Ерік Трюффаз у пошуку першого поцілунку

Вячек Криштофович-мол.
музичний журналіст, редактор

фотографії
Олексія Карповича

Цей трубач і композитор – трохи більше, ніж джаз. Це ціла епоха європейської імпровізаційної музики. І хай як дивно не виглядають його стосунки із американським ринком та таким само повільним трубачем-норвезьцем Нільсом Петтером Мольвером (хай це лишиться поза текстом), але сучасну джазово-електронну сцену Європи просто неможливо уявити без нього.

Якщо підсумувати все, що «критики» написали про альбом Трюффаза Doni Doni (з одного з діалектів мови Малі це перекладається як «крок за кроком»), це стандартний набір штампів та кліше, які дуже мало пояснюють, що ж нового в цьому альбомі в контексті музики Трюффаза. Адже його творчість – це некепська подорож, тривала й повільна, але ніколи не монотонна.

Десь у 2005-му я отримав один із найбільш нестандартних прес-релізів, свого роду міні-автобіографію Трюффаза (нині ви цей текст можете бачити в його профілі на Facebook). Там йшлося про перші виступи музиканта в бенді його батька, розвиток та... першу платівку Deep Purple, яка винесла йому мозок. Ми обидва сьогодні є більшими прихильниками Led Zeppelin, але... Там ще йшлося про те, як малий Ерік прогуляв школу, пішовши на фільм «Сцени сімейного життя» Інгмара Бергмана, – спершу хлопець думав, що це еротична стрічка, а потім зрозумів, наскільки більше вимірів мають життя та мистецтво. Ці півтори сторіночки прес-релізу змусили закохатися в його музику ще більше, ніж до того.

Отже, ми вийшли на перекур під час його саундчеку. Трюффаза – стопудового інтроверта та людину, якій простіше спілкуватися зі світом засобами музики, – нагадування про Бергмана, рок-музику та електроніку змусило патякати трохи більше, ніж зазвичай.

То що ж нового, порівняно з вашою попередньою роботою в вашому альбомі Doni Doni? Коли ви збираєте групу, як ви їм пояснюєте, що має статися далі?

Перше, що нове в цьому альбомі, – це барабанщик у квартеті, Артур Гнатек. Це змінює все звучання бенду. Молодий хлопець із хорошим досвідом виступів у Нью-Йорку, також він грав із Тіграном Хамасяном. Тож йому є що додати до нового звучання.

Коли ми збираємося та вирішуємо, що робити, це ще те питаннячко. Адже тут нема жодних пояснень «словами голови». Є лише музичні пояснення. Тож спершу ми імпровізуємо, знаходимо нові підходи, нову музику... Іноді це не спрацьовує, іноді – так.

Якщо бути чесним, то в цьому альбомі дійсно нове – африканська співачка (Рокіа Траоре з Малі, в турі не бере участь – Авт.). Але решта альбому – це просто продовження того, що я робив до того. Адже коли ти, як я, вже записав 18 альбомів, то аби суцільно змінити свою музику, ти маєш повністю змінити свою групу. А я, блін, люблю свою групу! Отже, для мене є єдиний шлях – долучати гостей, як ця співачка, приміром. (У студійній версії альбому записався ще й малійский репер Оксмо Пуччіні – Авт.)

Другу композицію альбому ми зробили для компанії, що займається танцювальною музикою. І в нас з’явився той напрям, якого раніше не було, – африканський. Мабуть, саме через оцей напрям я вирішив покликати африканську співачку, аби утвердитися на своєму шляху в той бік.

Doni Doni означає «крок за кроком» на малійському діалекті. І це добре пояснює те, як робилася музика, коли ми імпровізували. Там кожен щось вніс до кожної композиції і ставав її частиною.

У вас такий звук, що вас можна розчути навіть у оркестрі. Як це прийшло? Вибудовували це роками, або щось клацнуло в голові, і ви зрозуміли, що це ви?

О, це приходить із часом. Як твій власний голос. Наприклад, як ви вчитесь писати, так? Як той голос змінюється з роками. Якщо чесно, тінейджером я був великим прихильником електронної музики, німецької електронної музики 1970-х. І коли в 90-х вибухнув drum’n’bass, мене запросили до d’n’b-групи, це виявилося вкрай близьким моєму корінню і стало дуже просто грати таку музику. Адже я не бібопер, не «джазовий» трубач. Втім, я можу знайти шлях від джазу до, скажімо, поп-музики, репу. Коли з’явився ейсід-джаз, ми грали із ейсідовою бандою з басистом та репером Nya. До того він був у моїй групі. Тож у мене вистачає подібного досвіду.

Якось у 90-х я був резидентом лондонського клубу Blue Note (нічого спільного з однойменною джазовою мережею) – це місце належало Ґолі, великому композитору-електронщику, що пов’язаний із drum’n’bass. Це все стосувалося електронної музики: ми грали разом із саунд-системою, і вся ця музика увійшла в мене і в мій гурт і сформувала те, як ми мислимо. Це як життя, яке трапляється так, як ти не передбачав. Якщо ти вигадуєш, що робитимеш «нестандартно» отак чи осяк, і воно «точно спрацює», то воно не спрацює. Не треба вигадувати. Треба мати трохи досвіду і відчути, ким ти є. Але ніколи не думай, як «викобенюватися».

Ерік Труфаз, репетиція

Ще підлітком ви підключали трубу до гітарних примочок та педалі вау-вау...

Так. Мені було 14.

Нічого собі! З одного боку, це явний влив Майлза Девіса...

Абсолютно!

З іншого, ви не звучите, як Майлз.

Ні-ні-ні.

Ви навіть mute your mute – запихаєте вату в сурдину.

Це щоб звучати інакше. Я довго намагався звучати не як Майлз Девіс, уникнути цього. Він – майстер та джерело величезного натхнення. І, по правді, якщо ви послухаєте Kudu з мого останнього альбому, я звучу, як Дон Черрі. Я цього не передбачав, але, переслухавши Черрі, зрозумів, що звучу ближче до нього, аніж до Девіса. Люблю його роботу, хоча Черрі іноді задовбує (сміється). Тут важливо не перегнути.

Ви й досі слухаєте всяке типу Led Zeppelin і далі по списку?

О, тааак.

Знаю, що ви любите і класичну музику типу Стравінського, але все ж лишаєтеся відкритим до всього навколо?

Знаєте, мені 56. І найкращі відчуття – це ті, що мають стосунок до того часу, коли ти був тінейджером. Ми зажди в пошуку першого поцілунку. Коли жінка торкається твоєї руки вперше. Це незбагненно!

Коли ти пишеш або записуєшся в студії, ти прагнеш знайти цю найліпшу, чисту емоцію. Коли це трапляється, я щасливий.

Приміром, під час запису останнього альбому ми встругнули 20-хвилинну вільну імпровізацію. Це зветься Brussels Session. Це абсолютно вільна імпровізація, і моя найулюбленіша частина альбому. Це не є частиною нормального альбому, воно є в версії діджипак, і пізніше виходить у цифровому форматі.

Я це люблю: музика звучить майже як поп-музика із хорошим рифом. Гідна штукенція, одне слово.

Ваша гра – це гра не лише з нотами, але й з паузами між ними.

Це... це як бесіда. Що ти запитуєш, якою є відповідь... (І тут знову згадуєш Інгмара Бергмана... – Авт.)

Коли я шукаю нового музиканта для групи, я обираю його і за здатністю грати, і за здатністю вчасно замовкнути, припинити грати. Це не менш важливо.

P. S. Стоячи біля клубу Sentrum, Трюффаз запитав, що це за будівля проти дороги. Це була синагога. Потім він почав запитувати про храми інших конфесій у Києві. Здавалося, це його цікавило не менше, аніж розповідати про себе. Споглядати, як Трюффаз нікуди не поспішає, а запитує і просто мовчить, – це... ще те відчуття. «Я що, справді жодного разу досі не грав у Києві?» Повертаючись на саундчек, він встиг ще промурмотіти щось про Боба Ділана. Але хай це лишиться на наступний його візит.

З архіву cultprostir.ua