Слухати уявні собори Heinali

Фото:
Олексій Карпович

Український електронний композитор розповідає про свою улюблену музику європейського Середньовіччя

Киянина Олега Шпудейка краще знають як Heinali. Від 2000-х під цим іменем він створює та виконує електронну музику. Здебільшого асоціюючись із ембієнтом, артист досить часто виступав на нішевих концертах в Україні та видавав свою музику на закордонних лейблах.

Останніми роками Heinali захоплюється середньовічною та ренесансною поліфонією. Здається, він живе схоластичним життям, вивчаючи історію та музику тієї доби. Олег регулярно ділиться просвітницькими скарбами зі своєю аудиторією у соцмережах, а також у подкасті АШОШ, який він веде зі своїм partner in crime, класичним композитором Олексієм Шмураком (назва програми – абревіатура імен ведучих російською).

Відколи Олег пов’язує власну творчість із так званим історично інформованим виконавством (як влучно зазначила кураторка Саша Андрусик, це радше «мрія про музику тієї доби»), вона стала трохи більш видимою в медіа. Через цей «середньовічний» тег створився особливий образ. Навіть сам композитор якось відмітив у власному подкасті, що цей новий стиль дозволив йому розвинути своєрідну іронічну дистанцію, якої, здається, бракує багатьом ембієнтним артистам. Але в той самий час це не просто стилістична гра, а швидше особистий спосіб роботи із непопулярною у мистецтві сьогодні категорією краси, як це точно помітила художниця Катерина Лісовенко, відповідальна за візуальну складову виступу Heinali на фестивалі Bouquet Kyiv Stage. Наразі його найуспішнішому.

Минулоріч Шпудейко випустив у Британії альбом під назвою Madrigals, який здобув певне визнання у критиків. Він складається із чотирьох поліфонічних п’єс, зіграних на модулярному синтезаторі з індивідуальними налаштуваннями, та за участі партій на барокових інструментах. Якщо ця платівка має більше спільного із Ренессансом та метафорою саду, то нова програма музиканта стосується періоду західноєвропейської історії, відомого як Високе Середньовіччя. Тому першою метафорою, яка до мене прийшла, був уявний собор. Левова частка концерту зверталася до григоріанського співу та поліфонії відомої Школи Нотр-Дам зокрема. Але знайшлось там місце й данині ідіосинкратичним працям католицької святої Гільдеґарди Бінгенської. Варто додати, що фестиваль традиційно відбувається у дворі Софії Київської, збудованої в ХІ столітті, тому ви можете зауважити певні паралелі.

Ми запросили Олега познайомити читачів із контекстом вокальної музики Середньовіччя та скласти невеличкий гід для тих, хто хотів би поринути у цей, можливо, незнайомий світ. Коментарі музиканта тісно пов’язані з власним досвідом, тому є не лише мапою, але й цікавою оповіддю. Нижче він ділиться думками щодо трьох своїх улюблених записів історично інформованого виконавства із довшим списком у додатку. Ключові слова, на які треба звернути увагу: «григоріанський спів», «органум» та звісно «поліфонія». Імена, які варто запам’ятати: папа Григорій, Леонін, Перотін, Гільдеґарда Бінгенська.

Іван Шелехов

Choeur des moines de l'Abbaye de Saint-Pierre de Solesmes – Solesmes 1930

(Solesmes)

Солемське абатство відповідальне за відродження григоріанського співу на початку ХХ століття. Котрий, як відомо, не мав нічого спільного з папою Григорієм. Його авторитетний та універсально шанований (в християнському світі) образ був утилізований Римською Церквою через понад двісті років після його смерті, у ІХ столітті – як інструмент централізації влади та усунення інакшості. Церква вигадала міф папи Григорія як творця цього співу (зі Святим Духом, котрий співав для нього в образі голуба), аби легітимізувати та пропагувати вищість римського стилю над безліччю регіональних.

Централізація влади, фейкові новини та інфлюенсери звісно не є чимось новим – відтоді ми не дуже змінилися.

Та все ж, цей окремий запис є моїм улюбленим виконанням григоріанського співу. Його виконують монахи Солемського абатства, які вірили, що папа Григорій дійсно створив цей спів та намагалися реконструювати його у ХІХ столітті за допомогою найбільш ранніх доступних джерел (замість того, аби слідувати «зіпсованим» джерелам ХVII століття). Це не музичний запис per se – вони не виконують спів як музику, вони співають його як молитву, аудіальну релігійну практику, як це було у Середньовіччі. І ми, – ну, більшість з нас, – не можемо не слухати їх наче вони є просто музикою – те, про що середньовічні люди мали дещо інакше уявлення.

На думку приходять три типи музики Боеція [середньовічний філософ і теоретик музики — ред.]: musica mundana, musica humana, musica instrumentalis [лат. cвітова, людська та інструментальна — ред.], з яких лиш остання має якусь подібність до того, що ми вважаємо музикою зараз. Однак, якщо ми згадаємо міру, до якої Св. Августин мав [внутрішній – ред.] конфлікт щодо цього предмету – здатності музики діяти як потужний медіум або інструмент для релігійного, містичного досвіду, та в той же час, як дотик Мідаса – естетизувати будь-що, із чим вона взаємодіє, перетворюючи усе, до чого вона торкається – на красу. Тобто марне задоволення від краси (зрештою, досі нічого нового, якщо взяти до уваги нещодавню дискусію з приводу музики в ісламі, розпалену загрозою заборони світської музики Талібаном).

Ще одна річ, яка робить цю платівку цікавою – відстань у часі, котру їй вдається охопити. Це запис у моно із ранньої доби звукозапису, з усіма його недосконалостями, поверхневими шумами, модуляціями – артефактами, які переозвучують зернистість часу, що минув (звідси назва мого улюбленого ансамблю давньої музики – Graindelavoix [англ. grain – зерно, зернистість; фр. de la voix – голосу]. Я вкрав цю дивовижну ідею з чудової книжки Бйорна Шмельцера Time regained). Він звучить майже середньовічно, народжуючи, переозвучуючи стиснення часу, нашого минулого. Інколи це відчувається ніби ми стоїмо на тій самій відстані від людей десятого століття, що й від людей першого. І, можливо, така ж викривлена пропорція могла відповідати ХХ та Х століттям?

Ви могли почути два фрагменти григоріанського співу, що були фундаментом мого виступу. Ave Maris Stella та Viderunt Omnes. Я перетворив їх у спосіб не такий вже й далекий від того, як композитори органумів Школи Нотр-Дам могли здійснити це у ХІІ столітті. Що таке органум?

The Hilliard Ensemble – Perotin

(ECM Records)

Органум – це машина часу.

Він (радше за все) не має нічого спільного з органами, цими величезними звуковими технологічними дивами свого часу (що символізували неймовірні багатства і владу, звісно). Найбільш ранній нотрдамський орган збудували у 1403 році, через понад два століття після ймовірних періодів життя Леоніна, optimus organista, тобто найкращого композитора органумів, за визначенням анонімного англійського студента (на жаль, тепер назавжди відомого історії як Анонім 4), та Перотіна, quoniam optimus discantor erat (ibid), тобто найкращого композитора дискантів (грубо кажучи, тип органуму). Схоже, що термін «органум» радше стосується людського голосу як óргану, маючи на увазі вокальну музику загалом. Обидва Леонін і Перотін (як, можливо, й інші численні композитори, про яких ми нічого не знаємо, оскільки погляд на авторство у Середні Віки був дещо інакшим) постали перед викликом написати сучасну нову музику – прекрасні та віртуозні композиції, які могли б привабити людей до нового, щойно освяченого собору, котрий тоді будувався (завершеного у 1345 році). Проти чого вони були? Ну, вечірок! Популярні фестивалі у місті тримали людей подалі від церкви та дещо вийшли з під контролю – парижани з радістю тішили себе алкоголем, диявольськими танцями та іншими речима, що відбуваються під час найдикіших вечірок, які можна собі уявити. Зрештою, це Париж ХІІ століття.

Уявіть, що перед вами стоїть завдання написати літургійну музику, яка б могла із цим конкурувати. Але вони впорались.

І навіть занадто добре – давайте згадаємо, як їхня музика розлютила Роберта Керзона, тогочасного канцлера Нотр-Даму, котрий наполягав на тому, що вокалісти мусять припинити весь час виспівувати усі ці «жіночні» візерунки, особливо в присутності молоді та її «тендітних і вразливих умів» (щось нагадує, чи не так?). Щороку відбувалися змагання 16 найкращих співаків з усієї Священної Римської Імперії. 2-6 найвіртуозніших співаків серед них обирали для виконання органумів, найбільш ранніх чудес поліфонії (поліфонія – це, грубо кажучи, кілька незалежних та рівних за важливістю мелодій, виконуваних одночасно). Вони засновувались на фрагментах добре знаних наспівів, що звались тенорами та були розтягнутими в часі (щось схоже на «Початок» Крістофера Нолана та роботу Ганса Циммера до цього фільму), співались вдесятеро повільніше, затримуючи кожну ноту, поки новостворені мелодії для високих голосів (до 4-х голосів сумарно) лунали швидко та віртуозно, з усіма прикрасами, «дзвониками» та «свисточками», які можна уявити (і які вочевидь обурювали вищезгаданого Роберта Керзона).

Виступ Heinali на Bouquet Kyiv Stage 2021 у Софійському соборі.

Мої органуми, як я раніше згадував, також базуються на григоріанському співі, проте, усі мелодії для високих голосів – генеративні, тобто, вони включають мелодії, що грають самі себе, генеровані налаштуваннями модулярного синтезатора (пропатчені, як ми кажемо у модулярній секті) певним чином. Це дозволяє мені імпровізувати з ними на ходу, і це недалеко від того, чим займались співаки ХІІ століття. Музична нотація, яку ми маємо з того періоду, більше схожа на шпаргалку для пам’яті співаків, типу джазових ріалбуків чи фейкбуків з акордовими послідовностями та базовими обрисами мелодій.

Леонін та Перотін писали органуми для людських голосів, найбільш позачасових інструментів з усіх. Людський голос існував так довго, як існували ми, був нашим першим музичним інструментом (óрганом) та, ймовірно, буде останнім. Нічого подібного немає в електронній музиці, де тембри живуть таємним подвійним життя семантичної пастки для мух – швидко й смертельно вона приклеюється до культурного контексту навколо себе. Адже нескладно визначити десятиліття, коли певна пісня записана, просто якщо ми почуємо використані в ній електронні або електричні тембри: перевантажена гітара у геві-металі 80-х, hoover-бас у джанглі 90-х тощо. Найближче, як я міг підійти до позачасовості людського голосу – триматися базових форм хвилі: «трикутників», «пил» та «квадратів». Це не досконале рішення, – зрештою, навіть ці базові хвилі укорінені в певних контекстах, – але це найкраще, що я міг вигадати.

Sequentia – Von Bingen: Canticles of Ecstasy

(Deutsche Harmonia Mundi)

Та все ж, мій виступ не базувався винятково на органумах. Деякі його частини були, якщо хочете, даниною музиці Гільдеґарди Бінгенської, бенедиктинської абатиси ХІІ століття, ерудитки, композиторки, поетеси, візіонерки, філософині та містика. Вона листувалася із папою Євгенієм ІІІ та папою Анастасієм IV, імператором Барбароссою, винайшла свою мову, її медичними текстами і досі користуються. І, як Марго Фасслер [американська історикиня музики та християнства – ред.] влучно зазначила, її музика – ніби динаміт, який жбурнули в григоріанський спів. Це не має особливого стосунку до компонованої, збалансованої, обережно організованої природи григоріанського співу (природній результат схоластичного способу розуміння Бога через інтелект і раціо). Натомість це сирий, незбалансований, емоційний, потужний, натхненний божественним містичний досвід. Її мелодії (які до неї прийшли у видіннях і були записані секретарем) часто порушували правила середньовічних ладів та виходили за межі зручного для співачок діапазону.

І цей конкретний запис музики Гільдеґарди має цікавий зв’язок із електронною сценою. Canticles of Ecstasy, якщо не помиляюсь, досі є найбільш продаваним альбомом давньої музики. Переважно, завдяки маркетинговому генію лейблу – серед загальної аудиторії, вони продавали його рейверам початку 90-х. Це був чималий успіх – чілаут-зони швидко наповнилися співами Гільдеґарди, демонструючи крінжовий, проте успішний слоган “chill to the chant” [англ. розслабся під спів].