Хедлайнери Leopolis Jazz Fest 2019

 
viachek_2.jpg

Вячек Криштофович-мол.
музичний журналіст, редактор

 
 

Великі фестивалі – далеко не єдиний чинник, що визначає рівень культури у суспільстві (країні, місті тощо). Але вони є потужною мистецькою ін'єкцією, дія якої супроводжуватиме причетних значно довше, аніж рік до наступного фесту. Такі заходи змінюють кут нашого зору, стиль сприйняття мистецтва і нас самих. За 8 років існування Leopolis (колись – Alfa) Jazz Fest вже зросла нова генерація прихильників музики, вихована цим фестом. 

Тепер ми, приміром, живимося не легендами із 1987-го, коли до України завітав Пет Метіні, що про той його знаковий візит захоплено розповідають понад 20 років. Тепер ми самі бачимо, як він же – цілком «буденно», 2016-го – виходить на сцену, де виступає у програмі із зірками не меншого калібру. І завдяки цьому молода генерація прихильників музики зростає вже із підсвідомим розумінням, що так і має бути – їм вже значно менше муляють «батьківські» совкові комплекси і стереотипи. 

Водночас, для (дещо) старших людей Leopolis є в тому числі потужною компенсацією тих старих комплексів: вони нарешті бачать живих представників історії джазу наживо, а не по тєліку. Це така ж компенсація і для організаторів, трохи старших від «нової» генерації – вони це роблять не лише для нас, а, що найголовніше, особисто для себе. Вони, як і ми, варті того. Тому, наскільки актуальну чи не досить музику LJF загалом презентує, одна з його базових місій – ота світоглядна та мистецька компенсація, себто, зірки першого ешелону (це стається переважно на головніий фестивальній сцені ім. Едді Рознера).

І так-так – коли організатори задовольняють власну «забаганку», вони передусім тішать і нас із вами. В нашому дитинстві, може, й «не було велосипеда», але тепер ми маємо умовний «харлей». У цьому розмаїтому та збалансованому фестивальному раґу, саме топові (не обов'язково прямо зараз) виконавці є головними «м'ясом, сіллю та перцем». А що найпрекрасніше – більшість людей років до 27-ми можуть взагалі не зрозуміти, про що саме йдеться у попередніх трьох абзацах.


Дисклеймер

1. Leopolis Jazz – це (вже 9 років) винятково круто, стильно і сильно; поєднання гордості й кайфу.

2. Якщо на Leopolis Jazz щось йде не так, або вам здається, що щось «не так», дивіться пункт 1.


Leopolis Jazz 2019-го виглядає трохи нетипово: на сцені ім. Едді Рознера виступатимуть артисти, про яких ти міг не чути. Тут, як ніколи раніше, доводиться менше згадувати джазові рейтинги від Down Beat і все більше чарти Billboard. Втім, така цьогорічна необтяженість зарозумілістю робить із цьогорічного джазового форуму ідеальне свято, суцільний відпочинок без «задньої думки». За 5 днів на трьох фестивальних сценах відбудуться 26 концерів. Це пишний, не завжди «джазовий» букет, але зараз варто зосередитися на очевидному – десяти концертах на «головній» сцені.


Дійсні хедлайнери

Дайана Кролл

із Джо Ловано, Марком Рібо, Робертом Герстом та Каррімом Ріґґнзом


Це, безумовно, найбільший хедлайнер. Про канадську співачку/піаністку Кролл немає сенсу щось розповідати. Понад половина її альбомів (вісім із 15-ти) одразу ж очолювали джаз-рейтинг журналу Billboard, вона є однією з найбільших (якщо не найбільшою) джазових зірок останніх 25-ти років, і все таке.

Не меншою сенсацією за саму Кролл є учасники її групи. Один із визначних саксофоністів сучасності Джо Ловано та авангардний (що б це не значило) гітарист Марк Рібо самі по собі можуть спокійно стати хедлайнерами будь-якого фестивалю. І якщо Ловано музично цілком спокійно вміє перетворитися на будь-кого (чимало джазових зірок у компанії Кролл починали звучати саме так, як вимагає ситуація), то от Рібо просто фізично не здатен на якийсь «салонний» джазовий стрейт-ехед. 

Втім, Дайана Кролл любить його запрошувати, він з'являвся на її альбомах і у концертах. Бо слід усвідомлювати, що глямурний імідж Дайані Кролл нав'язаний, у тому числі, суспільством. Так, вона пречудово почувається у глянцевому світі, втім одним із її найулюбленіших піснярів є антигламурний Том Вейтс (постійним гітаристом якого ще з 80-х є – ага-ага – Рібо), а її чоловік – дуже «стрьомний» британець Елвіс Костелло.

 
 

Існує думка, що виступ Кролл у Львові можна назвати джазовою подією року. Для організаторів – ще й як! Адже деякі з них, організаторів, понад 10 років (задовго до створення LJF) вголос казали про мрію привезти Дайану Кролл. У плані іміджевому, соціально-попсовому – це теж безумовна бомба. Та й чого там: її просто вкрай приємно слухати й дивитися. Але тим, хто зве це «джазовою» подією року, мабуть, варто спитати себе, чи не плутають вони раптом джаз із лалалендом. Бо от, наприклад, наступні двоє бендлідерів зі списку мають прямопропорційний до їхнього внеску у музику статус напівбогів.

Chick Corea & The Spanish Heart Band

Позаминулого року Чік Коріа приїхав до Львова зі своїм Elektric Band у «золотому», класичному складі, трохи струсивши нафталіну зі своєї музики, метафоричної фарби зі стін концертних залів, коли навіть найтупішому стало зрозуміло, що джаз – це рок-н-рол, тільки ще краще.

Цього року все буде ще цікавіше. Chick Corea & The Spanish Heart Band – данина ще старшому проектові піаніста My Spanish Heart (1976). Цікавіше – тому що Коріа зібрав новий склад, не намагаючись (наскільки завгодно вдало) увійти у ту саму річку знову, а розвиваючи ідеї одного зі своїх найкращих альбомів далі. До речі, учасник цієї групи, співак, актор, громадський активіст і політичний діяч Рубен Блейдз (чи то пак Бладес) теж сам по собі міг би стати хедлайнером будь-якого фесту.

 
 

Bobby McFerrin and Gimme5: Circlesongs

Про виступ на LJF Боббі МакФеррін повідомив на своєму сайті задовго до офіційного оголошення від самого фесту. Він же був у Львові на Alfa Jazz Fest у 2013 році. Тоді майстер співав із великою інструментальною групою, і запис саме того концерту транслював канал Mezzo. Цього разу обіцяють п'ятьох вокалістів і, як завжди, повнісінький стилістично-жанровий гармидар. Але, як буває із МакФерріном, нічого неможна стверджувати наперед. Назва проекту – Колоспів – каже сама за себе.

Цього року співак повернувся із доволі тривалої творчої паузи, тому цьогорічний його виступ є значною нагодою побачити його наживо. Тим більше, що із МакФерріном історія така: якщо ти був на його концерті сьогодні й тобі пропонують піти завтра, ти йдеш. Бо його забагато не буває.

 
 


The Kenny Barron Quintet

Якщо Кролл зрозуміла пересічному слухачеві, Коріа та МакФеррін водночас зрозумілі нормальним людям, але мають ще кілька поверхів, що не помітні загалу, то піаніст Кенні Беррон – улюбленець фахівців. Правильна джазова людина поїде до Львова, аби просто побачити лише його виступ. До того ж, він вперше в Україні. Наші музиканти про таких кажуть «трушний джазмен», адже він дуже мало змінювався під тиском часу і обставин. Суцільний релікт без натяку на застарілість.

 
 


Snarky Puppy

Організатори фесту однозначно проґавили той момент, коли фанкові і достобіса музикальні Snarky Puppy із гостромодних (років 5-7 тому) вже перетворилися на спокійний, ситий колектив із трьома Grammy. Ні, визнання не здатне їх зіпсувати – вони продовжують бути чи не ідеальним бендом XXI століття.

Найкльовіша штука полягає в тому, що світлини Snarky Puppy скидаються на фотки з випускного альбому якогось Мічиганського Технологічного або іншого закладу, що випускає ботанів (до речі, групу, яка базується у Брукліні, басист Майкл Ліґ зібрав у Дентоні, штат Техас із залученням студентів Університету Північного Техасу). Цей їхній неперевершений – без жодної іронії – імідж неймовірно показовий у сенсі стилю, стільки всього пояснює і про ставлення до себе, і про музику. Навіть неясно, контрастує цей образ з їхнім звучанням, чи, все ж, пасує йому. Бо, хоч звучить у них все доволі просто, кожен спеціаліст пояснить, скільки за цим стоїть праці.

 
 


Ліса Стенсфілд

Якщо ваша юність припала на 1990-ті, то дивіться пункт №1 дисклеймера на початку цього тексту, бо ви точно пам'ятаєте кліпи Ліси Стенсфілд і точно не чекали побачити її на джазовому фестивалі аж у 2019-му. А дарма. Ті кліпи були кращими за переважну більшість інших, бо ця британська співачка (як виявилося, бо в 90-х нам це і в голову не впиралося) є чудовою соул-виконавицею. До того ж, це той випадок, коли час впливає на артиста винятково позитивно.

 
 

Просто хедлайнери

Etienne Mbappe & the Prophets

Якщо вам здається, що ви вже бачили «цього басиста у рукавичках» на тій самій сцені, то не помиляєтеся. 2012-го Мбаппе приїздив у складі The 4th Dimention Джона МакЛафліна. Цей француз, народжений у Камеруні, є чудовим і дуже бажаним сайдменом, а як лідер бас-гітарист і співак Етьєн Мбаппе робить те, що робить.

За його ж словами, це данина методам провидців (Майлз Девіс, Джон Колтрейн, Джо Завінул, МакЛафлін, Раві Шанкар Боб Марлі, Джимі Хендрикс), котрі нехтували жанровими рамками. Тобто, він не грає ані їхню, ані навіть схожу на їхню музику – просто бере свободу цих музикантів як модель. Лише самому Мбаппе, мабуть, зрозуміло із чого зібраний докупи увесь його проґ-world-music із дудками і скрипками. Напевно, його підхід можна назвати вже окремою темою у сучасній імпровізаційній музиці Європи.

 
 


Jon Cleary & The Absolute Monster Gentlemen

Джон Клірі, співак, піаніст й іноді гітарист, народився у Англії, а любов до блюзу, класичного R&B та джазу привела його до Нового Орлеану, і звучить він, даруйте, по-нью-орлеанськи кошерно. До тамтешнього специфічного R&B він додав трохи підходу пісняра (автора-виконавця) і якоїсь британської... м'якості. «Коли я розмовляю, ви можете чути мій англіський акцент, – каже Клірі. – Коли граю музику, мій акцент – автоматично, за будь-яких обставин – нью-орлеанський.»

Поки не дуже зрозуміло, чи здатен Клірі довести до сказу «пересічного» слухача, але прихильникам блюзу буде, у що запустити зуби. Й тут принагідно хочеться подякувати організаторам LJF за те, що попри інертність нашого «меломана», вони регулярно намагаються призвичаїти публіку до блюзу, котрий за якоїсь дивної причини у нас не надто шанується.

 
 


Пітер Чінконтті

Пітер Чінконтті з Нью-Йорка – не просто пісняр (singer-songwriter) за роялем. З низки «інших» його виділяє щонайменше перемога у джазовому фортепіанному конкурсі Фестивалю у Монтрьо. Його дебютний альбом очолив джазовий хіт-парад журналу Billboard у 2003-му. У сенсі іміджу... в юності Чінкотті вочевидь зачаровували фільми із Джеффом Голдблюмом. 

Піаніст та співак за жодних обставин не може обійтися без джазового стандарту у репертуарі. В його поп-музиці достатньо альтернативного присмаку, а його внутрішнього Біллі Джоела явно перемагає умовна Дайана Кролл, чоловічою і навіть гламурнішою інкарнацією якої він, здається, міг би стати. Одне слово, Чінкотті – ще один представник сучасного феномену поп-зірки, що чудово почувається у джазовій спільноті.

Виступаючи в один день на одній сцені, Чінкотті і Ліса Стенсфілд роблять неділю, останній день фестивалю, офіційно найлегшим та найрадіснішим.

 
 


Adrien Brandeis Quintet

Французький піаніст Адріен Брандейз грає у жанрі афро-кубинсько-карибсько-латино-будь-чого, чим ладен захопитися й увібрати в себе талановийтий європеєць із любов'ю до заокеанської музики. Грає він це блискучо, й дуже вписується у концепцію фестивалю. Не зважаючи на те, що ви точно ніколи не чули його імені, хлопець виступатиме на головному майданчику фесту. На сцені, де панують переважно ті-рекси, бронтозаври й анаконди джазового мистецтва. Брандейз – хороший молодий виконавець із одним альбомом 2017 року (Euphoria) і статусом «зірки, що сходить». Власне, саме його джазова премія “Rising Star” від конкурсу LetterOne й уможливила такий жирний «аванс»: LJF – один із семи великих європейських фестів, де завдяки цій премії виступить піаніст.

 
 

І наостанок кілька традиційних фестивальних порад:

  1. Пам'ятайте про пункт №1 у «дисклеймері».

  2. Ніколи не забувайте, що на двох інших сценах можуть відбуватися речі, не менш цікаві, аніж на найбільшій;

  3. Не лякайтеся людей у надміру цяцькованому вбранні – це така унікальна частина фестивальної «гри»: вже після другої композиції вони, скоріш за все, підуть, а музика – залишиться.