Аванґард крізь сон

Юлія Шкромида

Фотографії:
Женя Перуцька,
агенція “Ухо”

9 червня у великій залі Київської консерваторії столичний Ухо-Ансамбль (Ukho Ensemble) зіграв фінальний концерт сезону, The Artifice of Fire. Дотримуючись аванґардової стилістики ХХ–ХХІ ст., програму склали три сучасні композитори та один «лідер авангарду»: у виконанні ухівців прозвучали Йорґ Відманн (Німеччина), Йоганнес Марія Штауд (Австрія), Леонардо Маріно (Італія) і Карлхайнц Штокгаузен. Враження від події нагадало такий собі сон літньої ночі, коли заснув десь посеред безпросвітного баварського лісу, а прокинувся у сонячній Сицилії, чуючи призвуки тамтешнього моря і сип розігрітого піску.

Звучання цього сну було монотонним. В тому сенсі, що кожен з чотирьох творів розпочинався з моно-тонів − поодиноких звуків, шурхотів і ударів. Вони блимали по черзі, сплітали ніжну павутинку, яка поволі затягувала в тенета того баварського лісу і вимагала повного занурення, вслуховування у кожен шурхіт, тембр, паузу. Аби сплести таке крихке звучання, Відманн, Штауд і Маріно вдалися до шумових ефектів – від шурхоту смичком по литаврах, гонгу, тарілках, металевій пластині, і до [колись] нестандартних, розширених технік гри – затискання і щипків рояльних струн чи гри по них паличками від ударних. 

«Liebeslied» для восьми інструментів Йорґа Відманна, як і сценографія позаду сцени (Катя Лібкінд), заповнили простір сутінковими темно-зеленуватими тонами. Така любовна пісня могла б звучати з вуст нічного Гаспара (таємничого старця з поезій Алоїзіуса Бертрана і фортепіанного циклу Моріса Равеля), що від нього тікає налякана обраниця. Здається, було чути стукіт туфель дівчини об металеву сітку (перкусія – Анастасія Сабадаш). 

«Incipit» Йоганнеса Штауда для альт-тромбона (Ренат Імаметдінов) і ансамблю відсилає до «Секвенції №5» для тромбона соло Лучано Беріо. Найперше самим центральним персонажем, яким є тромбон, а крім того − його різкими «зиґ-заґами» від м’якого до ревучого звуку, від високого до низького регістру і взагалі розв’язними натяками на естраду. 

У «Kontra-Punkte» Штокгаузена для десяти інструментів розірвані, поодинокі тони-атоми цього всесвіту скоординувались у певну формулу «нота навпроти ноти» лише наприкінці твору, у фортепіано. Тут воно стало тим «моно», яке протистояло балагану «стерео» інших десяти.   

Прем’єра «L’Artificio del fuoco» Леонардо Маріно стала результатом роботи автора над замовленням від Ухо після його перемоги у композиторській школі агенції два роки тому. Нарешті у Концерті для скрипки (Рейчел Кобляков), віолончелі (Віктор Рекало) та великого ансамблю моно-тони солістів та інших інструментів сплітаються у барвисте, наче сицилійська карета, візеруння. 

Тон композиції, що відтіняється загадковими епізодами з бляклим журчанням Хаммонд-органу (Діна Писаренко), вже є більш живим, екстравертним і рухливим, аніж у попередніх творах. Назву композиції (і усієї програми) «L’Artificio del fuoco» – в перекладі як «механізм вогню», «феєрверк» – можна застосувати і до феєрверків, якими кишить уся Сицилія у дні святих, і до живого вулкану Етна, в підніжжі якого розкинулась Катанія (звідки родом Маріно), і до оперного театру міста, зведеного з чорного вулканічного каменю, і до темпераменту самих італійців. Однак, слово l’artificio означає ще й «вигадливість», «спритність», «майстерність», «мистецтво». Так от цей вигадливий і спритний вогонь в’юнко біжить уздовж берега Сицилії, а наприкінці наростає тягучим і в’язким, як лава Етни, звуком і − сон обривається...

Однак, судячи з підозріло веселої посмішки і здивованого погляду одного з глядачів, мовляв «а де ж благозвучна мелодія?, а де янгольські співзвуччя?» − не всі до кінця орієнтувалися, в якому саме «лісі» вони перебувають уже після першої ж композиції. Можливо, не дочитали супровідні анонси агенції Ухо, а можливо ці анонси не вповні конкретизували їм те, що очікуватиме на концерті. Взагалі, цікаво, чи можуть такі слухачі отримувати естетичну насолоду від самого слухання авангарду. Адже його слід обов’язково «оглядати», роздивлятись усі химерні «кадри», які іноді нелогічно – як у сні – чергуються, або ж навпаки − є міцно спаяними деталями продуманої конструкції. Словом − поринати в авангард треба повністю: як у сон, або як у Тірренське море Сицилії. При тому відрізняти, в якому саме із цих місць ти наразі перебуваєш. Слухач не бачить партитури, та й зазвичай не вміє її «розкодувати», а із загального опису лише примарно здогадується, що на нього очікує: фантазійний сон чи вишколена конструкція. Тому з’являється попит на анонси-коментарі, які б детальніше прояснювали задум виконуваних творів; попит на такий собі сонник–путівник, який би розтлумачував значення символів, які глядач має впізнавати і, власне, оглядати. Вухами.