Прощавай, Зморро!

В понеділок 8 лютого на метафізичний рівень існування перейшов Юрій Зморович, також відомий серед музикантів як Зморро — імпровізатор-мультиінструменталіст, поет, драматург, фільммейкер, скульптор, перформансист, ексцентрик, візіонер. Він зняв з десяток експериментальних фільмів, його поезії публікувалися в Києві та Нью-Йорку, його скульптури з нетрадиційних матеріалів побували на багатьох виставках по всьому світу, його перформанси можна було бачити в Чикаго під час гастролей в 90-х. За легендою, десь існує касетний запис, де він розмовляє із самим Сан Ра.

Фото з книжки «Юрий Зморович. Minimalissimuss»

Я бачив не так багато молодих музикантів, які б серйозно сприймали творчість Зморро, розуміли з яких практик та традицій вона витікає, та взагалі б розділяли його естетику. Але для таких як я, хто цікавиться імпровізаційною та шумовою музикою, про яку не пишуть у підручниках — він був музичний гуру, психоделічний сенсей та нойз-пророк, — хоча й жодного разу не давав нікому жодних порад чи рекомендацій, нікого не вчив життю чи творчості. І все життя він залишався, як то кажуть, true — багато хто з його колег по сцені захворів на совок головного мозку або зкурвився в якийсь інший спосіб, — але тільки не Зморро: його репутація завжди була бездоганною.

Його існування ніби підтверджувало, що ми самі йдемо вірним шляхом. Ми не дуже все це усвідомлювали та сприймали існування поруч із такою фігурою як належне: десь далеко існують такі явища як Зорн, Сан Ра чи Дерек Бейлі — а у нас є Зморро. Але зараз стає очевидним, як пощастило усім, хто був з ним знайомий, особливо тим, хто зустрічався з ним на одній сцені.

Зморро — це приклад для нас всіх, як треба гнути свою лінію навіть коли тебе не сприймають. Його творчість ніби існувала у паралельному вимірі, в який кожен міг зазирнути та взяти щось для себе і для якого кореляція із так званою об’єктивною реальністю може бути будь-якою, від нуля до одиниці, залежно від ситуації. Сприймай, не сприймай — цей всесвіт все одно існуватиме.

При тому Зморро ніколи не намагався бути кимось, ким він не є, — він завжди просто був собою. Що значить бути Юрієм Зморовичем — тема окремої монографії. Він випромінював космічний спокій, оптимізм та впевненість, що якось воно буде, хай би там хоч що. Якимось дивним чином йому вдалося з роками не загубити внутрішньої дитини й бути у деяких пунктах молодшим за багатьох, з ким спілкувався, — бо хто б ще міг встановити в селі унітаз високо на дереві в якості пам’ятника Марселю Дюшану або написати п’єсу Лесбийский Подшипник!

Ми продовжуємо говорити «у нас є Зморро», бо він тепер існує у вигляді інформації, яка переживе нас усіх, — діджиталізація не оминула й вічне життя. Нам буде не вистачати його, як відкритої людини, яка завжди трималася на позитиві. Але як Художник він залишив по собі стільки музики, відео, текстів, картин, скульптур, історій та неопублікованих матеріалів — вистачить не на одне життя.