Польсько-український оркестровий експеримент
17 листопада у київському 32JazzClub відбувся концерт-презентація новоствореного Польсько-українського естрадного оркестру. До його складу з українського боку увійшли Марк Токар (контрабас), Катерина Зяблюк (фортепіано), Андрій Сачева (скрипка), Сергій Охрімчук (скрипка), Антон Болденко (альт/діджеріду), Назар Поливка (ударні) та Ігор Лаврентьєв (тромбон). З польського боку долучилися Павел Шамбурський (кларнет), Міхал Ґурчинський (бас-кларнет) і Омі Констанція Осмолінська (віолончель).
Відкриття концерту у клубі 32
Оскільки десятеро музикантів — це, за класичними стандартами, все ж таки не оркестр, коректніше було би говорити про створення імпровізаційного ансамблю. Адже оркестр передбачає наявність груп інструментів, що грають в унісон — кілька перших, других скрипок, групу валторн, тромбонів тощо. В оркестрі одне з основних завдань та вмінь — втратити власну індивідуальність заради гармонійності загального звучання. Натомість, у грі меншого ансамблю підхід інший — це єднання солістів, кожен з яких розкривається як неповторна особистість. Тобто, навіть якщо казати, що у 32JazzClub через невелику сцену презентували лише частина колективу, все одно йдеться про ансамбль, у якого принципи гри протилежні до оркестрових.
Юлія Швед, Тарас Шумейко і Місько Барбара виконували партію голосу. Саме так, а не вокалом, це коректніше було б назвати. Не лише тому, що [фронтмен гурту Мертвий Півень] Місько Барбара періодично відходив від традиційного вокалу у бік екстремального — із хрипами або постукуванням себе по грудях. Але й тому, що голоси у цьому музичному контексті трактувалися як інструменти, додаючи загальному звучанню специфічних тембрів: Тарас Шумейко наближався до народного співу, Юлія Швед керувалася засадами поп-вокалу, а Барбара володів голосом як актор.
Розсадка музикантів була здійснена за тембрами: ліворуч від сцени сидів струнний квартет, праворуч – тріо дерев’яних духових, на авансцені розміщувались вокалісти, а позаду – рояль, контрабас і ударні. Завдяки цьому можна було гратися протиставленням тембрових груп за аналогією з хоровим принципом антифонів.
Для того, щоб нанизувати сольні імпровізації одна на одну, потрібен повторюваний мотив. Задля того, щоб композиція не розсипалася, необхідна відсилка до того чи іншого жанру. Польсько-український оркестр скористався обома патичками-рятівничками. Повторюваність, потрапляючи у той чи інший жанр, коливалась від типового джазового басу до мікрохроматики на одній ноті в дусі Джачінто Шелсі. У жанровий хоровод потрапили реґі, фолк, соул, поп, клезмер, і французький шансон із кабаре а ля Том Вейтс. Все це нанизувалося на безперечну класичну традицію.
Одне слово, перший виступ нового колективу був схожим на український борщ з його багатокомпонентністю, але й водночас з надзвичайним смаком. Подекуди хотілося більшої стильової єдності, але ж і багатство фарб було приємним. Загальну композицію концерту вибудували дуже продумано – від крокового реґі через несамовиту, як для доволі стриманої української поезії, що цитувалася, джазову імпровізацію до абсолютно завершених естрадних пісень — хоч одразу в радіоефір. Багатоскладовість події дозволила кожному слухачеві прокайфувати під щось своє, як прихильникам борщу зі сметанкою, так і тим, хто їсть борщ без неї.