Квінтет Тео Блекманна в Києві: Життя без меж і упереджень; Смерть без трагедії та докорів

Вячек Криштофович-мол.
музичний журналіст, редактор

фотографії
Олексія Карповича

Щось дивне відбулося в центрі Closer одного березневого вечора. Тобто формально це був концерт прогресивної сучасної музики (хоч би що це означало) з усіма відповідними атрибутами і навіть антрактом. А по суті – щось, що навряд чи вписується у сталі навіть для строкатого XXI століття жанрові категорії, а натомість пропонує ненав’язливу мандрівку культурними контекстами та більш нав’язливими і менш легкими настроями-станами. Якщо коротко, то язик не повертається назвати звичайним джазовим концертом те, що співак і композитор Тео Блекманн та його колеги запропонували зі сцени того вечора.

Необхідне зауваження: якщо ви послухали трохи Блекманна у Youtube або навіть чули його свіжий альбом Elegy (у Києві грав той самий склад, що й на платівці) через пукалки свого комп’ютера і думали, що маєте уяву про їхню музику, це не так. Ви не знаєте нічогісінько. Про таку музику повноцінне враження може дати або якісне стерео, або – передусім – живий концерт.

Саме на концерті, коли музиканти в утаємничений спосіб замкнені одне на одному, це інтровертне музикування дивним чином провокує крайню емоційну задіяність слухача. Тобто ти не можеш відірватися. І що тихіше, тим сильніше ти вслуховуєшся. Моменти, що під час домашнього прослуховування здавалися трохи зайвими або пустими, під час живого слухання виявлялися чи не найважливішими.

Вокал Блекманна настільки точний у сенсі артикуляції, інтонації та поваги до кожної ноти, а музика настільки тонка, невловима та дійсно якась космічна, що аби її змалювати належним чином, слід добирати не менш точні, влучні слова (ви гадаєте, інакше я б скористався отакими «високими», пишномовними епітетами?). І хоча навіть влучні слова тут будуть марні, дозвольте спробувати. Тим більше, що завжди, коли не певен сам, можна запитати.

Спроба номер один.

Про тихе безумство та відкритість

Але давайте по порядку. Чи то того вечора увесь квінтет був в особливо хорошому настрої (компліменти на адресу нашої аудиторії сипалися і під час, і після концерту), чи то автор цих рядків – у достатньо поганому, але «хімія» сталася з перших звуків. Так іноді трапляється, навіть коли нібито чув багато чого і нібито знаєш, що зараз буде... Але одна справа – знати, інша – пережити.

Найменш «нормальними», наскільки це можливо, на сцені були наймолодші – басист Кріс Тордіні та піаніст Шай Маестро. Вони у цій дивній компанії грають близько двох років, хоча й самі по собі ще ті перці. Зрештою саме їм доводилося бути своєрідним загальним знаменником, якось «цементувати», тримати докупи усе це тихе безумство. Більше того, сам Блекманн зауважував, що його Elegy так чи інакше крутиться навколо звучання роялю. До речі, особливо приємно було побачити на сцені саме той склад, що записував цей альбом – подібне у гастрольній практиці трапляється не так часто.

Шай Маестро, Кріс Тордіні, Тео Блекманн, Джон Голленбек, Бен Мондер

Барабанщик Джон Голленбек та гітарист Бен Мондер працюють та товаришують із Тео Блекманном понад 20 років, тож тут діагноз очевидний. Якщо барабани та перкусія Голленбека більш-менш зрозумілі, то Мондер – джерело не завжди властивих для гітари звукових просторів та ландшафтів. (До певної міри образ Мондера чимось нагадує умовного Біллі Боба Торнтона в маніакально-кримінальному амплуа, котрий незворушно та методично робить свою брудну справу: навіть під час найбільш диких моментів Мондер ледь ворушиться зі своєю гітарою, а його обличчя ледве виражає якусь емоцію... власне, з таким самим обличчям вкрай мовчазний Мондер і жартує.) Значно живіший, але не менш загадковий, формальний лідер квінтету: часом його зрозумілий спів, завдяки живій електроніці та всіляким лупам, перетворюється на таку звукову фактуру, коли вже не збагнеш, хто саме і як ці звуки видобуває.

За дві з гаком години із антрактом квінтет виконав, здається, весь альбом Elegy, а також ще багато цікавого. Втім, навіть композиції (оскільки Тео обожнює пісні без тексту і використовує голос як просто ще один інструмент, «піснями» їх називати якось незручно) поза основною програмою природно вписувалися до загальної картини – красивої, із вкрай загадковим «бантиком». Якщо творчість Блекманна доволі важко «впіймати за хвоста», тобто осягнути раціонально, то вполювати фізично самого співака після концерту виявилося значно легше, а за компанію і пана Мондера.

Тео Блекманн

Тео Блекманн: Я вбачаю у джазі радше «можливість»: існує стільки стилів та звучань, скільки самих (джазових) вокалістів, і мені нецікаво відповідати суспільній ідеї про те, як джазовий співак має звучати. Гадаю, сам джаз вимагає нас розширюватися, кидати виклик тому, що було раніше, і знаходити для самовираження власну мову. Тож, сподіваюся, натомість я даю слухачеві трохи побачити, чим джазовий спів міг би бути. Купа того, що на мене вплинуло, знаходиться далеко поза мейнстрімовим джазом, навіть у царині інструментальної музики – приміром, трубач Кенні Вілер. Мене вабить звук, чистий, безпосередній звук голосу або інструментів, і те, як звук може бути чимось більшим. Люблю співати без слів, аби голос був вільним від визначень та емоцій, прив’язаних до тексту. І у такий спосіб намагаюся створити містичну, загадкову красу. Вона може бути трохи незнайомою, але десь всередині резонувати з тобою. Тому я закликаю аудиторію бути відкритою і не надто чіплятися за те, що їй вже знайоме.

Є різні типи аудиторії: одна – готова до вашої креативності, інша – зовсім ні. Яка вам більше до вподоби?

Т.Б.: Обидва типи. Підготовлений слухач нібито захоплений одними речами, переживає те, що любить, але «новенький» часто здається навіть більш захопленим, відкриваючи дещо, що дійсно вподобав і не чув раніше.

Мої музика та спів не такі вже незвичні, не щось таке гранично божевільне, що важко було б зрозуміти або насолодитися цим без усякого тлумачного контексту. Я часто зустрічаю людей, котрі «просто випадково опинилися» на моєму концерті, або їх привів друг, і їх це захопило, бо це не збігалося з їхніми очікуваннями.

Перед вашим концертом я випадково послухав Генрі Перселла. І мене як ошпарило, наскільки у вашому підході багато спільного з тією музикою – у тому вигляді, як її слід виконувати: без зайвих прикрас, усіх тих солоденьких оперних вимахувань.

Т.Б.: [ледь не підстрибує від радості, почувши про бароко]: Я дуже люблю вокальний та інструментальний підхід музики бароко. Він дуже прямолінійний: у бароко співають майже без вібрато, з рівним тоном. А послухайте, як звучить віола да гамба [струнний смичковий інструмент XV–XVII ст. – прим. авт.]. Ця музика естетично мені дуже близька.

У коледжі я співав у бароковому ансамблі. Мені вкрай подобалося співати Перселла і навіть більш ранню музику. Це щось, із чим відчуваєш пристрасний зв’язок, естетичну близькість. Що мені дуже подобається в музиці бароко – вона перенасичена деталями, вона більш сувора (менш пробачає) щодо почуттів та емоцій виконавця; тут розвиток, звучання, рух уперед важливіші за поточні, немудрі почуття виконавця. І щодо прикрас, орнаменту, про які ви сказали – вони надокучають мені теж. Надокучають не лише в класичній музиці, зокрема в романтичній, але й в джазовому співі теж. Я належу до тієї традиції, що підказує емоційно відступити на крок і дати відбуватися музиці, звуку, бажано, не стаючи холодним, безликим анонімом. Це естетика барокової і більш ранньої музики.

Бен Мондер: Якщо говорити про автентичну музику, то там вже закладено стільки емоцій, що коли в неї закладаєш ще й власні, варто бути обачним.

Бен Мондер

Слухаючи ваш свіжий альбом, я нібито зрозумів, що до чого і так далі. Ці 40 з чимось хвилин промайнули швидко, ніби 15. Але слухати з комп’ютера було величезною помилкою. Адже таке слід слухати на хорошій апаратурі, а ще краще – на концерті. Ті, хто «чув» вашу музику з інтернету, нічого не знають. Вам варто робити на дисках такі застерігаючі наліпки «не слухати з Youtube або в MP3».

Б.М.: Слушна ідея. Інтернет – це страшенний компроміс.

Т.Б.: А тут, гадаю, набагато більше залежить від вас як автора, який втлумачить людям, що це геть інший досвід, зовсім відмінний від досвіду Youtube. Журналістові варто наголошувати на цьому, підштовхуючи людей слухати інакше. Як на мене, нинішнє нове покоління не звикло до живих виступів. Все, що вони нині можуть споживати – Spotify та Youtube – безоплатне. А кожен живий виступ – це зовсім інше, аніж запис. Це як фільм і театр. Абсолютно інший засіб «трансляції», і їх не можна порівнювати. А «живий» запис на ютьюбі – це зовсім не те, що нормальний запис музичного твору.

Б.М.: Йдеться про передачу емоцій наживо. Коли у тебе це на маленькому екранчику... Чимало людей думають, що можуть судити про роботу виконавця, дивлячись відео. Дуже-дуже дивна думка.

Т.Б.: Нині люди споживають музику, як фастфуд. Скажімо, більшість моїх студентів не сідають, аби послухати. Я їм про це часто наголошую. Зараз це буквально енергетичне споживання на рівні «зараз я хочу цього, бажаю заспокоїтися – послухаю це, хочу більш енергійної для спортзалу – послухаю те». І найголовніше в цьому процесі – споживач, а не артист, не мистецтво. Йдеться не про те, що, скажімо, пише та грає Бен Мондер, а про те, як я можу цим скористатися. І навіть не про те, що людина здатна сказати про той чи інший твір. Та ну їх ті розмови про технології та «високе». Та сядь ти і послухай альбом від початку до кінця!

Тому концерти і є такою особливою штукою. На сьогоднішньому концерті можна було помітити, що спершу дехто, як завжди, кинувся знімати на смартфон. А потім швиденько майже всі припинили і почали слухати. Це дуже-дуже приємно.

Спроба номер два.

«Tragedy Tomorrow, Comedy Tonight»

Блекманн дуже любить цю фразу. Власне, це назва номера із мюзиклу Стівена Зондгайма «Кумедна річ трапилася на шляху до Форуму», де дуже смішно обігрується антична тематика.

«Comedy Tonight» («Кумедна річ трапилася на шляху до Форуму»)

The Muppet Show: «Comedy Tonight»

Theo Bleckmann: «Comedy Tonight»

Перше відділення закінчили неймовірно красивою піснею «Lopin’ Alone Thru the Cosmos» майже невідомої співачки та авторки Джуді Сілл, яка, за словами самого співака, мала б усі шанси стати видатною американською співачкою-пісняркою – чи не рівня Джоні Мітчелл, – якби не передчасна смерть.

Judee Sill «Lopin 'Alone Thru the Cosmos»

Kneebody and Theo Bleckmann: «Lopin 'Alone Thru the Cosmos»

А пісню, присвячену темі біженців, написав піаніст Шай Маестро (вочевидь для виконання саме цим складом). Інша пісня дуже нагадувала музику видатної Мередіт Монк (з якою Блекманн працював 15 років). Решта композицій належала перу самого Блекманна. Але знов-таки увесь концерт звучав дуже цілісно, навіть коли співак вже сам пропонував «змінити тему». Для протоколу: інші проекти Блекманна звучать кожен по-своєму.

Шай Маестро

Аудиторія здебільшого любить, коли у всього є своя проста назва, поличка, на яку можна поставити те чи інше. В цьому плані дуже важко говорити, що таке, власне, джаз у XXI столітті. Якщо взяти вас і ваших сьогоднішніх партнерів по сцені і тих, з ким кожному з вас траплялося співпрацювати, і яке місце ці люди посідають у культурі – про це можна написати окрему величезну дослідницьку статтю або просто збожеволіти. І це, в сумі, свідчить про повнісіньку відсутність будь-яких творчих, естетичних, методологічних меж, забобонів чи упереджень. З одного боку, це, мабуть, захопливо – взяти будь-що і зробити з цього що заманеться. З іншого, чи не лякає? Адже без меж та прив’язок можна почуватися самотнім у величезному глибокому океані.

Т.Б.: Нічиї можливості насправді не безмежні. Скажімо, я ніколи не зможу заспівати оперу, хеві-метал або блюграс. Обираю рідний мені матеріал, природний для моєї історії, досвіду та вокальних і артистичних спроможностей. Це питання тонкого балансу – усвідомлювати, хто ти є, і, не втрачаючи власного бачення речей, зробити крок за межі свого уявлення про те, ким ти маєш бути. Це процес відкривання свого серця до усього. Іноді – до речей, які ти ненавидиш або на які дивишся зверхньо. Це такий процес приборкання та зростання. Нині моє головне правило – продовжувати рух. Навіть коли внутрішній голос каже: «Ні, це повна дурниця, це надто просто та нудно...»

Ідею тотальної свободи я вважаю просто фантазією. Ми – завжди ми, і часто саме це і є нашою кліткою, ґратами. Іноді, коли є чіткі обмеження, це змушує виражати себе ще краще, ніж коли цих обмежень дуже мало. Для співпраці я шукаю таких, як Мередіт Монк. Такі, як вона, кидають виклик моїм звичним речам, ставлять тебе у всякі ситуації типу «а тепер подивимося, як ти пройдеш звідси туди». І тут, відчувши виклик, просинається моя креативність, а зовсім не тоді, коли її приспало «роби-що-хочеш». Я хочу відчувати, що виконавці і композитори, з якими я працюю, добряче думали, як помістити мене в їхній світ, а не просто «імпортувати» щось моє, щоб зробити/назвати своїм.

Коли людям кажеш, що ви близькі до авангардного мистецтва, доводиться довго пояснювати, що це не якась атональна муть, а ці хлопці насправді дуже мелодійні, влучають в усі ноти.

[Обидва сміються] Б.М.: Термін «авангард» одразу викликає свій набір асоціацій.

Т.Б.: Гадаю, це вільна музика в прямому сенсі слова, коли ти вільній навіть від таких обмежень, як атональність, агресивність, «фрі-джазовість».

Б.М.: Коли ти вільний робити щось очевидне...

Т.Б.: Так. Хоч грати у до-мажорі впродовж усієї пісні, звучати красиво та кантиленно, не волаючи і не зриваючи голос.

Кріс Тордіні

Разом із Джоном Голленбеком та Беном Мондером ви створюєте музику вже понад 20 років. І ви всі по-своєму дуже незвичайні, навіть дивні, хоча у своїй дивності чимось схожі. Це стає зрозуміло під час концерту.

Б.М.: Ми дуже багато музикували і просто розвивалися разом творчо – без якогось конкретного завдання. Якщо порівняти нас у дуеті 1994 року і тепер, то ви явно почуєте...

Т.Б.: [мало не сповзаючи від сміху під стіл]: Одну й ту саму пісню.

Б.М.: [ображено]: Ні! Зараз у мене значно кращий ревербератор.

Спроба номер три.

Про солодкий біль, смерть і красу

Попри емоції, що у вас можуть викликати пісні Блекманна, не все так просто. Багато цієї красивої, живої та світлої музики насправді про смерть та інші темні і похмурі речі. Це написано в буклеті до диску, і про це було сказано зі сцени. Причому сказано доволі легко і просто. Тео навіть розповідав про дуже мудрий принцип: коли зустрічаєш смерть або думки про неї, найкраще – просто рухатись далі. Адже твої рефлексії про смерть аж ніяк не зарадять. Нібито зрозуміло, обнадійливо. Але все одно якось стрьомно.

Т.Б.: Це серія пісень, що з’явилася через бажання написати будь-що, окрім пісень про кохання. Не хотів писати пісень про любов. Не відчував, що зараз здатен щось сказати в цьому жанрі. Але можна писати про щось рівне за вагою, значенням. А це смерть. Почав про неї замислюватися. Дивитися на смерть без очевидної важкої похмурості. Без усього цього «жах, страх, о, боже мій!» Це надто просто та дешево. Власне, в деяких з пісень нема тексту, там більш абстрактні настрої. Але от що я зрозумів, коли моя мати пішла з життя у 2015-му: увесь цей процес вмирання, передусім, відчувався дуже природним, зовсім не таким сумним та страшним. В усьому цьому була своя краса, що виявилося вкрай несподіваним. Зрештою, природа йде своїм шляхом, робить із тілом те, що повинна, і тут присутня своя чистота, спокій, доладність. Це я теж прагнув вкласти в музику.

Зараз, мабуть, Бен Мондер підведеться й піде геть, бо наступна тема вочевидь його дістала. Але нічого не поробиш: мій редактор – запеклий фанат Девіда Боуї. Зрозуміло, що говорити про цю ситуацію вам набридло. І не легко: запис на альбомі «Blackstar», смерть Боуї через два дні після виходу альбому. І до того ж ви теж були його фанатом. Втім, може, у вас є якась універсальна, коротка, але чесна відповідь на це?

Б.М.: Я дійсно був щасливий бути там, працювати над проектом, що багато чого обіцяв. Прекрасний матеріал. І я любив самого Боуї, тому, звісно, щосили намагався ставитися до цього як до будь-якої професійної роботи, коли маєш справу із хорошим матеріалом. Я себе заспокоював у такій чудовій ситуації – тут головне було поводитися, ніби це просто робота, а не дуже хороша робота.

Кожен досвід до певної міри змінює тебе. І не завжди знаєш, що і куди змінить. Але в цьому випадку це була одна з найпозитивніших, найкреативніших ситуацій.

Джон Голленбек

Тео, а ви не були його фанатом?

Т.Б.: Я не надто глибоко знав його роботу до моменту, коли потрапив на виставку Боуї в Берліні – ретроспективу його робіт. Картини Боуї варті уваги. Він неймовірний, дуже дивний митець, якого важко класифікувати. Що саме по собі мене приваблює. До того ж він вочевидь був відкритий і джазу, знався на ньому, і його музика була пов’язана із ним. (Згадати лише його тісні стосунки із видатною диригенткою/композиторкою Марією Шнайдер, яка і познайомила Боуї з джазменами, котрі записали його «Blackstar» – прим. авт.)

Б.М.: Гадаю, його з молодих років цікавив театр. Хоча б подивитися на образи, які він використовував.  І він дійсно був величезним фанатом джазу. А більшість джазових виконавців виросли, слухаючи рок- і поп-музику. Це нормально.

Т.Б.: Тут не вгадаєш, залежить від людини. Хтось живе у своїй власній бульці, хтось – завжди відкритий. Гадаю, більшість сьогоднішніх джазових виконавців і старше покоління слухають взагалі усю можливу музику. Наприклад, Бен нещодавно підсадив мене на дез-метал зі Швеції. Джаз може бути ізольованим, але ми не тільки виконуємо джаз, але й слухаємо дуже багато різного.

Бене, ви вмієте грати у будь-якому напрямі та стилі сучасної музики?

Б.М.: У мене кепсько виходить блюграс.

Ми вже багато про що поговорили. А можна ще трохи про те, що ви самі називаєте «співом без слів» (байдуже, які для цього ще існують терміни)?

Т.Б.: Для багатьох слухачів це доволі складно – той факт, що значна частина моїх пісень не має слів. Гадаю, ми здатні висловлювати почуття, що лежать далеко глибше поверхні, яка послуговується словами, засобами простої мелодії і звуку. Адже навіть розмовляючи, ми дуже багато пояснюємо за допомогою звуку, інтонації, флексії. Одне й те саме речення можна промовити у мільйон способів, і воно означатиме абсолютно різні речі. Фігуративне мистецтво має зовсім іншу місію, аніж абстрактне. Втім, вони можуть висіти в одному музеї. Навіть бути присутніми на одній картині.

Мій голос може виразити дуже конкретні почуття та емоції за допомогою слів, але для чогось слів не вистачить. А я люблю виражати усю палітру людських емоцій, і не лише тих, для яких вигадані слова.

З архіву cultprostir.ua