Амброуз Акінмусірі: Той, хто не намагається воювати з музикою

 
viachek_2.jpg

Вячек Криштофович-мол.
музичний журналіст, редактор

Фотографії
Олексія Карповича

 
 

Якщо відбувається концерт відносно глобального масштабу, то не так важливо, спостерігають це явище 150 людей чи цілий стадіон. Глобальність – штука об’єктивна і зазвичай не залежить від дрібниць. В сьогоднішньому світі Ambrose Akinmusire Quartet – величина стала. І хоча 21 листопада до арт-клубу Closer на виступ квартету могло б набитися дещо більше народу, читайте вище.

Винятковий статус 34-річного американського трубача і композитора, резидента знакового для джазу лейблу Blue Note Амброуза Акінмусірі демонструють його рейтинги та здобутки, а також записи (найновіший – свіженький альбом гітариста Вольфганга Мутшпіля Rising Grace (ECM), до якого Акінмусірі неабияк доклався). Втім, вповні збагнути всю кайфовість цього трубача можна, лише почувши його у концерті. Більше того, після цього ви зможете ідентифікувати його гру в будь-якому складі із заплющеними очима.

 
 

Квартет і музика

 
 

Слухаючи цих чотирьох, майже неможливо визначити, хто на них найбільше вплинув та звідки вони беруть натхнення. Здається, просто з повітря та з навколишнього середовища. Так і хочеться сказати, що це, по суті, яскраво виражена нью-йоркська сучасна музика, втім, народився трубач на протилежному боці континенту, у Каліфорнії. «Коли я про це чую, одразу починаю думати про історію джазу. Точніше, про сучасну музику взагалі. Втім, музика завжди буде тим, чим хоче буде, – дещо ухиляється від теми Акінмусірі. – Але так: джаз із Нью-Йорка – це вкрай особлива штука».

До того ж, трубач сам зазначав, що найбільше на нього вплинули люди, майже невідомі широкому загалу. «Я дійсно надихаюся виконавцями, котрі не отримали великого розголосу, але яким вдається або вдавалося підтримувати найвищу планку: Букер Літл, Чарлз Толлівер, Маркус Белгрейв і так далі. На мене вплинула неймовірна кількість музикантів. Втім, я – артист, тож надихаюся не лише трубачами, а мистецтвом у цілому».

 
 
 
 

Він може розпочати грати ніжну баладу зі східними та блюзовими нотками, а потім потроху перетворити це на якийсь індустріальний, наелектризований грув. Усе розмаїття настроїв та ідей усієї програми підкоряється загальній концепції, але при цьому за 2 години тобі ані хвилини не нудно.

Квартет Акінмусірі – особливий організм: в усьому розмаїтті сучасної музики ви навряд чи почуєте саме таку. Іншу і прекрасну – так. Але не таку ж. В їхній музиці відчувається глибинне знання та шанування джазових традицій, але з перших тактів розумієш, що подібне мистецтво можливе лише у XXI сторіччі. Тому що ця відкритість, ця чесність та мозок, що працює максимально сучасно.

 
 
Важливо розуміти, через що проходить або пройшов той чи інший народ.
 
 

Учасники квартету дають дуже багато простору своєму лідерові, але гру кожного добре можна розчути. Піаніста-ботаніка Сема Харріса під час небагатьох соло із ніжної камерності постійно заносить до атональних джунглів; що виробляє на барабанах неймовірний Джастін Браун, пояснити можуть лише просунуті барабанщики; цементує все це безумство флегматичний контрабасист Гаріш Рагаван. Іноді здається, що там не просто складні ламані ритми, а що іноді музиканти просто грають у різних розмірах. І при цьому не виникає й жодного натяку на хаос.

Для декого це навіть не «джаз» у стандартному розумінні слова. Тут навіть не було звичайного (і вже такого набридлого) порядку імпровізацій, коли усі «висловлюються» по черзі. До заплутаного внутрішнього світу композицій публіка призвичаїлася лише у другому відділенні, яке було дуже подібним до першого, але там вже можна було сміливіше аплодувати після імпровізацій.

 
 
За 30 секунд можна знайти музику якогось племені, або якийсь рідкісний угорський фолк. А все, що ти чуєш, стає частиною твоєї звукової палітри.
 
 

Не дивуйтеся, якщо ви цих композицій не почуєте на наступних альбомах трубача. Просто музиканти пишуть стільки матеріалу, що на альбоми вони усі просто фізично не вміщуються. Але це не графоманія. Акінмусірі – більше, ніж музикант: він засобами інструменту розповідає історії. Іноді абстрактні, а зазвичай реальні. «Я вже звик, що пишу пісні, які так й не дійдуть до студії. Колись це мене дуже засмучувало. Але є тут щось, що рухає мене вперед. Нині я пишу музику задля власного зростання. Тож коли я видаватиму наступний альбом, ці незаписані композиції так чи інакше відчуватимуться у ньому: їхній ефект, дух. Так чи інакше ви відчуєте їхню присутність».

 
 

[За кілька днів після концерту, коли невеличке інтерв’ю вже було готове, Амброуз згадав, що, будучи вкрай зайнятим, сказав «ну, потім продовжимо». Тож, таки згадав і попросив передати його імейл. Саме тому цей текст виходіть із непристойним запізненням.]

 

Хто вас навчив бути людиною з такими винятковими якостями?

Ха-ха-хаааа. Та я просто купаюся у власних помилках та недоліках.

Відомо, що за більшістю ваших композицій є якась історія. Які історії ви розповідаєте сьогодні?

Люблю цю тему. Сьогодні – дуже багато нових композицій. Так, за кожною композицією – своя історія, але історії у цих композиціях вже стали більш-менш історіями про самі композиції, історіями про мене та шлях музиканта. Зараз я на них проектую те, що збираюся робити, ким я є. Мені 34. За останні 4 роки в моєму житті сталося багато змін. І це те, що зробило мене більш «комфортним» із самим собою, тим, хто я є, та більш впевненим у тому, чому і де я є.

 
inside-(1).jpg
 
 

Якого плану зміни: хороші, погані?

Всі зміни – це добре. Навіть те, що можна було б назвати поганим, – це зміна, щось, на чому ти навчаєшся. (Сміється.) Не хочу розповідати подробиці, але ви розумієте. Зараз я переїхав назад додому (після трьох років у Лос-Анджелесі це Окланд, Каліфорнія), переоцінюю цінності: приміром, сім’я, особисті стосунки, друзі, природа. Всі оті справжні штукенції.

Цей ваш виступ збігається із річницею початку Революції гідності в Україні. Чи непокоїть вас тема того, що відбувалося у тоді ще невідомому вам Києві? Може, це якось відіб’ється колись у ваших творах?

Звісно, знаю і мене це непокоїть. Тобто чому «звісно»? Багато кому до цього діла нема. Гадаю, це вже відбивається у творах, бо блюз – це блюз. Боротьба – це боротьба. Гніт – це гніт. Ви зараз розмовляєте з тим, хто мешкає в країні, де відбувається те, хм... самі знаєте, що відбувається. (Сміється). Тож це і є та ниточка, те, що пов’язує людей, та сила, що зв’язує всіх у музиці.

 
 
 
 

Це наскрізний шлях, нитка, завдяки якій усі приходять до згоди, з чим рахуються. Це блюз, і ти прекрасно розумієш, коли хтось бореться, розумієш це, куди б ти не поїхав. І так само, як я знаю, що відбувалося тут 3 роки тому, я, коли їду до Південної Африки або Палестини, або будь-куди ще, усвідомлюю, що відбувалося там... Ти знаєш, всюди є свій блюз, сум. Гадаю, це знання дозволяє мені бути здатним на зв’язок. Принаймні відчинити двері, за якими розуміння того, який шлях пройшли ми, – і люди відчувають мене, а я відчуваю їх. Це важливо. Важливо розуміти, через що проходить або пройшов той чи інший народ.

 
Вважаю музику живою істотою. Коли ми всі помремо, музика все одно лишиться. І вона була тут до того, як ми народилися.
 
 

Ви згадали про гніт, утиск. Неодноразово чув, що найбільш виразна та самобутня культура саме у тих народів, що постійно зазнавали утисків.

Це не про гніт, а про боротьбу. Це як коли хтось тебе штовхає (в груди), а ти штовхаєш у відповідь. І відштовхуєшся впродовж тривалого часу. Іноді ти ніби один проти сотні. Ти можеш програти битву, але ти все одно б’єшся. І твоє протистояння і є музикою. Це те, що поєднує народи.

 
 
 
 

Сьогодні одна з помітних тенденцій у музиці – своєрідна відсутність «регіональної» ідентичності. Ще років 30 тому було не надто складно визначити, до якої школи належить той чи інший імпровізатор. Нині кожен усмоктує в себе, все, що є навколо...

Так. Це все через доступ до інтернету. За 30 секунд можна знайти музику якогось племені, або якийсь рідкісний угорський фолк. А все, що ти чуєш, стає частиною твоєї звукової палітри. Раніше у людей не було такого доступу. За старих часів, особливо під час Великої депресії 30-х, люди не могли дозволити собі купувати багато платівок, і їхньою палітрою ставало те, що вони чули в своєму оточенні.

 
 
 
 

Нещодавно українцям випало наживо побачити Вейна Шортера. І це нормально, коли молоді музиканти, як ви, модерні, актуальні, на часі. Але коли слухаєш 83-річного дідуся Шортера, то виникає відчуття, що нема нічого сучаснішого, ніж те, що робить він.

О, таааак! Це ще те питаннячко. У мене не на всі запитання є відповіді, але тут я знаю, що відповісти, бо думаю про це повсякчас. Гадаю, що музика завжди сучасна, вона завжди поза часом. Вважаю її живою істотою. Коли ми всі помремо, музика все одно лишиться. І вона була тут до того, як ми народилися. Певен, що музика просто заходить всередину тебе і грає на тобі. Ти маєш позбавитися свого его або забобонів, якихось власних уявлень щодо того, чим має бути музика. Якщо ти просто є і позбавлений усього того, тоді ти завжди будеш сучасним, завжди будеш на часі.


Це саме те, що ти чуєш, коли слухаєш Вейна Шортера, Гербі Генкока (гадаю, у цих двох ця здатність від Майлза Девіса, який щодесять років ставав іншим – без примусу, природно), Роя Хейнса, Арчі Шеппа, Бенні Голсона, Джека ДеДжоннетта... Оці, ще живі, хлопці звучать геть не так, як у 50-ті або 60-ті. Вони близькі з музикою. Також саме тому я величезний фанат Джоні Мітчелл...

Ми – всього лише сосуд, засіб. Музика просто приходить звідти (показує вгору), сюди (показує на серце), проходить крізь нас у наші інструменти. Іноді вона приходить і застрягає всередині нас. І тут люди починають вдаватися до логіки, мізків, математики... Вони вмикають своє его типу: «О, а ще я маю виглядати сексі» та всяке таке. І нічогісінько з них не вилазить. Саме через те, коли деякі люди стають відомими, вони просто припиняють зростати. Вони переймаються лише собою. А от справжня відкритість – це завжди поза часом.

Ти часто слухаєш музику, і тобі здається, що хтось геній та новатор, але насправді це просто той, хто не намагається воювати з музикою. Не вигадує собі: «Ні, я хочу бути таким», – просто дає їй самій вирішувати. Річ не в мені і не в Гербі – річ у музиці. Ти просто є такий, який є. Це як другий дух. Духу потрібен ти, йому потрібне тіло. Так само музиці потрібен ти, аби натиснути на клавішу, дунути в інструмент. Усе.

 
 

Труба

 
 

Зазвичай, коли музикантів високо оцінюють, то йдеться переважно про музичне мислення, винахідливість композиції. Оцінювати когось за технікою – це вже позавчорашній день. Втім, наживо впадає в око також і техніка Акінмусірі, за якою години й години занять. Але ну її, цю техніку. Найголовніше у його грі – звук. Його труба звучить радше, як флюгельгорн: нижче, більш оксамитово, ніж зазвичай. Саме з таким звуком (що дуже складно) він іноді вибухає супертехнічними пасажами, аби потім повернутися до спокійної розваженої оповіді. Задля контрасту час від часу він «вистрілює» стандартним звуком труби, що доводить тебе до майже моторошної думки: ця людина вміє що завгодно.

«Я дуже багато займаюся. Навіть сказав би, що займаюся, аби позбутися залежності від труби як інструменту. Бути вільним, краще реагувати і, що найважливіше, дозволити музиці входити в мене. Багато людей полюбляють демонструвати, на що здатні. Це не про мене. Я що далі, тим більше намагаюся служити своїй музі. Просто цього разу самі композиції були такими, що довелося продемонструвати техніку».

До речі, він грав на пошкодженому інструменті, що не завжди дозволяло брати якісь потрібні надто високі ноти. Саме через це він час від часу сміявся під час виконання. Але в цілому, ті високі ноти йому зовсім не потрібні. Він може понад 5 хвилин, як насос, грати ритм на одній ноті (буквально), і це все одно захоплює. Бо – музика.

 
 

P.S.

 
 

Наприкінці виступу Акінмусірі підкинув кілька сюрпризів. Покликав бажаючих вийти пограти – українські музиканти так завзято вистрибнули на сцену, що навіть зігнали зі своїх місць піаніста і контрабасиста (їхні місця зухвало зайняли львів’янин Юрій Середін та молода контрабасистка Христина Кірік). Недовгий спонтанний джем мав не стільки естетичну цінність, скільки момент джазової соціалізації.

А наостанок квартет вже у нормальному складі раптом заграв стандарт «Body and Soul». Це було щось ідеальне, джазове, з глибини минулого століття. Щось, що, як багаторічний односолодовий віскі, лишає свій присмак до наступного ранку.

 
 
Джем після концерту

Джем після концерту

 
 

А ще трубач запевнив усіх, що Closer – його найулюбленіше місце для виступів. А організаторам розповів, що в усіх проектах, де бере участь, розповідає про це та закликає їхати до Києва. Враховуючи, що до Closer він залюбки завітав вже вдруге менш ніж за рік, є велика ймовірність того, що це не просто чемні побрехеньки. І вже певна ознака того, що ми продовжуємо потихеньку просуватися в напрямку, про який так довго мріяли. «Енергія, що йде від цих молодих людей, дуже-дуже щось нагадує. Не знаю, чи пов’язане це із політичним станом останніх часів у вас. Але у Closer я дійсно почуваюся як вдома».

 
 

З архіву cultprostir.ua

Oleksii KarpovychComment