Ніколас Ішервуд зі "Звірокругом" Штокгаузена у Києві

Люба Морозова
музикознавиця

Фотографії:
Женя Перуцька

6 грудня у Київському будинку актора виступив один із найважливіших для нової музики співаків – бас-баритон американського походження Ніколас Ішервуд. Свій перший київський концерт, організований агенцією «Ухо», Ішервуд присвятив пам’яті Василя Сліпака, друга і колеги – «справжнього ідеаліста, який помер, захищаючи свою країну».

Ішервуд – центральна фігура в новій історії вокалу. Його посібник The Techniques of Singing з розширених співацьких технік, або ж екстремального вокалу, є фундаментом освіти сучасного виконавця. Еліот Картер, Джордж Крам, Мауріціо Кагель, Дьордь Куртаг, Олів’є Мессіан, Джачінто Шелсі і Янніс Ксенакіс – неповний список класиків нової музики, з якими співпрацював Ішервуд. Найпомітнішою його прем’єрою вважається роль Люцифера у 29-годинному циклі Карлгайнца Штокгаузена «СВІТЛО.Сім днів тижня». Штокгаузен – той композитор, який, на зразок Ріхарда Вагнера, створював музику одночасно із міфологією, котрий шляхом надзвичайно тривалих репетицій досягав космогонічних речей, перетворюючи виконавця з людини на бога.

Ніколас Ішервуд під час виступу у Домі актора

Саме в такому амплуа Ніколаса Ішервуда і привезли до Києва. Ключовий для 70-80-х років творчості Штокгаузена цикл «Знаки Зодіяку» (1975-1976) та півгодинна п’єса «Козеріг» (1977), що виросла з його короткого епізода, стали першою та другою частинами київської програми. «Знаки Зодіяку», що можуть бути зіграні на будь-якому мелодичному і (або) акордовому інструменті, Ішервуд виконував у супроводі синтезатора, видобуваючи з нього у кожній із 12-ти частин вінтажні космічні звучання. Пронизливий електронний звук, схожий лише на електроніку й ні на що інше, ніби поцуплений з фантастичних фільмів 70-х років, у кожній п'єсі ставав потужним і яскравим вибухом нового тембру. Виконавець при цьому демонстрував не менш вибухову суміш вагнеровської величі, голівудської героїки, щирого наїву і безмежної самоіронії. Дитяча гра, в якій все зловісно серйозно як у казках Братів Грімм: полоскання роту, гра на кришталевому келиху, тупотіння ногами наче гра на педалях уявного органу.

Екстремальна складність вокального виконання була нанизана на додаткові інструментальні сладнощі, як-от у першому відділенні – одночасну гру на інструменті акордами та мелодичний контрапункт, у другому – нелюдськи точне потрапляння у хвилястий запис електроніки. Але мікронюанси – сотні різних мовленевих інтонацій; спрямування голосу в піднебіння, зуби, щоку, голову, живіт; галерея змін тембрів на одній ноті – все це було за межею слухацького розуміння. У другому відділенні, під час виконання «Козерога», Ішервуд з’явився у сяючому костюмі астронавта, стоячи на якомусь перекинутому столі, як на п’єдесталі. Його патетична вокальна промова супроводжувалася лаконічними жестами і позами, у яких він завмирав як пам’ятник самому собі. Якби не ігрова умовність ситуації, його щасливо-войовничого обличчя і героїчного голосу можна було би злякатися до смерті.

Цей виступ, фактично, став продовженням циклу утопій XX століття, який кілька тижнів тому розпочала вокалістка Наталія Пшенічнікова перформансом «Голос Зангезі» на текст надповісті Велимира Хлєбнікова. Агенції «Ухо» вдається занурюватися в утопії глибоко і серйозно. І хоча назагал це історія про диваків минулого, відрефлексувати її в наші історичні часи надзвичайно важливо.