Йоганн Йоганнссон: Варіації ангельського співу
Катерина Зяблюк
музикант, автор
Фотографії:
Tomek Hoax
Надворі темніє швидше, ніж встигаєш перетнути вулицю. По черзі запалюються ліхтарі, й лише у клаптиках їхнього світла можна розгледіти, як пожовкле листя злітає від вітру й падає на голову. Коли таке відбувається день-у-день, то вже автоматично хочеться загорнутися у шарф і, як варіант, — увімкнути в навушниках, скажімо, ісландця Йоганна Йоганнссона. Втім, одразу згадуєш, що просто зараз йдеш на концерт його пам’яті у головному концертному залі Катовіце — NOSPR. Вдалішого збігу обставин годі вигадати: всю дорогу уявляєш, як це все звучатиме, виглядатиме та відчуватиметься — навушники вже не потрібні.
Уже біля входу до монументального NOSPR’у зрозуміло, що до концерту всі готові. Освітлені скляні колони вздовж будівлі схожі на блакитні холодні брили, вбрані у темне гості перешіптуються між собою, начебто все вже почалося, хоча пролунав лише перший глухий дзвінок. У повітрі відчувалась якась холодність та стриманість — як це належить північному темпераменту музики, що невдовзі лунатиме.
І, нарешті, сам концерт. Це був восьмий та останній день фестивалю Unsound. Його важко назвати фестивалем певного жанру. Там можна почути будь-що експериментальне, клубне або фолькове. Unsound базується не лише у Кракові або Катовіце. Він відкритий, любить подорожувати і може відбуватися у Нью-Йорку, Торонто, Лондоні, Тбілісі, Києві та в безлічі інших міст. Так склалося, що музика Йоганнссона прозвучала саме в Катовіце, з колективом Sinfonietta Cracovia та найближчими колегами композитора – Еріком Скодвіном, Семом Слейтером та Lichens (псевдонім музиканта Роберта Айкі Обрі Лоу з Чикаго). Також з ними грала польська віолончелістка Кароліна Рек, в рамках свого сольного проекту Resina, який вже став відомим завдяки концертам на Unsound, Boiler Room, сцені TEDx та різним співпрацям на європейськиій електронній сцені. Скодвін та Слейтер – композитори, які базуються в Берліні – окрім авторських музики, нерідко пишуть для фільмів. Це музиканти, з якими Йоганнссон створював пізні альбоми, а із Lichens – останній End of Summer.
Зі сцени не лунало жодних промов, як часто буває наприкінці фестивалів. Скодвін все ж вирішив назвати своє ім’я та попередити, що спершу хотів би зіграти кілька своїх творів разом з друзями. Міні-презентація тривала близько хвилини – разом з неквапливим виходом на сцену під супровід самотнього прожектора, копирсанням у кабелях та сором’язливим «Hi everyone».
Так само неквапливо на сцені з'являлися Кароліна Рек та Роберт Лоу, який був наче двійником Скодвіна, з тими ж кабелями та півколом із синтезаторів, що майже затуляють його обличчя. Впродовж наступних сорока хвилин звучала одна звукова хвиля, яка також була варіацією “End of Summer” Йоганнссона – вона повільно заповнила собою всю залу. Віолончель, наче каскадами, вигулькувала посеред твору щоразу гучніше, змінювала тембр від м’якого до надривного. Не даючи цьому центру зміститися, Скодвін та Лоу відповідали обірваними фразами, зі схожою інтонацією.
З часом це почало нагадувати простір без повітря – жодного ритму, на який можна було б спертися. Мозок губиться, йому потрібен час, щоб просто припинити шукати цей ритм. Насправді це тривало понад сорок хвилин, просто згодом цей стан невагомості вже перестав сприйматися.
Коли на сцену вийшла Sinfonietta Cracovia, то все, що відбувалося до цього, набуло неабиякого сенсу. Злагоджений симфонічний оркестр, що грав виданий після смерті Йоганнссона альбом Englabörn & Variations — це те, що варто слухати спокійно та неупереджено, а потрібні емоції з’являться самі по собі. Так воно і сталося. Було відчуття, що зал навколо зникає і залишається лише одне крісло, на якому сидиш сам посеред уявного похмурого поля. Невідомо, звідкіля на думку спадають непередбачувані спогади, які доповнюються зі зміною мотивів, що звучать зі сцени. Чи то був такий внутрішній стан, чи то оркестр грав так чуйно, але часом було надто легко забути, що все ж таки навколо — люди, і хлюпати при них носом не дуже виховано. Зрештою, ймовірно, вони відчували щось подібне. Коли все несподівано скінчилось, аплодисменти лунали скромно і не одразу — далеко не всі навіть змогли для цього підвестися з місць. Музиканти заразили своєю неквапливістю; довго не хотілося лишати зал, а дорога додому вже тривала вічність. Єдине, що лишилося незмінним — бажання прокручувати цю музику в голові й далі думати про щось своє.
Йоганна Йоганнссона не стало в лютому 2018 року, коли йому було 48. Без нього зовсім інакшими були б «Теорія всього», «Сікаріо», «Прибуття» і ще багато фільмів, які суттєво вплинули на багатьох. Але, на щастя, впродовж концерту ніхто не став про них згадувати. Того вечора звучала музика, у якій Йоганнссон встиг розкритися востаннє — така тонка і тиха, але здатна заповнити собою сотні таких залів за раз. Точного опису цьому відчуттю немає, бо для кожного воно кардинально змінюється залежно від власних переживань. Для кожного це може стати своєрідною терапією, що залишає тебе наодинці з собою, у пошуках того, що дійсно турбує. Музика Йоганнссона могла би стати чимось ще більшим та сильнішим, і важко прийняти той факт, що вона мусила перерватися саме так. Залишається тільки берегти цей тендітний стан, у який вона вводить, бо він здатен змінювати людські рішення, лікувати та відновлювати щирі почуття.