Джеми та "квартирники" на фестивалі Jazztopad 2018. Частина друга
Катерина Зяблюк
музикант, автор
Фотографії:
Олексій Карпович
“Квартирники”
Jazztopad живе цілодобово. Окрім концертної програми та безсонних ночей джемів у Млечарні, в рамках фесту проходять концерти у помешканнях Вроцлава. Це як кочівний квартирник, що переповзає з місця на місце й з ранку до вечора. Але на відміну від деяких квартирників, ці домашні концерти – не стихійні та ретельно продумані.
Це працює так: протягом певного часу організатори розглядають заявки господарів помешкань, обирають з них шість найцікавіших і найпросторіших. І, як виявилося, найбільш віддалених одна від одної. Хай комусь це не досмаку, але насправді це чудовий спосіб вивчити Вроцлав за межами центральної ринкової площі. Це може бути навіть маєток у передмісті – аби ти сповна відчув чарівність вроцлавської міської комунікації. Загубитися не дадуть величезні банери з логотипом фестивалю перед входом до помешкання.
Далі справа за слухачами – їх також визначають заздалегідь, тож контингент цілком передбачуваний. Зазвичай це журналісти, музиканти або ж друзі когось із них. Слухачам заздалегідь і без зайвих пояснень на пошту надходять адреси всіх квартир, у яких проходитимуть концерти. Елемент спонтанності – хіба що на самому концерті, адже його тривалість, зміст і склад виконавців може змінитися навіть за кілька хвилин до початку. На цей час квартири перетворюються на відкриття мініатюрних художніх виставок, де не просунутися між говіркою богемною компанією з келихами в руках.
Спізнюючись на такий концерт, треба бути готовим сидіти на підлозі, аби щось побачити. Навіть моститися між дітлахами, які чемно розглядають виконавців, що стоять впритул. В одній з квартир просто над «сценою» була широка дерев’яна антресоль, великий манеж, з якого за всім стежили діти, час від часу просячи дорослих дати щось солоденьке зі столу. І взагалі, де ще можна побачити таких уважних слухачів на фрі-джазових концертах?
Як і на джемах, домашні концерти мали своїх постійних «дійових осіб». Майже завжди там можна було почути Матеуша Рибіцького на кларнеті, трубачів Пітера Найта та Кубу Курека, контрабасистів Збігнєва Козеру та Міколая Новіцького, барабанщиків Саймона Баркера або Семюела Холла.
На одному з виступів з’явилися саксофоніст Вацлав Зімпель та басист Ксаверій Вуйчинський – це стало, мабуть, чи не найкращим з моментів «квартирників», які вдалося відвідати. Хотілося безперестанку слухати співуче інтро на подвійній флейті, на якій Зімпеля одночасно грав народну мелодію та монотонний бурдон. Вуйчинський підігрував йому рипучим смичком, поки Баркер шурхотів своїми в’язками черепашок по малому барабану. У той же день, наче відчув, – до концерту несподівано долучився Амір Ельсаффар і заспівав такі самі тягучі бурдони горловим співом. А діти все зачаровано слухали.
Час від часу слід було нагадувати собі про те, що це все імпровізація, і ще більше дивуватися – наскільки все виглядає цілісно та продумано. В останні дні музиканти, схоже, впіймали одну хвилю й вже не тільки чули одне одного, а й передчували. Деяким непідготовленим слухачам зі сторони могло здатися, що імпровізатори все шукають «потрібну ноту» і знаходять її бодай кілька разів за виступ.
Проте насправді це все – як зумисна підготовка: коли виконавці без домовленності знаходять одну гармонію, то для них це майже просвітлення. Звідти й бажання знову повертатися у хаотичний «пошук», аби щоразу переживати це заново. Можливо, саме це дає сили витримувати тиждень безсонних джемів, яскраві концерти і спілкування з тими, хто їх такими робить. У будь-якому випадку, цей досвід надихає грати таку музику і спонукає віднаходити таку єдність в «пошуку» знову і знову.