Совето Кінч: «Якщо збираєшся робити заяву, ліпше стояти на твердому ґрунті»
Не зважаючи на стрімке стирання культурних меж, завдяки якому в одному куточку світу можна почути музику з іншого, багато людей все ще прив’язує джаз до Сполучених Штатів. Начебто нічого такого. Проте завжди знаходиться хтось, хто, навіть не помічаючи, перетягне ковдру джазової першости на себе. Один із таких баламутів нового покоління – британський саксофоніст Совето Кінч, про якого згадують чи не в першу чергу, коли йдеться про нинішній джаз Британії.
Кінч – вихованець лондонські джазової школи Tomorrow’s Warriors. Під час навчання він почав випробовувати на міцність різноманітні музичні майданчики пліч-о-пліч зі своїми наставниками, паралельно здобуваючи освіту історика в Оксфорді. Його – гострого й провокативного – часто можна побачити на реп-баттлах з мікрофоном. А ще це проявляється в його музиці, де поєднання джазу та хіп-хопу межує зі спічем політичного діяча.
Не помітити Кінча важко, адже він має безліч способів висловитися – від джазового концерту до ролі в театрі та власної радіопередачі. Його улюблена справа – аргументовано-саркастично з'ясовувати, що не так із соціумом й світом загалом. І це те, чим він може зачепити майже кожного й зародити всередині слухача власний маленький бунт.
Розмова відбулася під час фестивалю Warsaw Summer Jazz Days 2018.
Совето Кінч під час виступу на Warsaw Summer Jazz Days 2018
Якщо ви не проти, почнемо з історії британського джазу. Традиційно Британія вважається країною рок-музики.
У нас джаз вкорінився від самого початку. Одразу спадає а думку нині розкішний готель Savoy: у 1920-х танцювальний зал Savoy Ballroom був одним з перших місць Британії, де розпочалося джазове життя. Зачарування афроамериканською культурою було усюди, але у Англії його тоді намагалися зробити більш респектабельним і танцювальним. Тому англійська любов до раннього джазу виглядала надто цивілізованою. Людей трохи лякали джазові темпи, адже вони, як би сказати... надто збуджували жінок, танець перетворювався на безчинство. Пізніше, у 30-х, до Англії почали приїздити музиканти із Західної Індії, як то Барні Кінг, Леслі Хатчінсон... У 1950-х і 60-х знову стали приїжджати виконавці з Індії. Звісно, завжди бували американці. Британський народ любив і вивчав цю музику. Так що ми тут ніколи не були новачками.
А звідки цей нібито надмірний вплив американької культури на британську?
Все, що ви чуєте в музиці, це низка нашарувань, свідчень музичних традицій, те, що принесла африканська діаспора. Тому хоч я й не виконую ранню західноафриканську музику, втім виконував реґі, очевидно, граю лоу-хіпхоп. Та й танцювальна музика цілком відповідає ідеям діаспори. Я вірю у ідею панафриканізму й вірю, що діаспора завжди виражає себе у певний спосіб в усьому світі. Це вже потім починають казати: «О, це джаз! Це самба! Це сальса!». А починається з того, що люди просто самовиражаються. Це, гадаю, пояснює чималий вплив.
Ви мислите як британець чи тут дається взнаки ваше коріння?
О, це величезне питання. Сьогодні, на превеликий жаль, Європа, так би мовити, головою зсунулася через питання на кшталт цього. Я це бачу десь так [Оскільки інтерв'ю відбулося у Польщі, Кінч неодноразово за приклад бере поляків. – Прим. Ред.]: візьмемо, приміром, поляків – років 15 тому поляки, які переселялися до Британії, були... ввічливими. Тепер можна бачити категорію крайніх правих поляків, котрі приїздять до Англії та закликають до «повстання» білої раси, на зразок того як по світі це стається з мусульманами та африканцями. І тут Британія має, для початку, відповісти сама собі на непросте запитання типу: «А до якої натегорії віднести білих британських мусульман? Це ще взагалі щось важить?».
Через те, що Британія була імперією, все виглядає вкрай цікаво – мій друг цілу книжку про це написав: Ямайка та Англія формально пов'язані довше, аніж Шотландія з Англією. Імперія брала увесь чай з Індії, золото – з Африки, весь цукор та папір – з Вест-Індії. Усі вони стали частиною британської культури й ідентичності. Зараз я не про те, чи це взагалі визнавалося – це срамотній факт, але то вже інша історія. І, звісно ж, я – британець. Байдуже, де я народився – мої предки робили Британію Британією.
Для мене джаз –
це насамперед автентичність, справжність, здатність бути впізнаваним (впізнаним).
Як ці історичні контексти допомагають у музиці?
Спостереження, питання походження та історії вкрай важливі. Як каже давнє прислів'я, «допоки леви матимуть власних істориків, оповіді про мисливство завжди звеличуватимуть мисливця». Таким чином дійсно важливо, аби люди усвідомили своє минуле і те, звідки вони. І це не лише питання лінійного історичного перебігу. Існує купа геть різних історій, котрі зробили людей у світі такими, як вони є. До того ж, ці історії не варто прив'язувати до території. Їх розуміння – це не питання банального накопичення знань, це не про пакування і розкладання у порядку.
***
Зараз у світі все більше відчутна тенденція звернення до коріння. Скажімо, як це робить Амброуз Акінмусірі у проекті Mae//Mae. Що ви про це думаєте?
Гадаю, що коли збираєшся робити якусь заяву, ліпше стояти на твердому ґрунті. Тобто, Амброуз історично походить з Нігерії, має західноафриканське коріння; так само він розповідає, що таке бути чорним у Америці. Якщо ти береш усе це для самовираження, це робить тебе сильнішою людиною, дає отой ґрунт під ногами. Коли ми сідаємо у [варшавському] аеропорті, він зветься аеропортом імені Фредеріка Шопена. Бо країна любить і шанує своїх видатних митців – це допомагає віднайти відчуття ідентичності і спільноти. Шопен належить нам усім, але він – поляк!
У цьому плані, я постійно помічаю, що багатьом на заваді самоідентифікації стає «американське звучання» – прагнення опанувати саме його переважає все інше. Вам таке часто трапляеться?
Ну, я теж вочевидь зазнав величезного впливу американської культури – із моєю любов'ю до хіп-хопу, джазу. Серед чорних людей усюди є потужна політично активна категорія, і таким чином до чорних американців важко не тяжіти. Втім, тут важливо кожному віднайти своє водночас індивідуальне та універсальне. Гадаю, нині в Європі вже якась одержимість темами «оце – чорний джаз 1940-х, оце – з Міссісіппі, оце – джаз Шотландії»... Знаєте, ми любимо усе відносити до категорій, каталогізувати, упорядковувати на полички по коробочках. Гадаю, значно важливіше, аби люди занурювалися глибше у суть, до серця речей, думали, чому вони займаються музикою.
У чому полягає зв'язок з історією? Чим настільки цінна історія: ти знаєш правильні ноти, але ти мусиш також знати, чому саме ці ноти там, які історії за цими нотами. Якщо ми про щось співаємо, то що ці слова означають. Це вкрай важлива для кожного штука – принести індивідуальність, принести саме особистий досвід. І вже потім – саме у такій послідовності – твоє особисте стає універсальним.
Як ви точно сформулювали про ноти. Коли і як ви самі усвідомили це?
Поступово. Але цього (2018-го) року відбулося надто чітке усвідомлення. Адже я брав участь у створенні документальної серії про джаз на BBC – для телебачення, не для радіо. Відвідав Новий Орлеан під час Марді Ґра, Бостон і Нью-Йорк. І міркував саме про це, водночас спілкуючись із однолітками. Завдяки роботі над фільмом для мене багато що викристалізувалося. Я ж практик, не теоретик. І я завжди належав до африканського джазу у сенсі ідеї емансипації, свободи, звільнення самої цієї музики.
І водночас на іншому боці завжди були люди,.. знаєте, такі: «о, це прикольно, нам таке годиться, візьмемо звідси шматочок». Кажете, не бачимо шани до народних традицій? Так ось: саме тому музикантам особливо важливо чітко визначитися з усім важливим стосовно минулого і теперішнього, з усім, що відбулося, як відбулося і завдяки кому це сталося. Інакше, як на мене, зміст спотворюється.
***
А як ви починали? Пам'ятаєте свій перший джем-сешн?
Пам'ятаю щось із ранніх джемів. Добре пам'ятаю, коли долучився до виступу [легендарного британського саксофоніста родом з Ямайки – прим. ред.] Енді Гемілтона. Мені було 13, йому, підозрюю, – за 70. Це епічно. Задую, як у 16 чи 17 вперше відвідав [освітню програму] Tomorrow's Warriors. Грег Осбі постійно заохочував займатися, і зрештою мені там сподобалося. Але найбільше у пам'ять запали джеми, пов'язані з візитами Вінтона Марсаліса до Англії. Під час турів він знаходив чи не кожен джем-сешн, на який встигав. Це у нього було настільки відкрито – моменти сконцентрованого свінгу. Ці джеми спонукали мене більше займатися.
А як вам те, що Вінтон Марсаліс заявив, що, якщо коротко, хіп-хоп – гидота?
[сміється] Він сказав, що хіп-хоп завдає більшої шкоди, аніж монументи конфедератам. [А точніше: «Як на мене, хіп-хоп завдає більшої шкоди, ніж статуя [командувача армії конфедератів] Роберта І. Лі» – Прим. Ред.]
Гадаю, ці його слова були зумисним рюмсанням, він знав, на яку реакцію чекати. Ти іноді спеціально порушуєш певні теми, знаючи, що будуть незгодні. Мій розпач викликає лише те, що у дискусії з ним хотілося б почути дійсно інтелектуального виконавця хіп-хопу. Тобто, є відчайдушні спроби [опонентів], але вони виглядають недолуго, неосвічено – адже їм не стає поінформованості для гідної аргументації.
Можете розповісти трохи про Tomorrow's Warriors, що це за спільнота і що вона вам дала?
Це для мене стало одразу багатьма речами. Найперша – бачити людей, які виглядають, як ти, мають бекграунд, схожий на твій, і дуже добре грають. Я бачив, як до TW приходять Джейсон Йард, Бобі Мітчелл, Деніел Кросбі, Дарен Тейлор – ґенерація, що була до мене. І я собі думав: «От дійсно, якщо вони це можуть – і я зможу. Так, я – не вони, але якщо я дуже-дуже сумлінно займатимуся, одного дня стану, як один з тих хлопців».
Друга річ – це дало мені спільноту однолітків. Їх цікавили ті ж речі, ми разом писали композиції, намагалися пристойно звучати, вкрай багато займалися, грали разом щотижня. Коли ви молоді, усі гуртом, то сполучно підштовхуєтєте одне одного до самовдосконалення. Якщо відчуваєш, що не дотягнув, йди додому і займайся наступні шість днів, аби підготуватися до наступного разу. [Усміхається.] Така собі індивідуальний тренинг за для колективного музикування.
І тут з'являється третя річ: регулярна гра. Тобто, не постійні джеми, а дійсно гра – це величезна різниця, – коли вивчаєш конкретні композиції, навчаєшся їх виконувати, подорожуєш і стаєш більш зрілим музикантом.
Яким був ваш перший виступ там?
Моїм першим виступом був джем. Але до того бували невеличкі речі – дні народження, усілякі дитячі свята. Я це робив чотири роки, перш ніж приєднатися до TW's. Дійсно серйозно я почав займатися саксофоном у 13, а до TW's приєднався у 17-18. Тоді ж я вступив до університету. Усе це підштовхнуло поставитися до музики серйозно. Не всі, знаєте, так скажуть – дехто прекрасно почувається просто завчивши кілька соло – вони типу роблять те, що роблять. Окей. У той час як для мене джаз – це насамперед автентичність, справжність, здатність бути впізнаваним (впізнаним). Послухайте Колтрейна, Еллінгтона, Армстронга, будь-кого їхнього рівня: кожен з них має щось таке у повітрі, якусь ауру особистості, а відтак – самих себе. Цього спеціально не створиш. І якого б із джазменів такого ж рівня я не зустрічав, кожен казав мені: віднайди власний голос! Буквально – ніби співаєш (самого себе). В тому й річ, що ти розбираєш зігране кимось, аби музично знайти власну самість. [Жартома підвищує тон і сміється] Тому я не хочу звучати, як підробка! Повторюся: для музикантів, котрі серйозно ставляться до справи, така автентичність вкрай важлива.
***
Знаєте, окрім іншого, суспільні процеси теж впливають на твій голос і автентичність. Це чути у вашій музиці. Я б вас порівняла навіть із проповідниками. У цьому аспекті ви почуваєтеся політиком в музиці чи музикантом у політиці?
І от знов повертаємося до цих європейських «фішок» – «є я цим, чи ні?», або «твій хіп-хоп грає джаз чи твій джаз грає хіп-хоп?» Музика трохи релігійна. Зараз ми танцюватимемо, зараз слухатимемо, зараз плескатимемо в долоні, зараз – думатимемо... Все це так пов'язано, що один процес не відділити від іншого. Тому музика певним чином шкідлива для політики.
Щодо моєї політизованості, гадаю, все походить від коріння: моє ім'я свідчить саме за себе. (Совето – бідне передмістя Йогансбурга, ПАР – Прим. Ред.) Мої батьки були, як і я, панафриканістами. Коли мати була вагітна мною, їй наснилося ім'я Совето. Це сталося через два роки після Повстання [у Совето]. Тож у мене завжди був цей політичний і духовний зв'язок із Південною Африкою, і всі ці штуки дуже близькі мені, моїй суті. Але ідея створювати музику – геть неполітична.
Під «політичним» я маю на увазі не буквально, а те, із чим ми стикаємося у суспільстві.
А, маєте на увазі соціальний коментар. Розумію. Але про соціальну тематику можна сказати те саме, що я кажу про політику. Ідея музики не у соціальному коментарі, як і не в політиці. Коли Боб Марлі співає “No Woman No Cry”, це красиво, але водночас це потужний соціальний коментар, у цій пісні йдеться про соціальне середовище. Таким чином це сильно й універсально. Слухайте... гадаю, саме ця пісня – ідельний приклад: іноді найбільш політично [вагомими] речами виявляються ті, що навіть не замислювалися як будь-яка заява.
***
Знаю, що ви не з їхнього числа, але як ви ставитеся до виконавців, котрі заявляють, що роблять музику лише заради музики, не маючи якоїсь подальшої мети? Чи вазагалі кожен музикант мусить мати тверду (соціальну) позицію?
Ой. Дійсно, у музиці я завжди маю «задню думку», ще щось на меті. От, скажімо, під час роботи на останнім альбомом Nonagram я особливо ретельно обдумував кожну річ. Хотів створити пісні, що красиво звучать, що змушують певним чином почуватися краще: в них є цілюща властивість, вони звертаються до сакральної геометрії, чисел, речей, про які ти не збирався думати. І ти ніби почуваєшся вже дещо інакше, або ж залишаєшся у певному піднесеному стані. Тобто, я чудово усвідомлюю певні речі.
А от чому ваше запитання стає дуже цікавим, в ньому більше, ніж ви думаєте. Коли музика удає із себе щось, чим не є, не усвідомлюючи цього – це найнебезпечніше. Поп-музика, увесь цей мейнстрім – воно гіпнотичне, воно несе соціальне повідомлення: «Йди і купи; ти це бачиш, це твоя Західна мрія». Це – політичне. Якщо є різновид тих, хто живе у дорогезному будинку на верхів'ї гори і серти хотів на всіх навколо, то от таку музику створює політик. Принаймні, мені так здається. Тому я вважаю, що усі ми, музиканти, маємо усвідомлювати, хто ми, де ми, яке наше суспільство. Адже музика – легкий засіб впливу.