Прості дива Нільса Фрама

Фотографії:
Олексій Карпович

До таких подій, як концерт Нільса Фрама у залі NOSPR в Катовіце, варто готуватися за півроку. І не лише тому, що квитки зникають на очах. До зустрічі з берлінським піаністом бажано познайомитися з геть усіма його альбомами, і переконатися, що Фрам приїде саме з останнім, All Melody — найдовершенішим своїм творінням.

Схоже, у ньому зібрано докупи усе, над чим Фрам працював у попередніх — звук саморобного органу, глибокі баси незліченних синтезаторів, туалетні щітки й маленьке дзвінке піаніно. У його перших альбомах Wintermusik та The Bells майже весь час звучить лише одне фортепіано, але прослухавши їх, можна зрозуміти підхід Фрама до музики. Таке враження, що він вивчає звуки до найдрібнішої хвилі, обережно трансформує їх та виводить назовні непомітні барви — приміром, звук дотику пальців до клавіш. І чим глибше Фрам досліджував різні інструменти, тим більше у його музиці з’являлося інтонацій — нею він «змальовував» сюжети фільмів Victoria та ELLIS, театральні постановки, комп’ютерні ігри. Напевне, саме після таких робіт він вигадав собі роль — писати музику про життя, і пропонувати його красивий сюжет. З цим, скоріш за все, не погодяться лише ті, хто слухав його через дешеві неякісні колонки, що є найбільшим злочином проти такої музики.

Сцена перед концертом виглядала так, ніби зараз на неї вийде експериментальний оркестр клавішників. За нього цілком спокійно управився один Нільс Фрам. Третину часу він переходив від інструменту до інструменту, вголос коментуючи, які «важельки» та «крутилочки» він зараз задіює, готуючись до наступної композиції. З награною приреченістю казав, що це «його робота», і важко уявити людину, яка б аж до такої міри цією роботою захоплювалася.

Часом Фрам, ще не закінчивши говорити, запускав у простір кілька нот на синтезаторі, де вони обростали обертонами та всілякими ледве вловимими призвуками. Через це його довгі передмови нагадували радше читання прози з музичним супроводом. В одній з таких передмов Фрам готував слухачів до наступної композиції довше, аніж зазвичай, не забуваючи повторювати, що вона дійсно до смішного проста. Ми дізналися, як накладати потрібні ефекти, який синтезатор пасує до цієї композиції, як вона взагалі створилася і, вкотре, наскільки вона примітивна. Коли Фрам нарешті заграв, це виявилося композицією “Says” – однією з найвпізнаваніших у його творчості. І цей невимушений вступ до неї став непомітним «лікнепом» зі створення хіта.

У тому ж стилі він обмовився про свій винахід, що привіз разом з іншими клавішними скарбами – маленький орган. Все, що він на ньому грав, було схоже радше на маленькі флейти-пікколо, що виконують допотопний телефонний рингтон. Фрам вважає цей винахід дещо безглуздим (про що теж нагадував за будь-якої нагоди), але це не завадило йому продовжувати грати на ньому й далі. Щоправда, цей орган зник за густими бітами “Sunson”.

Поміж масивних звукових хвиль, що створювалися купою пристроїв одночасно, Фрам сміливо залишав себе наодинці з одним із них. Так несподівано вигулькнула “My Friend Is Forest” — один з найщиріших моментів усього концерту. Він зіграв її на старому піаніно з розхитаними молоточками: їх — приглушених та м’яких — було чути так добре, що це нагадувало тріпотіння пташиних крил, а часом навіть людський подих. Не зупиняючись, Фрам поступово долучав синтезатори та драм-машинки і, «між ділом», запустив чергову, масивнішу, хвилю твором “#2”.

Звісно, що Нільса Фрама викликали на біс. Але про це він домовився з нами заздалегідь, на дві секунди сховавшись за лаштунки і вистрибнувши звідти, наче оглушливі оплески — це так несподівано. Нарешті він використав туалетні щітки, які марно лежали на кришці рояля від початку концерту — самовіддано відбивав ними ритми по струнах інструменту. То була така хлопчача витівка, після якої Фрам вскочив на стілець і задоволено приймав на себе ще дужчу хвилю аплодисментів.

Така зустріч з Нільсом Фрамом може багато чому навчити. Насамперед — простоті. З кожним наступним твором він заново запускає в роботу величезний клавішний організм, відповідальний за кожний важіль, ноти, які мають прозвучати в конкретному часі. Незважаючи на всі ці задачі, Фрам радісно розповідає про все підряд у мікрофон, щиро ділиться своїми знахідками та посміхається, заглядаючи в усі куточки темного залу. Через це здається, що його інструменти — це продовження його самого, а порядкувати ними на сцені — найприродніша річ, яку йому доводиться робити в житті.

Простота Фрама — ефект професіоналізму, який набувався з дитинства. Він зростав у Гамбурзі, у родині фотографа обкладинок лейблу ЕСМ, навчався фортепіано у протеже Чайковського, який мешкав у сусідньому селі, а переїхавши до Берліна, продовжив займатися електронікою та вигадувати дивакуваті клавішні інструменти. І ось, зараз піаніст їздить по всьому світі з цими скарбами, перетворює сцени на лабораторії звуку і може створювати музику з будь-чого, що чує. Керує кораблем, у якому він – капітан.