Меса для невіруючих
Текст:
Олексій Карпович, Лесь Виноградов
Фото:
Олексій Карпович
Після виходу альбому Sanctuaires Леся Виноградова, засновника та лідера музичного проєкту a noend of mine (anom), мені закортіло запропонувати альтернативну фотоісторію про «сакральну топографію» Києва, що стала основою для музики.
Тема урбаністичного ландшафту завжди цікавила мене у фотографії, і тому мені здалося, що цікавим експериментом буде поєднання музики, оповіді й візуального образу.
Ми вирішили створити фотоесей, де зображення стають своєрідними вузликами, артефактами пам’яті, топографічним пунктиром, продовженням історії про особисте ставлення до того чи іншого простору в Києві. Персональна історія, події, переживання вплітаються в ландшафт міста. Спогади створюють лабіринти нескінченних світів одного й того ж урбаністичного клаптика, що дає йому можливість стати сакральним палімпсестом. Часом тільки пам’ять дає змогу оживити місця, які безповоротно зникають.
Вибір аналогової фотографії був зумовлений не лише неспішністю самого процесу створення зображення на плівці. Фотографії, як сліди пам’яті, наче випадкові проявлені образи місця, залишають більше простору для самої історії та музики.
І для мене надзвичайно важливо і цікаво бути свідком такого особистого й інтимного досвіду комунікації й переживання простору міста.
Олексій Карпович
Інтро
Слово «sanctuaire» у французькій мові напрочуд ємке. Словник Larousse подає такі його значення: святилище, священне місце загалом; вівтар у храмі ("святая святих"); місце, захищене від будь-якої агресії, прихисток; найінтимніша, найсокровенніша частина чогось; заповідна територія, втрата якої дорівнює втраті національної ідентичности.
Саме довкола цієї багатозначности я вибудував концепцію альбому. Sanctuaires — це про найсокровенніші місця, втрата яких є для тебе чимось на кшталт маленької смерти. Такі місця можуть існувати як у просторі, так і у часі. Скажімо, це може бути парк, у якому ти любиш прогулятися наодинці з собою, але це може бути також і меланхолійне надвечір'я, коли дивишся на залиті західним сонцем стіни сусідніх будівель і поринаєш у мрійливу тугу. У кожного з нас є свої sanctuaires, і вони набувають для нас справді сакрального значення — хоч можуть бути і цілком мирськими за своєю природою.
Я народився й живу в Києві, і Sanctuaires — дуже київський альбом. У ньому так чи інакше відобразились і київські вечори й ранки, і ті місця, що я люблю.
Київський метрополітен
У дитинстві я мало користувався метро, бо навчався неподалік від дому. А тому довгий час київський метрополітен був для мене місцем особливим і дещо таємничим. Бувало, тато водив мене туди на вихідні, і ми каталися від «Золотих воріт» до кінця зеленої гілки і назад — це був такий атракціон, коли розглядаєш різні станції, як турист. І у Києві таки чимало красивезних станцій, які перестаєш помічати, коли їздиш повз них щодня на роботу.
У київському метро є багато елементів релігійної архітектури. «Золоті ворота» — очевидний приклад, але й найстаріші станції Києва — «Університет», «Хрещатик» — своїми постсталінськими склепіннями, канделябрами й колонами нагадують античні храми. Такий сакральний «інтертекст» у світській архітектурі присутній у Києві багато де — одним із моїх улюблених прикладів є школа №124 на Подолі — і це нагадує про паломницьке минуле міста. Міф про Київ як православну святиню, пережив СРСР, і хоч я зовсім нерелігійна людина, та все одно відчуваю цю його атмосферу. Це щось у колективній уяві киян.
На Sanctuaires я у подібний спосіб звертаюся до тропів духовної музики — органу, хору, глосолалії — щоб грати музику цілком секулярну. Було би круто колись почути це у справжньому храмі (люблю його реверберацію), але альбом насамперед розрахований на прослуховування у тихому камерному, інтимному просторі.
Софія Київська
Мій перший спогад дитинства пов'язаний з Софією — сюди водила мене гуляти няня. Пам'ятаю оці характерні решітки на водостоках (вони не змінились) і якусь величезну мокру й вкриту мохом бревняку, що лежала у глибині скверу (її давно немає). Територія навколо Софійського собору — перше, що спадає на думку, коли думаю про свої «прихистки» у Києві. В усі часи це подвір'я було для мене синонімом спокою і якоїсь світлої задумливої тиші. Воно різко контрастує з шумом навколишнього міста, і за це я його особливо люблю.
Мені важко уявити, яким було би моє життя, якби воно починалося не тут, поруч із Софією. Київ дуже впливає на те, як я відчуваю світ, і точно — на мою музику. Тому я часто кажу, що Sanctuaires — це site-specific альбом.
Оранжерея
Ще одне моє «місце сили» — це оранжерея у ботсаду імені Фоміна. Я люблю всі на світі оранжереї, але ця найдорожча моєму серцю. Те, що не передають світлини, — це тутешній запах. Мій дідусь, герпетолог і засновник зоологічного музею у складі ННПМ НАНУ Микола Щербак, мав колись удома справжній саморобний тераріум. У ньому росли тропічні рослини й якийсь час навіть мешкали екзотичні жаби. Пам'ятаю, як дідусь піднімав скляну кришку, щоб полити рослини, і з тераріуму линув аромат мокрої землі й сирости. Це й досі один із моїх улюблених запахів, і в оранжереї він панує цілий рік.
Зелений — мій улюблений колір, я люблю рослини, і Instagram-сторінка anom вся «засаджена» деревами. У місті мені часто бракує зелені, тож оточую себе нею хоча би віртуально. Перший альбом anom, The Serenity's Eve, був присвячений вигаданому Парку, а наступне EP називалося Green Sketches («Зелені ескізи»). Один із девізів anom звучить так: exploration, both sonic and visual, of the many shades of blue in green («аудіальні й візуальні розвідки у пошуках численних відтінків синього у зеленому»). Тут відсилка і до Майлза Девіса, до blue у значенні «сумний», як у блюзі, і до, власне, темніших відтінків зеленого, з якими у мене асоціюється музика anom. Така от зелена синестезія.
Аутро
Sanctuaires є зліпком певного часу й місця у моєму житті, що допомагають відобразити і фотографії, які вловлюють миті у їхній плинності й неповторності. Бодлер казав, що «форма міста — о леле! — змінюється швидше за серце смертного». Це було правдою про Париж 19-го століття, і це правда про Київ сьогодні. Мої місця у Києві змінюються, а деякі зникають назавжди. Від нещадного покращення їх рятує хіба що статус заповідника або особливий режим використання.
Поки ми робили цей проєкт, я усвідомив, що більшість моїх улюблених місць у Києві закриті або обмежені для публіки: вхід до них платний, працюють вони за певним графіком. Це дозволяє їх консервувати та підтримувати у певному стані, і це нормально (хоча у випадку з тим самим метро, як ми знаємо, це не завжди працює). Та мені хотілося би мати у Києві трохи більше публічних просторів, що ставатимуть чиїмись sanctuaires без того, аби за це неодмінно треба було платити. На жаль, поки що тенденція переважно зворотня.
І все ж альбом завершується на пафосному до-мажорі, що стверджує панування вічного, безкінечного дня. Для мене цей день виринає щоразу, коли я дивлюся на київські дахи у сяйві літнього сонця, так, наче він ніколи й не закінчувався. Кожного вечора ми трохи вмираємо, і кожного ранку трохи народжуємося, а отже нам усім знайомий смак вічного життя. Хитрість у тому, аби відчувати його у буденних речах навколо і насолоджуватися цими короткими секундами зачарування. Напевно, в цьому й суть моєї меси для невіруючих під назвою Sanctuaires.
Лесь Виноградов