Нотатки з фестивалю Leopolis Jazz Fest 2019

Катерина Зяблюк
автор, музикант

Фотографії:
Олексій Карпович

За великим рахунком, дев’ять років – це не так вже й багато, аби створити якусь сталу традицію. У випадку із Leopolis Jazz Festival все зовсім інакше – враховуючи нашу загальну схильність мислити мало не сьогоднішнім днем, такий термін видається неймовірно довгим. Так, з кожним роком стає все більше постійних гостей та відвідувачів, адже це, напевно, одна з подій, у цінності якої ти впевнений, навіть не знаючи заздалегідь, що ж там відбуватиметься. Фестиваль вже пережив чимало – встиг змінити назву, імідж, зарекомендувати себе і продовжити рухатися у правильному руслі. Ця яскрава круговерть музики та людей, яка щороку вабить усіх до Львова у червні, і є справжньою традицією.

26 червня

З роками відвідувань фестивалю випрацьовується така собі схема дій на день, яка з кожним повторенням стає логічнішою та менш енерговитратною. Спочатку площа Ринок, потім – сцена Едді Рознера, а вночі – джем-сешн. Окрім цього, обов’язкові дощовик зі светром – про всяк випадок, який обов’язково буде. Цього ж року в усіх передбачливих стався збій: кінець червня у Львові видався на диво парким. Втім, попри нетипову для Леополісу спеку, вдавалося зосередитися на музиці та переживати міріади емоцій.

Перший пункт – площа Ринок. На тамтешній сцені цьогорічний фестиваль відкрив піаніст Флоріан Фавр. Хто в темі, оцінили, що Фавр – учень Джанго Бейтса, що багато говорить про власну музику піаніста. Народна пісенність, безліч несподіваних музичних жартів, важкуватий грув, що поєднуються із багатошаровістю – все це помістилося у музику тріо Фавра. Контрабасист та барабанщик виконували її без зайвого артистизму, в свою чергу лідер його випромінював так, що це компенсувало відносну відчуженість тих двох. Це не виглядало як загравання з публікою – йому вистачало лише часом дуркувати. Посеред концерту Фавр зауважив, що його відволікає величезний екран позаду сцени, на якому транслюють виконавців. «Невже я збоку так виглядаю? О, господи», – казав він. Втім, екран так і не вимкнули. Під час фінальних оплесків він ніби приготувався стрибнути у «море» слухачів, але… не став.

На таких фестивалях надзвичайно важливо знати точно, що хочеш почути. Схоже, у той день для більшості це був концерт Snarky Puppy на сцені ім. Едді Рознера. Тож можна було не сумніватися, що вони виведуть публіку з-під контролю – навіть складом дещо меншим, ніж на студійних записах. Концерт в основному складався з композицій нового альбому Immigrance, а під кінець були вже традиційні танці під хітові "Lingus" та "Shofukan". Перебіг концерту нагадував роботу бомби сповільненої дії. Спершу в кожного соліста вимальовувалася проста й водночас виразна гармонія, а кожного наступного твору з'являлося дедалі більше пробивного груву, який під кінець просто змушував скочити з місця. Як це буває на вечірніх сценах щороку, люди збіглися під сцену, танцювали і нагадували публіку чи то панк-концерту, чи то виступу поп-ідола дівчат. Втім, навіть тут траплялися віддані шанувальники, які сиділи собі на місцях та навіть витріщалися у смартфон (мабуть, передивляючись записи Snarky Puppy в інтернеті) – і саме ці люди потім казатимуть, що між Ютьюбом та живим концертом гурту немає різниці…

27 червня

Для музикантів й надто цікавих другий день Leopolis Jazz Fest розпочався з майстер-класу Кенні Баррона, і його життєвих розповідей. Він не став чекати на запитання, й почав з теми, на яку вочевидь говорить часто – хто його надихає. Оскільки про такі глобальні речі не розповісти стисло, Баррон компенсував брак слів, просто граючи у манері своїх улюблених піаністів. Згодом було безліч дійсно цікавих запитань від аудиторії, що підштовхувало його згадувати старі історії. Тут, на відміну від типового майстер-класу, не було жодних охочих вийти пограти, Баррон не намагався навчити якихось виконавських «фішок» – адже багато чому навчити може сама його біографія. 

На денній сцені публіка вже очікувала на невідомі молоді гурти. Вони стали різким контрастом після занурення в історію джазу з її безпосереднім носієм – особливо для тих консерваторів, які все ще вірять у його чистоту сьогодні (не кажучи вже про його існування як таке).  

Експериментальний гурт Month of Sundays у складі не має звичайного басу – лише барабани, гітара і двійко духових. Їхня поява трохи нагадувала ситуації, коли на фестиваль електронної музики привозять інді-роковий гурт – дещо, що гарно вписується у загальну картину, проте йде абсолютно своїм шляхом, і все одно знаходить свою аудиторію серед народу, що прийшов слухати те, що й завжди. Судячи з доброзичливого прийому, цим концертом гурт додав собі прихильників. Їхня легка й медитативна музика могла б припасти до душі фанатам GoGo Penguin та Mammal Hands. От тут посеред концерту була б доречною славнозвісна львівська злива, котра, на жаль, так і не накрила.

Бас-гітарист Етьєн Мбаппе – із тих, в крутості яких не виникає жодних сумнівів. Як і Кенні Беррон, у цей день він був надзвичайно відкритим і мав настрій поділитися купою історій, хоча словами зміг розповісти більше про свій багаж, який загубили, МакЛафліна та трохи про П’яццоллу. Музика чудово передавала культуру його рідного Камеруну, переплетену із американським кантрі, західноєвропейським фолком та різноманітними елементами ф'южн. В ній бездоганне відчуття часу, динаміка й відполірована техніка поєднані зі щирим бажанням дарувати людям світло.

Відчуття внутрішнього світла не полишало й під час виступу Дайани Кролл. Було непросто визначитися, кого слухаєш «більше» – лідерку чи її ритм-секцію. Джо Ловано, Марк Рібо, Роберт Герст та Керріем Ріггінс створили грув, що мимоволі розслаблює й веде за собою. Безліч людей приїжджають на фест з прагненням побачити щось казкове. Цього разу це була раптова злива у момент, коли Кролл виконувала пісню про дощ. Легка усмішка, моментальна реакція і в той же час внутрішній спокій здавалися чимось нездійсненним за умов її втомі від перельотів та бронхіту, який не давав спокою весь концерт. Так само й те, якою теплою і ностальгічною була її музика – наче вінілова платівка лунала з програвача без зайвого шурхоту.

28 червня

Нарешті, справа дійшла до сцени біля Палацу Потоцьких. Початок концерту о 12:00 – виклик для любителів нічних джемів. Проте такий «героїзм» виявився вартим зусиль: третій день фестивалю розпочався з концерту Pokaz Trio – колективу з Одеси, яким керує піаніст Андрій Показ; і це стало однією з найяскравіших подій. Медитативність, прохолода і приглушене сяйво – ось що відчуваєш, коли слухаєш це. У контексті справді унікальної музики були чутні приємні «північні» мотиви, як у Есбйорна Свенссона чи Нільса Петтера Мольвера, або ж навіть фольклорні, як у Тіграна Амасяна. Неймовірно, що подібна магія створюється у нас.

Зал перед концертом на сцені імені Рознера був таким само спокійним, як і Кенні Баррон, який грав із заплющеними очима – аж настільки він сконцентрований на відчутті інструменту. Його супроводжували Маркус Стрікленд, Райлі Мулгеркар, Кійоші Кітагава та Джонатан Блейк (деякі з них записалися на його альбомі Concentric Circles 2018-го для Blue Note). Їхня гра – суцільні щирість, гармонія, любов і повага до традиції та беззупинний пошук нового звучання. Та ж сама сконцентрованість кожного з музикантів поглинала й відпускала лише під кінець композиції. І хоча звучали переважно знайомі стандарти, то були зовсім нові відчуття. Певно, саме за цей особливий дар організатори нагородили Баррона щорічною премією Leopolis Jazz Music Awards. 

День увінчався виступом Боббі МакФерріна, який об’єднав навколо себе безліч українських голосів, таких як ManSound, Jamalа, Лаура і Крістіна Марті та інших, що потроху заповнювали сцену впродовж концерту. Програма називалася Circlesongs – як зветься його альбом 1997 року. Репетитивні фрази вводили слухачів у транс, а та легкість, з якою МакФерріну вдалося залучити до хору зал, виявилася заразною —люди підспівували навіть після концерту, біля трамвайної зупинки, й навіть вигадували щось своє. Така вона – сила колективного співу.

29 червня

Четвертий день від самого початку на площі Ринок наштовхнув на думки про те, скільки всього може поєднуватися в одному виконавці. Клаудія Кампаньоль – колоритна співачка з італійським прізвищем та угорськими корінням, яка мешкає в Копенгагені, грає на кітарі – вподобаному багатьма поп-зірками гітаро-клавішному інструменті. Її прийняли до свого кола Маркус Міллер, Вінні Колаюта, Джиммі Гасліп – виконавці, які часто та із задоволенням грають у її проектах. У Львові це було не лише ефектне шоу, але й ретельно вибудована програма, з багатою композицією, гармонійно підібраними тембрами інструментів та текстами. Сама ж Кампаньйоль розбавляла математичний ф'южн своїм сильним і водночас ліричним голосом. Складалося враження, що все настільки на своєму місці, що часом аж трохи "стерильно".

Хлопці з Люксембургу – тріо Klein клавішника Жерома Кляйна – стали повноцінними делегатами британського стилю на фестивалі. У їхньому «екзотичному» складі є вібрафон і бракує контрабасу. Щоправда, аби заповнити природні «порожнини» в делікатній звуковій структурі, вони «рятувалися» атмосферними плейбеками. Музиканти грали у чомусь зворушливі мотиви, які саме нагадували мелодику британських інді-груп, експериментальні альбоми Курта Розенвінкеля і трохи – есід-джаз Zero 7. Щойно виникало бажання почути, наприклад, солодкуватий високий голос, то одразу ж почав зучати відповідний плейбек. Чуттєва гра, від якої музиканти самі ж отримували кайф – ось що точно надихало.

Концерт Chick Corea & The Spanish Heart Band – перший у їхньому турі – для багатьох, природно, був найочікуванішим на цьогорічному фесті. А як інакше? Чік Коріа з новим складом, що поєднує його доробки 70-80-х, які всі люблять і безмірно поважають. Запальний латин-джаз супроводжувався справжнім танцем, а танцюрист часом переключався на перкусію. І, звісно ж, були співи – щойно з'являвся настрій, будь-хто з виконавців міг вмикатися у процес та співати провідний куплет по колу. Зі сцени лунали «спогади» про альбоми Touchstone та My Spanish Heart, а разом із тим Коріа згадував Жобіма та його "Desafinado" і «золотий німб» Пако де Лусії. Здавалося, жодна інша музика не змогла б настільки підбадьорити вже трохи примерзлу публіку. А коли на біс прозвучала класична "Spain", із залу вже линула гаряча хвиля захвату. А як інакше?

30 червня

Заключний день фестивалю – це завжди раптово: звикаєш до його ритму, що й перестаєш його помічати, і тут все повертається до буденності. Лишаються солодкий сум і надія, що цей стан вдасться зберегти до наступного року. Для декого фест закінчився ще попереднього дня з виступом Чіка Корії – останнього «джазового» концерту. Мовляв, що після такого вже може відбутися. Але на такому фестивалі варто залишатися до кінця.

Співак і піаніст Пітер Чінкотті – блискучий образ американської мрії. І стосувалося це й решти музикантів – нью-йоркських хлопців у костюмах у дусі «ліги плюща», охайна стрижка-американка, грайливі усмішки. До компанії не вписувався лише смаглявий барабанщик у футболці. Легкі для сприйняття аранжування у Чінкотті природно поєднувалися із традиційною джазовою базою високого рівня – від швидкого страйду і бібопового фразування до блюзу й навіть вкраплень бахівської поліфонії. Часом виникала думка: "ой, звучить як Біллі Джоел”, – тоді можна було відпускати все й розчулюватися. А від його "Goodbye, Philadelphia" – мурахи по шкірі, сльози на очах, легкий трепет в тілі.

Фінальним фестивальним шоу став виступ Лізи Стенсфілд. Поп-соул-діва наче з’явилася прямісінько з початку 90-х. Більшість присутніх танцювали, навіть й гадки не маючи, що таке приставний крок та інші рухи, нероздільні з музикою тієї доби. Невмирущі хіти працювали, як новенькі: від “Never, Never Gonna Give You Up" шаленіли як ті, хто танцював, так й ті, що (у меншості) сиділи, похитуючи головами. Хоч це й були відголоски минувшини, вона не сприймалася застарілою, а навпаки – свіжою, живою і шалено драйвовою.

Leopolis Jazz Fest – свято навіть для найбільш досвідчених і утаємничених: гонитва за усіма подіями, зустріч з людьми, яких не бачив роками, вміння помічати, в якому гарному місті живе фестиваль. Це захопливий челендж, задля якого, власне, туди й приїжджають. І варто пам’ятати, що із кожним разом – адже ніхто не молодшає – цінність того, що ти спостерігаєш на сцені, зростає експонентно.