Курт Розенвінкель. Доглядати свою рослину
Катерина Зяблюк
музикант, автор
фотографії
олексія карповича
Можна нескінченно довго жартувати про те, чому деяким рок-гітаристам не варто грати джаз. Поки проспиртовані гуляки зі спущеними струнами проповідують свої бунтарні ідеї, що творчості не має заважати теорія, джазові музиканти міряються найдовшими бібоповими фразами. Але Курт Розенвінкель, затятий фан Led Zeppelin і Джона Скофілда, узагалі не вписується в чіткий образ рокера або джазмена, адже від того, скільки всього він встиг переграти, у цьому немає жодної потреби.
Закінчивши навчання у Берклі (без нього, очевидно, ніяк) вже як джазовий гітарист, Розенвінкель одразу вирушив у тур з відомим вібрафоністом Гері Бертоном – без сумніву досить вдалий початок музичної кар’єри. Згодом його побачили й інші гренадери джазу, – Джо Хендерсон, Брайан Блейд, – і це не заважало йому зриватися на ток-шоу Джиммі Фаллона, щоб пограти зі своїми старими друзями із The Roots.
Коли спілкуєшся з такою людиною, як Розенвінкель, розумієш, що у нього немає часу хизуватися своїми знайомствами та історіями, бо має розвиватися далі і навчати інших робити те ж саме. І жодного поспіху, як дослідник, він чесно робить своє і знає заради кого.
Ця розмова відбулась під час фестивалю Jazzowa Jesień 2017, який організовував легендарний польський музикант Томаш Станько, офіційний представник ECM.
Ви починали як прихильник рок-музики. Як вперше заграли джаз?
Я почав цікавитися джазом, коли мені було, мабуть, років 14. У 15-16 приєднався до шкільного джаз-бенду. Там, у старших класах школи, я познайомився із тими, хто грав джаз, а потім вже – із радіо. Це було у Філадельфії.
Пам’ятаєте свій перший джем?
Чудово пам’ятаю. Я пішов до клубу – великого, переважно чорного клубу у Філлі, – і, знаєте, трохи нервував, адже не був певен, що на мене там чекають, не знав, що буде. Вивчив кілька типу нових пісень, щоб розуміти, що до чого. І от, коли я – знервований – почав грати, все стало просто чудово: самий процес гри приніс стільки насолоди, а відчуття спільноти стало таким позитивним. Мені захотілося повернутися туди якомога швидше. Тож я грав там щопонеділка. Моя мати підвозила мене.
Ви вважаєтеся одним із найкращих вчителів. Як ви почали викладати і чи було це важко?
Я почав навчати, коли ще був студентом у Берклі. Це були семінари в Іспанії. До Берклі приїхав чоловік із Сараґоси, котрий організовував там щотижневі майстер-класи. Він з-поміж студентів обирав тих, кого знає, таким чином, вибрав мене. Так я вперше вчителював. Мені це дуже подобається: так ти цікавишся усіма питаннями, пов’язаними з музикою, ти досліджуєш їх. Коли ти формулюєш у словах те, якими бачиш речі – у цьому значна перевага. Викладання – це дуже терапевтична практика. Мені подобається перейматися якимись питаннями, що у когось з’являються, або певними проблемами, котрі у когось можуть виникати.
Типу індивідуального плану для кожного?
Так, на кшталт того, як у доктора. У когось виникає запитання або проблема або ще щось, із чим ти можеш зарадити.
Є якісь важливі речі, котрі ви хочете сказати кожному студентові?
Ні. Тобто, я ніколи не складав план занять... Тому, коли навчаю або даю майстер-клас, це завжди має форму запитання-відповідь; це діалог. Обожнюю діалоги. Тому, щоразу, як мені доводилося робити лекцію, це було доволі проблематично, адже я надаю перевагу діалогові з людьми. Звісна справа – у музиці існують загальні базові речі, без яких ніяк, але кожен студент, підозрюю, відрізняється від іншого, тому тобі із одним не треба говорити про якісь речі, про які говоритимеш з іншим.
Чи трапляється щось, на що не маєте відповіді?
[сміється] Трапляється час від часу. Я часто кажу “наступне запитання” або “не знаю”. Адже мушу бути чесним. Іноді люди мають запитання, на які у мене немає відповіді. Скажімо, “що таке джаз?”. Але один день не схожий на інший: часто я маю відповідь, а іноді я з того ж питання маю іншу – що цілком суперечить попередній.
“Гадаю, ми маємо опікуватися тим, як самі розвиваємося, захищати себе, зростання тієї питомої музики, що є всередині нас. Тому задля цього іноді слід не впускати зовнішнє всередину, аби не заважало. Я бачу це зростання як рослину всередині тебе.”
Серед ваших студентів – киянин Данило Зверхановський. Як вам із ним працюється?
Данило дуже особливий хлопець і музикант. Дуже талановитий і має вкрай унікальний спосіб мислити про музику і про гітару. Мені до смаку такий підхід. Я впевнений, якщо він йтиме своїм природним шляхом, з’являться речі, яких до того ніхто ще не чув. Він виявився трохи сором’язливим хлопцем, тому минув певний час, доки мені вдалося роздивитися, який він. І у нього прекрасне почуття гумору – це, гадаю, перше, що нас об’єднало.
Ви співпрацювали із Q-Tip та Questlove. Як ви потрапили до хіп-хопової тусовки?
[сміється] Я полюбив A Tribe Called Quest, а потім почав працювати із Q-Tip... Я завжди любив хіп-хоп, мені подобається купа колективів, і взагалі сам реп, навіть гангста-реп.
На кшталт Notorious B.I.G.?
Notorious B.I.G. – мій найулюбленіший реппер усіх часів. Мене штирить від нього. Навіть час від часу – вкрай рідко – коли випадає нагода, я читаю реп зі сцени.
Вважаєте реп хорошою штукою для джазових музикантів?
Безумовно. Там є багато чому навчитися про фразування і його стосунки із ритмом. Я багато чому навчився просто із фразування. Переніс це на гітару.
Повернімося до Q-Tip та Questlove і вашій зустрічі.
Я знайомий з Аміром Томпсоном (Questlove), бо ми у середніх класах ходили до однієї школи (мистецтв), CAPA – Creating and Performing Arts, – що у Філадельфії. Він був, знаєте, ще одним хлопцем зі школи, а потім ми зібрали окремий склад. Він завжди був дуже приємним, суперталановитим і мав це неймовірне відчуття груву. А решта вже – історія. І якось ми знову почали спілкування. Я грав у Village Vanguard і він зайшов. Планував з’явитися на вечірньому шоу Джиммі Феллона, а я приєднався до його гурту.
Ви записали альбом [джазових] стандартів у тріо. Чому ви повернулися до коріння, якщо можна так сказати?
Дуже люблю відкривати для себе, у чому ж мої власні смаки, виконуючи стандарт. Ось пісня, і я її граю зовсім не так, як інше, вона є контрастом до мого підходу. І цю пісню вже виконала сила-силенна людей. Тому це шлях збагнути свою власну музичну мову.
Це важче, ніж робити власну музику?
Ні. Гадаю, навіть легше – саме через цей явний контраст – легше розгледіти речі.
Можете розповісти про присвяти, які є у вашому альбомі Caipi?
Ну, це присвяти людям.
У тому числі, і вашим синам? Як вони відреагували?
Були щасливі. Там присвяти їм обом: “Ezra” – це тема для Езри, а “Little B” – для Сайласа. Вони були дісно захоплені, від того, як зрештою зазвучала ця музика. Розумієте, хлопці знали ці пісні впродовж усього свого життя, увесь час, що зростали. Я їх написав, щойно вони народилися, а зараз синам по 12. І вони весь час, чуючи їх, казали: “Ну, татку, скільки вже можна? Закінчи вже їх.” На що я їм: “Так-так, майте терпіння. Іноді для чогось потрібен час.” Нарешті я їх дописав.
Як гадаєте, важливіше для твоєї музичної мови – чути усе навколо, всмоктувати це і використовувати, або – нікого не слухати і йти власним шляхом, аби зберегти власне бачення?
Гадаю, ми маємо опікуватися тим, як самі розвиваємося, захищати себе, зростання тієї питомої музики, що є всередині нас. Тому задля цього іноді слід не впускати зовнішнє всередину, аби не заважало. Я бачу це зростання як рослину всередині тебе. Твоя музика – жива рослина, тому час від часу ти маєш підгодовувати її чимось зовнішнім, доглядати цю свою рослину. Тому, гадаю, ти маєш підтримувати баланс – внутрішні відкриття, самокопання, з одного боку, та з іншого – дослідження навколишнього. Звісно, переважну кількість часу впродовж навчання ти зосереджений на навколишньому, адже у педагогічному сенсі значно складніше обговорювати твій внутрішній розвиток. Втім, не менш важливо самим опікуватися власним внутрішнім розвитком.