Кріс Поттер. Повинно бути комфортно з мовою музики
Катерина Зяблюк
музикант, автор
фотографії
олексія карповича
Саксофоніст, який “перечитував Одіссею”. Саме так. Це Поттер сказав, обговорюючи одну із тем нашої тривалюї бесіди. Власне, незначна згадка про перечитування Одіссеї вже може бути повноцінним творчим портретом цього джазмена. Втім, про таких людей завжди хочеться сказати більше.
Одного дня у 1984-ому році на сцену вийшов хлопчик і зіграв мов Чарлі Паркер. А трохи згодом – мов Джо Хендерсон та Майкл Брекер. Зараз це не було б дивиною, проте, у ті часи джаз ще тільки починав спостерігати появу армії вундеркіндів. Гра юнака була такою близькою та звиклою для велетнів джазу, що ті не мали іншого варіанту, аніж прийняти хлопця до свого кола. Зрештою, чим ця історія відрізняється від багатьох інших? Лише тим, що це історія Кріса Поттера.
Існує думка, що ті, хто рано про себе заявляють, надто швидко «перегорають». Це не так і важко, коли ще замолоду встигаєш переграти з такими музикантами як Ред Родні, Дейв Холланд, Стів Своллоу, Пет Метіні, Дейв Даглас, біг-бенд Чарльза Мінгуса.
Але, певно, вплив цих людей завадив йому зупинитися — Поттер продовжив відточувати свою майстерність, досліджувати музику так, як мало хто робив це до нього.
Ця розмова відбулась під час фестивалю Jazzowa Jesień 2017, який організовував легендарний польський музикант Томаш Станько, офіційний представник ECM.
Давайте почнемо від самого початку, з Чарлі Паркера. Ви колись були під його сильним впливом. Як ви опановували його звучання?
Вперше я став дійсно його слухати десь років у 10. На саксофоні я почав... у 10. Добре, хай буде 12 – саме тоді я став вслухатися і розуміти Чарлі Паркера. Що я пам’ятаю, так це я знов і знов кручу його записи і граю разом із ними. Щоб вхопити ті звуки, ідеї, відчуття ритму. Те, що він грав, переважно було побудоване на звичайних піснях, мелодіях, тож нескладно зрозуміти, що там за послідовність акордів та яка саме форма. Так простіше хоч від чогось відштовхнутися. Адже, поза формою, самі його мелодичні лінії настільки складні... Він і вправду, як птах [прізвисько Чарлі Паркера – Bird, – ред.] – згори, внизу, там і сям, і цвірінькає. Це дуже непроста для опанування мова. Гадаю, більшість з того я розібрав на слух. Я розумів теорію, міг сказати, які там ноти, але я ніколи, мабуть, так і не записав на папері жодного його соло – просто грав разом із записом.
Я тривалий час хотів грати на альт-саксофоні. Причиною тому, що я переключився на тенор, був саме Чарлі Паркер. Адже не уявляю, як ще – інакше, ніж він – можна звучати на альті. Щоразу, як я беру альт-саксофон, я хочу звучати, як він. Натомість, серед тенор-саксофоністів є безліч тих, кого я обожнюю – Джон Колтрейн, Сонні [Роллінз], Майкл [Брекер], Джо Хендерсон, Вейн Шортер й інші. І я відчуваю, що тут мені є що шукати, це – тенор – моє.
Ви ж володієте фортепіано?
Звісно. Це необхідність.
А стань ви піаністом, як би звучала ваша музика?
[сміється] Мабуть, мені не варто було б ставати піаністом.
Втім, я вкрай багато мислю “від фортепіано”. Що я люблю у саксофоні – це, мабуть, очевидно – його вокальні властивості. Оскільки тут все пов’язано із диханням, є купа виражальних засобів, таких саме, які притаманні голосу. Цього немає у фортепіано.
Звісно, на клавіатурі ти можеш одночасно зіграти багато нот. На саксофоні тобі треба вибрати тільки одну, вирішити, як уповні передати усю гармонію, щоб було чути решту нот [які ти не граєш]. Чуючи усе звучання фортепіано, ти маєш скористатися лише невеличкою кількістю цих нот на одноголосому саксофоні. Це той виклик цього інструменту, що дуже мені близький.
Зрозуміло: це один з “лінійних” інструментів. А що відбувається, коли граєш сам, соло? Як краще обіграти гармонію? Що б ви порекомендували виконавцям, яким важко подолати цю “гармонічну невизначеність”?
Ніколи про це не замислювався. Адже коли ти просто займаєшся на інструменті, ти робиш саме це, без нікого. І так, в подібній ситуації у мене є порада. Вона звучить так: “я володію фортепіано”. Вивчайте фортепіано і мисліть від нього. Це те, від чого я відштовхуюся у більшості випадків, граючи соло. Гармонію я бачу саме так: [“натискає” пальцями уявний акорд] уявляю, як гармонія рухається. Не знаю,.. важко пояснити. Необхідно зрозуміти архітектуру музики – і тоді ти абсолютно вільний грати на її основі. Інакше, все виглядатиме більш пласким – гратимеш мелодичну лінію десь над усім, але так і не занурившись у суть.
А які для вас базові інструменти у цьому сенсі?
Знов-таки, залежить від ситуації – граєш ти у дуеті або у великому ансамблі, коли є барабанщик, басист і якийсь інструмент, що грає акомпанемент [акордами] – гітара або щось із клавішами,.. ви розумієте. Приміром, у Underground Group у нас не було басиста: (піаніст/клавішник) Крейг Тейборн грав партію басу. У тому випадку це виглядало чудово – басист і клавішник в одній особі. Але це доволі непросто.
Гадаю, що бас є основою всього. Так само, як і барабани. У тому, як я бачу музику, вкрай багато від ритму. З одного боку, класичне уявлення про ритм-секцію включає в себе бас, барабани і фортепіано. З іншого ж, не дуже правильно так вважати. Адже саксофон не менш “ритмічний” інструмент. Будучи саксофоністом, я завжди думаю, як потрапити усередину ритму – так само глибоко, як і барабанщик з басистом. Підтримувати зв’язок із ними будь-що. Ніби будувати музику із цього, із слухання.
А можете ще розповісти про ваш тентет, з яким ви записували альбом Imaginary Cities? Десятеро музикантів – це незвично багато для більшості ваших проектів.
Різні музичні ситуації, знаєте, виявляють різні боки твоєї музичної індивідуальності. І в них усіх є водночас речі, що легкі із певною групою, і складні із групою іншого штибу. Переважно я реалізовувася із меншими групами – це певним чином дає більше простору для імпровізації. Там ми можемо на якомусь етапі, просто за мить [клацає пальцями], щось змінити засобами імпровізації. Коли маєш справу із більшим ансамблем, доводиться більше планувати, а відтак нотуєш значно більше музики. І для мене робота із більшим складом – це змога більше писати – дещо більше, ніж просто джазова мелодія, коли у тебе часом просто зародок ідеї, і ти навколо цього імпровізуєш. Більша група – щось на кшталт більшої, ширшої палітри. Під рукою ширший вибір барв.
І усі виконавці у цій групі – музиканти, котрих я добре знаю. В такій ситуації з’являється дивна штука: ми водночас здатні просуватися дуже швидко в роботі, якщо є потреба, але з іншого боку, ти відчуваєш владу, силу і відчуття, що усі ці музиканти з тобою – це вкрай особлива штука. Так само, як і уявляти, як виглядатиме те, що ти написав. У своїй уяві часно бачиш, як би написане тобою могло звучати у виконанні величезного ансамблю, а тут – ти насправді чуєш, що це відбувається. Неймовірно.
Ну, і це купа роботи. Чимало редагування і душевних пошуків того, чим воно має бути.
“По-справжньому виходить – це коли воно грає саме, і просто так трапилося, що ти там стоїш і дмеш у свою дудку.”
А хто у цьому випадку на вас вплинув? Мені спав на думку Кенні Віллер – тут ніби якась ниточка між ним і цим вашим проектом.
У мене була нагода попрацювати із Кенні Віллером...
І він про вас казав хороші речі.
О, це дуже приємно. Ми з ним працювали кілька разів – у проектах із Дейвом Холландом та у власному проекті Кенні Віллера. Але, як і усі “мої” музиканти, усі мої колеги, я слухаю вкрай багато різної музики, намагаючись досліджувати, у власний спосіб гадаючи, як це можна використати. І маючи цей великий ансамбль, ширшу палітру, знов-таки, – хороша нагода скористатися цими впливами. А для мене це... з чого б почати? Від Моцарта – через Стравінського, Бартока, Стіва Райха – до Дюка Еллінгтона і, вочевидь,.. Вейна Шортера.
Це чималий перелік музикантів, які вплинули. Ти, звісно, про нього не згадуєш, коли пишеш – це просто музика, яку любиш.
А як щодо Майкла Брекера? Вас часто порівнюють із ним.
Я Майкла вперше запам’ятав із записів, ще тінейджером. Тоді, ясна справа, я слухав, так сказати, “історію джазу”, починаючи із Коулмена Хокінза, Бена Вебстера, Лестера Янґа... Звісно ж, Чарлі Паркер, Сонні Ролінз, Джон Колтрейн. І от коли я почув Майкла, я подумав: “Ого! Це вже наступний крок!”
Він дійсно на мене вплинув. І я трохи його знав особисто – хотів би я його знати краще, – мені випало просто кілька разів, завдяки обставинам, позависати із ним. Він – неймовірно добра людина, дуже щедрий, дуже вимогливий до самого себе. Коли доходило до його гри, для нього все завжди було недостатньо добре. Й іноді це означає, що ти продовжуєш рухатися, шукати. І це, безумовно, можна почути на його записах. Його не влаштовувало бути просто “хорошим”.
Як ви кажете, сакс за виражальністю дуже подібний до людського голосу. Багатьом [молодшим] виконавцям виразитися таким чином не дуже вдається, бо вони думають.. про ноти, які грають. З вами таке траплялося?
Думати про ноти?.. Важко сказати. І пояснити. Адже, коли граєш музику, маєш справу із нотами. Думати, які ноти?.. Не знаю. Коли я відчуваю, що намагаюся контролювати і усвідомлюватв геть усе, то знаю, що нічого доброго з того не буде. По-справжньому виходить – це коли воно грає саме, і просто так трапилося, що ти там стоїш і дмеш у свою дудку. Тільки музикант це зрозуміє, лише їм відоме це відчуття: це неймовірно, коли щось трапляється у правильній ситуації і ти граєш із правильними людьми...
Коли навчаєшся, досліджуєш і займаєшся – що я і сьогодні, безумовно, роблю, – ти опановуєш інформацію і намагаєшся збагнути, як все працює. Ти маєш думати про ноти, аналізуєш, бачиш, що воно робить тут і як одне пов’язане з іншим. Але коли ти вже вийшов грати музику – цього не можна робити. Просто забудь про все.
“Знаєте, джаз – дуже соціальна музика. У величезній мірі його краса у тому, що ти комунікуєш з іншими. Так від самого ж початку я подумав: “Ого! Це прекрасно. Ти граєш, я граю, а разом ми створюємо щось більше за нас усіх”.”
Тим не менше, як абстрагуватися від тих “нот” у потрібний момент?
Не знаю. Це заплутана штука. Ти маєш достатньо добре знати матеріал, а потім хай просто буде, як буде. Це щось має бути настільки частиною тебе, що ти й не замислюєшся. Тобі повинно бути комфортно з музикою, з мовою музики – так само, як ми розмовляємо за допомогою слів. Я не володію вашою рідною мовою. Вона складна. Але якщо подумати про звучання кожної ноти, якими ти намагаєшся говорити... Це може забрати чимало часу – щоб вже навчитися складати думки докупи, призвичаїтися до структури мови, якою ти формулюєш ті думки. Те, як я мислю, залежить від того, скільки я знаю і наскільки глибоко.
І знов-таки: я почав, коли мені було 10. Певен, тоді мій мозок увібрав чимало речей, просто дуже швидко засвоюючи їх, тому тепер мені не доводиться про це думати. Певен, тут ще є інший важливий аспект – не боятися. Втім, це вже для кожного своя боротьба.
А ви пам’ятаєте свій перший джем-сешн?
Ха... навряд. Оскільки я зростав у Південній Кароліні, я багато грав із тамтешніми музикантами, старшими за мене. Вони переважно були пов’язані із Університетом Південної Кароліни. Мені було років 11-12, і серед них не було жодної людини мого віку. І не певен, що згадаю, коли я до них вперше приєднався у ритм-секцію.
Але це відчуття зв’язку, коли барабанщик починає грати, а потім ти приєднуєшся до нього і ви намагаєтеся разом це відчувати... Відчуття, рівного цьому, дійсно не існує.
Знаєте, джаз – дуже соціальна музика. У величезній мірі його краса у тому, що ти комунікуєш з іншими. Так від самого ж початку я подумав: “Ого! Це прекрасно. Ти граєш, я граю, а разом ми створюємо щось більше за нас усіх”.
концерт Chris Potter Trio на Jesien Jazzowa 2017
А у вас були насправді кепські виступи?
Звісно!
Пригадаєте, які?
Знаєте, часто буває відчуття, що все не так – чи то звук у приміщенні, чи то зв’язок з іншими виконавцями, чи просто тобі щось муляє... З роками і досвідом ти починаєш навчатися, як бути у подібних ситуаціях і зробити так, щоб було радше краще, аніж гірше. Усі люди різні, але часом буває просто некомфортно із кимось. Коли у людей дискомфорт, деякі можуть почати грати занадто багато. Знаєте, як коли починаєш нервувати і граєш-граєш-граєш. Інші можуть заклякти на чомусь одному, не вкладаючи взагалі жодної енергії. Тут порібна певна мудрість усвідомити: “Окей, мене штирить і я зараз заграю достобіса. То може краще не треба?”
Що більше ти цим займаєшся і що більше працюєш із різноманітними музикантами, то краще ти це знаєш, призвичаюєшся із часом. Це як усе в цьому житті: усі невдалі моменти – змога чомусь навчитися. Якщо у тебе увесь час все прекрасно, то ти не маєш шансу бодай чомусь навчитися.
Іноді, коли ти думаєш, що виступ геть невдалий, цікаво знати, що думає аудиторія, почути думку з того боку. Бо вони все чують зовсім по-своєму. Ти маєш не боятися цього всього, коли граєш. Знаю – це важко, бо завжди хочеться бути хорошим, щоб усі казали: “Клас, це було прекрасно”. А так не буває і не може бути в принципі.
Бувають виступи, коли мені здається, що все складається правильно, а потім послухаєш запис і: “Гм... нікуди не годиться. Просто наваляв усе, що знаю”. Гаразд, зіграв все, що вмію, і хай буде. А потім трапляються виступи, коли ти певен, що все настільки погано, що твоїй кар’єрі кранти і ніхто більше не повернеться тебе слухати. Потім переслуховуєш запис і вигукуєш: “А це було кльово!” Іноді траплялося, що мені особисто було некомфортно, але насправді все вийшло чудово.
Ви якось досліджуєте фолк-музику?
Я слухав багато різної фолк-музики, але не можу похвалатися, що робив це систематизовано. Тут потрібна системність, а системність – не найсильніша моя риса. Я радісно підхоплюю, коли воно трапляється мені. Річ у тім, що умовності традиційної музики різних народів – це глибока річ, що потребує ретельного вивчення, розуміння.
Це не таке дослідження, де достатньо записати нотами. Це як інша мова, яку треба опанувати. І звісно ж, так звана world music – це не щось одне. Це музики різних народів – Західна Африка, Північна Африка, Південна,.. Індія, Китай, будь-яка країна Європи. Це величезна тема.
І ці речі доступні, як усе в наші дні. Уявіть, це неймовірно: ми маємо доступ до всього увесь час. І ми можемо що завгодно слухати з нашого телефона 24 години на добу. Збожеволіти.
"У тому, як я бачу музику, вкрай багато від ритму." Кріс Поттер
Я більше мала на увазі музику свого власного народу.
О, доторкнутися до власної традиційної музики – дуже важливо. Мої ставлення до джазу саме таке, це причина, через яку я виконую джаз – у тебе є цей зв’язок із блюзом, з усією історією американської музики. Я відчуваю, що це моє, це те, що я розумію, це моя “домашня база”. Адже в історії є низка речей, які на певному етапі зійшлися разом, аби створилася джазова музика. Африканські впливи, європейські, французька тема, Новий Орлеан, іспанське і водночас – шотландське, ірландське, щось типу блуграсу, кантрі, як воно все пов’язане із блюзом Дельти. І все це – Америка зі своєю заплутаною історією, історією народу, який разом створює музику.
Тобто, тут своя данина усім відгалуженням вашої, американської музики.
Ага: усе це – моя музика. Гадаю, це одна з тих речей, що я збагнув, зростаючи у Південній Кароліні і також на півдні Штатів. Відчувалося, ніби я чую якісь речі, і вони просто у повітрі, і ти не розумієш що відбувається. І у мене були можливості, яких, ймовірно, у багатьох виконавців з моїм бекґраунду не було. Тобто, моя сім’я із, скажімо так, наукового середовища, я – що абсолютно очевидно, – білий. Але зростаючи я мав змогу виконувати госпел у церквах. Це дуже відрізнялося від традицій моєї сім’ї, але і такі, іншні, люди були навколо мене. І я був достаньо малим, щоб піддатися цьому впливу: це стало частиною мого музичного мислення.
Музика, якою ви займаєтеся, обумовлена якось генетично?
Не генетично. Я б сказав, обумовлена культурно. До того ж, усі по-своєму різні. В кожної людини свій набір здібностей.
Але от іноді кажуть, що, наприклад, білі не вміють по-справжньому виконувати блюз і таке інше.
Та ні. Це суто культурна штука. Тут, знов-таки, те саме, як в будь-якій фолк-музиці: самі ноти дуже-дуже прості; важливо – як саме вони зіграні, за допомогою яких виражальних засобів. Як виконавець обирає, де почати фразу і коли закінчити її. Ти завжди почуєш, коли виконавець дійсно в темі, в системі цієї музики.
Це те саме, якби я захотів зіграти традиційною музику вашого народу. Я міг би типу почати правильно звучати. Але навчитися цьому забере купу часу. Лише той перший крок, щоб лише сказали “ага, треба отак”, забере чимало часу. Але я далекий від думки, що це питання генетики. Люди – це люди.
Тобто, це питання часу та зацікавленості?
Часу, місця, виховання (зростання із цим). Очевидно, тут важливий загальнокультурний аспект.
Чим би ви займалися, не стань ви музикантом?
Гадки не маю! Якщо замислитись, то це єдина робота, яка у мене колись була в житті. Чесно не знаю. Якби я не був із музикою, може скотився б до вуличного п’яниці, хто-зна... Знаєте, в житті стільки всього, із чим кожному дуже непросто жити, а музика – настільки позитивна штука, що допомагає якось мати справу із цим світом. Так що не уявляю, що міг би робити бодай щось, так чи інакше не пов’язане із нею. Я б не сказав, що це легко. Навіть навпаки. Але не уявляю, я би я робив щось інше.