерт вже тому, що це класична музика, а вона в них дай боже щоб бодай раз на місяць звучала. Вони приходять – і вже повністю з тобою.

А серед закордонних виступів які найбільш запам’яталися?

В.Ш.: Дуже приємно було грати в Італії після одного з конкурсів.

А.П.: Також перший сольник за кордоном, на фестивалі в Іспанії: він був зворушливим переживанням ще й через – даруйте – гонорар, що ми отримали.


Гонорар – важлива справа. У нас жахливий демпінг класичного мистецтва, і невідповідність прибутку до вкладених зусиль (музиканти ж вчаться по п’ятнадцять-двадцять років) і майстерності. У скільки разів закордонний гонорар був більшим за український?

А.П.: На той момент він складав мою зарплатню за три місяці. Єдине питання, яке тоді засіло у мене в голові – чи гідний я отримувати стільки грошей за свою гру?

В.Ш.: У них була програма, розрахована на підтримку молодих, аби вони грали та заробляли гроші. А ще нам подарували диск із записом нашого концерту…

А.П.: Ми вперше з таким зіткнулися, і було відчуття, що ми… трохи у країні див.

 
_92A4099.jpg
 


У біографії вашого дуету чимало перемог на конкурсах. Який з них найбільше запам’ятався?

А.П.: Мабуть, кожен. Серед перших, достатньо серйозних – у Вільнюсі у 2014 році. І найприємнішим було навіть не місце (ми тоді бронзу отримали), а спеціальний приз за найкраще виконання класичної сонати – це була Крейцерова соната Бетховена.

Звісно, конкурс Брамса у Перчаху – маленькому містечку у Австрії, де кілька років відпочивав Брамс. Він там першу скрипкову сонату написав, концерт і ще багато чого. Це місце його надихало.

До цього конкурсу у нас була дуже цілеспрямована підготовка. Ми майже на півтора місяці поїхали з Києва. Спочатку одні майстер-класи, потім інші, а потім ще на тиждень залишилися у Відні, мешкали у знайомої, просто займалися в неї удома. Не було сенсу повертатися до Києва, це нам коштувало б дорожче.

У вас якісь особливі стосунки з Брамсом? Ось і в цьому концерті – лише Брамс.

В.Ш.: Ми довго до цього йшли, і ось нарешті вирішили виконати ці три сонати. Це не так довго за часом, і не так складно для публіки, адже всі разом вони звучать трохи більше за годину.

Усі три сонати дуже різні, з різним змістом і присвятами. Перша була написана з приводу смерті сина Шумана, Фелікса. Друга – подарунок Йозефу Йоахіму, його близькому другу і видатному скрипалю, такий собі подарунок-вибачення. Вони посварилися. Скоріше за все, Брамс був дуже неправий і, мабуть, це визнав. А третя соната – найбільш симфонічна, за конструкцією – повноцінна 4-частинна симфонія. Присвячена Хансу фон Бюлову, видатному диригенту.

 
 

Брамс уособлює німецький дух і абстрактне мислення. Чи не здається він вам занадто стерильним, і чи не потрібно його штучно насичувати емоціями?

А.П.: Точно не потрібно, він абсолютно самодостатній. Чим далі до третьої сонати, тим більше в його музиці графіки. В першій її практично нема, вона надзвичайно невловима, непевна…В другій з’являється графічність і навіть незграбність форми. Третя – ідеальний приклад чотиричастинної композиції. Все настільки по-німецьки високоякісно зроблено, що нема до чого причепитися. Але при цьому, звісно, є свої нестандартні, особливі ходи.


За душу бере?

А.П.: Виконавця – майже одразу, але найголовніше, аби це не заважало працювати. У цьому випадку краще максимально абстрагуватися. За душу твір має чіпати не мене, а того, хто слухає.

В.Ш.: Те, що ми вкладаємо у підготовку і кожну сонату окремо, зберігається глибоко всередині, а не на поверхні. Андрій правильно каже: не нас має чіпати, бо нас вже давно зачепило, якщо ми це граємо.


Неодноразово чула від різних музикантів, що виконавець має робити себе нічим під час гри. Чи погоджуєтеся ви з цим формулюванням? Чи намагаєтесь свідомо витерти себе ластиком і волю композитора напряму донести до слухача?

А.П.: Мені здається, що гарний музикант зобов’язаний бути егоїстом. Не можна себе витирати ластиком ніколи і в жодному разі, інакше ти позбавишся усіх виразових засобів. Має бути якесь неймовірне роздвоєння особистості. В ідеалі в момент гри ти маєш розумом ототожнюватись із композитором. Граєш Бетховена – мозком ти Бетховен, Шопена – Шопен. А в цей час твої руки мають займатися ексгібіціонізмом у найкращому розумінні слова.

 
_92A4081.jpg
 

Проблема більшості наших музикантів (як виконавців, так і композиторів) у тому, що вони не можуть охопити форму. На якому етапі роботи над твором у вас починає складатися композиція?

В.Ш.: Останні декілька років воно якось само складається ще на початку роботи, хоча буває по-різному. За кілька днів до концерту у нас була жахлива репетиція, втрачений час. Кілька годин сварилися через бажання поліпшити результат.

А.П.: Перфекціонізм усе псує. Дуже важливо вчасно зупинитися і сказати: досить. Завтра буде краще.


Як не переносити ці сварки на сімейні стосунки? Вам це вдається?

А.П.: Я не знаю

В.Ш.: Ніяк. Просто відпустити ситуацію. Боків у медалі, як завжди, два. І хоча буває дуже важко через те, що і вдома, і на роботі – разом, я лише з Андрієм можу отримати такий надзвичайний кайф на сцені, коли довіряєш людині навіть не на 100%, а значно більше.