Повний ґаз!
Юлія Шкромида
Фотографії:
Анастасія Мантач,
Артем Галкін,
Валерія Ландар
11 червня на сцені Національного театру імені Івана Франка зіграли прем’єру опери-антиутопії «GAZ». Вистава виникла завдяки співпраці американської режисерки українського походження Вірляни Ткач, композиторів Романа Григоріва, Іллі Разумейка та артистів формації Nova Opera. Поштовхом до її створення стала постановка Леся Курбаса «Ґаз» за п’єсою Ґеорґа Кайзера. 1923 року її зіграло Мистецьке Об’єднання Березіль.
«GAZ» Вірляни Ткач сповнений певного реставраторського шарму і передає ексцентричний аванґардовий дух початку минулого століття, хоча є абсолютно новим і самостійним твором.
Прем’єра 11 червня – результат тривалого захоплення пані Вірляни постаттю і режисурою Леся Курбаса. Вистава про акторів Кубаса, написання наукових праць, редагування збірки «Модернізм у Києві», збір архівних матеріалів із Києва і Харкова – все це передувало виставці «Курбас: Нові світи» у столичному Мистецькому Арсеналі восени 2018-го. Вона стала живим каталогом українського авангарду – від ескізів Вадима Меллера до аудіозаписів з репетицій березільців (втім, від самого Курбаса на виставці був усього один лист). Роботу театрального режисера можна побачити лише в момент вистави − на сцені. І здавалося б, єдине, що нам залишається − увійти в діалог з цими споминами, ескізами, макетами, світлинами чи запахом газу…
І оскільки Ткач є не лише дослідником, а й режисером, вона пішла далі − спробувала розпочати діалог не лише з музейними експонатами, а з живою практикою, із самим дійством на сцені.
Інша цінність прем’єри пов'язана з літературним першоджерелом вистави Курбаса. Написаний 1919 року, твір Кайзера змальовує події сто років наперед, тобто ті, що відбуваються просто сьогодні. А отже ми можемо побачити, як сто років тому митці уявляли наш час. П’єса Кайзера описує таку собі альтернативну реальність людини ХХ ст. Пані Вірляна розповідає, що письменник уявляв собі, буцім через сто років люди будуть «розмовляти по ‘газових’ телефонах і працювати за ‘газовими’ комп’ютерами. ‘Газ’ стане енергією усього світу. І одного дня люди дізнаються, що цей ‘газ’ вибухне і зруйнує все навколо». Врешті, персонажі п’єси розділяються на два табори, кожен з яких по-своєму вирішує, як жити далі. У своєму лібрето Ткач залишає героїв і кілька сценічних ситуацій з п’єси Кайзера, а текстовою канвою опери стає поезія Павла Тичини. Сама вистава є ланцюжком завершених перфомансів, що розповідають різні історії тієї реальності.
Початок опери нагадує одну з серій «Чорного дзеркала». Робітники (Анна Кірш, Мар’яна Головко, Олександра Мельє, Андрій Кошман, Руслан Кірш) − у супрематичному спецодязі і захисних окулярах з молотками − як і герої серіалу, є дешевою робочою силою, що виробляє «енергію для всього індустріального світу». Металеве піаніно з трубами, наче маленький орган, є «колишнім пультом управління» газового заводу, яким керує Інженер (Ілля Разумейко), чия гра на інструменті і гра своєї ролі водночас − стає елементом інструментального театру.
Наступна сцена є чи не найефектнішим епізодом вистави, коли усі компоненти починають «грати» як одне ціле – глядачі буквально бачать, як крутяться детальки механізму. Ключем тут є хореографічний рух (Симон Майєр): свого часу Курбас влучно застосував подібний рух у своєму «Ґазі», аби поставити вибух на сцені. Пані Вірляна коментувала цей епізод так: «Людина на сцені на ваших очах перетворюється на машину, якою вона ж управляє, а тоді вона перетворюється на той газ, який та виробляє, а потім цей нестабільний газ в одну мить вибухає. І в ту хвилину вибуху вони є і тим газом, і тим заводом, і тими жертвами..». Цікаво, що цей опис резонує із розгубленим завершенням ще однієї альтернативної реальності − «Марсіанських хронік» Рея Бредбері, де на Землі після вибуху залишається тільки техніка, що дотліває, і сліди людських силуетів на стінах будинків.
У постановці Ткач рух теж був у аванґарді дійства. Кружляння співаків підкреслювали їхні скандування «Ґаз!», «шумовий оркестр» молотків об металевий станок і ексцентричний «реґтайм» інструментів, жовтогарячі «вугільні» спалахи (світло – Марія Волкова) і − ритмічне блимання великої гірлянди. Все кричало про одне: ось пульсуюче живе серце сучасних роботів, правнуків курбасівських робітників. Точку неповернення перейдено − механізм запрацював. Це колективне підсвідоме за вказівками диригента (Роман Григорів) оточило свій священний вівтар − препароване піаніно − і почало роботизуватись.
Наступний епізод − «Che bella gaz» − красива стилізація bel canto, серенада баса (Євген Рахманін) і ансамблю співаків своєму об’єкту обожнення − газу.
Як і в кожній пристойній антиутопії, у цій − теж мав би бути кінцевий вибух, коли система знищує себе сама. Тут їх було кілька. Спершу, дует-вокаліз закоханих роботів з бароковими нотками вибухає людиноподібними обіймами. Пізніше − виступ Інженера-оратора (Ілля Разумейко) завершується, як то кажуть, емоційним вигоранням і цілковитим угаром – цьому дуже посприяла лайв-електроніка (Георгій Потопальський).
Зрештою − останній вибух. Після хвацького пасажу Інженера в манері Леді Ґаґи − удари ногами по піаніно − настав стан афекту. Робітники дощенту знищили корінь всіх їхніх бід − те саме піаніно. Справжній хепенінг для українського сучасного театру, ажіотаж у залі і тотальний хаос на сцені. До речі, так з грецької перекладається слово «газ».
Три дівчини в білому з трембітами – ніби три ангели з барокової картини − залишились самі в порожнечі сцени. А поява Інженера у масці робота після завіси, як Петрушка у Стравінського, полишає багато запитань. Наприклад, хто надійніший: люди чи роботи? Чи здатні перші контролювати себе? Чи вибухають другі? В історії ХХ століття було кілька жахливих вибухів. Що може трапитись ще? Хто може вибухнути і як?