Кенні Баррон: Злотодзеркальне сяйво епохи

 
000.jpg

Катерина Зяблюк
музикант, автор

Фотографії:
Олексій Карпович

 

Головною персоною на фестивалі Leopolis Jazz 2019-го став джазовий піаніст Кенні Баррон: саме він отримав Leopolis Jazz Music Awards. Його виступ відбувся на третій день фесту, що для багатьох був ключовим. Саме того вечора пройшли концерти Баррона, а потім – Боббі МакФерріна. Як не дивно, спершу реакція публіки на джазового велета була такою, ніби вона тут, аби не проґавити наступний концерт. На відміну від масштабного шоу МакФерріна із купою людей на сцені та інтерактивом із залом, Баррон нікого нічим вражати не збирався – він і так є живим уособленням традиції цілої епохи джазу. На фестивалі Баррон виступив із програмою нового альбому Concentric Circles, до якого написав майже усі композиції, а до того – зустрівся з прихильниками під час майстер-класу, який більше нагадував бесіду у форматі «питання-відповіді». Тож, усе по порядку.

Кенні Баррон народився у 1943 році у Філадельфії, а його кар’єра розпочалася наприкінці 50-х. Серед неймовірної кількості платівок, на яких його можна зустріти, будуть не лише хрестоматійні альбоми велетнів (до яких належить і він сам), а й записи маловідомих виконавців. Деякі з тих платівок ставали доленосними — разом зі Стеном Гетцем він записав останній живий концерт того в Jazzhus Montmartre в Копенгагені, з Еллою Фітцджеральд — її останній студійний альбом All That Jazz, а для Юсефа Латіфа він робив аранжування для запису The Centaur and the Phoenix, коли йому ще не було двадцяти.

Баррон чудово пам’ятає кожну студійну сесію, концерт, кумедний життєвий випадок, охоче та яcкраво про них оповідає. Часом навіть здається, що він плутається у датах, що зрозуміло: важко повірити, що людина може стільки встигати. 

На Leopolis Jazz Fest 2019 нам випала щаслива нагода зустрітися з Кенні Барроном особисто і розпитати про його життя і творчість трохи більше, та й навіть отримати кілька порад, що стануть у нагоді молодим музикантам.

 
Кенні Баррон під час виступу на Leopolis Jazz Festival 2019

Кенні Баррон під час виступу на Leopolis Jazz Festival 2019

 

Читаючи вашу біографію і дивлячись на те, з якими музикантами вам довелося працювати, здається, що вдача вам завжди посміхалась. Як на вашу думку, то були обставини чи, все ж таки, результат важкої праці? 

Гадаю, що в тому було всього потроху. Я не з тих людей, які агресивно досягають мети, втім я й не сидів, склавши руки, чекаючи на дзвінок. Думаю, що насамперед необхідно показати людям, що ти вмієш грати. Переїхавши до Нью-Йорка, я ходив на джем-сешни, знайомився з місцевими музикантами,.. періодично виходив зіграти щось з ними – а отже, вони знали, що я вмію грати. 

Але є й інший аспект – показати свою відповідальність: якщо тебе кличуть на роботу, ти маєш бути вчасно. Слід вміти ладнати з людьми. Це такі речі, які ніби не мають відношення до музики, але вони важливі настільки ж, як і вміння грати. Якщо б я гарно грав, але щоразу запізнювався на концерт, або був неприємною людиною, мене б ніхто не кликав. Отже вам потрібні всі ці інгредієнти.


Багато музикантів починали свій шлях з гри у церкві, госпелів. Чи був у вас подібний вплив?

Не дуже. Я грав у недільній школі – це трохи відрізняється від церкви, більше для дітей. Я грав там, і мені платили три долари за одну неділю. Певно, це увесь обсяг мого досвіду гри у церкві. Втім, я слухав цю музику весь час. Щонеділі моя мама включала радіостанцію, де ставили госпел, отже, щонеділі протягом сніданку я це слухав. Я й донині слухаю дещо з того – обожнюю платівку Еріти Френклін, яку вона записала в церкві. Отже, виходить, я зазнав впливу цієї музики. 

 
 

Чи допомагають вам релігійні досвіди у музиці?

Не стількі релігійні в плані ходіння до церкви, скільки духовні — однозначно. Але це не те саме, що релігійність. Я вірю, переконаний, що в музиці є духовна складова. Я завжди намагаюсь дістатися людей на емоційному рівні, і це, мабуть, – духовне.


Чи були такі музиканти, з якими ви хотіли грати, але з якихось причин не вийшло?

О, так, звісно, з багатьох причин. Деякі з них вже не з нами. Наприклад, я завжди хотів пограти із Сонні Роллінзом, але ніколи не мав можливості. Він живий, але зараз вже не грає. Також я хотів пограти із Майлзом [Девісом], Майлзом до його електричної доби (себто, до 1968-го – прим. авт), але не мав можливості. Однак, я мав можливість грати із багатьма іншими великими, і щасливий від того.

Ви якось записали альбом з Томмі Фленеганом, чи можете ви детальніше розповісти про цю платівку?

Зазвичай я не хвилююсь, але під час запису цієї сесії я хвилювався дуже сильно, бо Томмі був моїм ідолом. І от я сиджу, граю, навіть записуюсь із ним! Мені було дуже важко грати, бо я весь час слухав, що грає він, я був наполоханий та неймовірно хвилювався.

Чи було щось подібне з іншими піаністами, з якими доводилось грати в дуеті?

Це було рідкістю і траплялося переважно із Томмі, бо – повторюся – він був моїм ідолом. Інші, з ким я грав у фортепіанному дуеті, – мої однолітки (Томмі Фленаган старший за Баррона на 13 років — Прим. авт) — Малгрю Міллер, Джон Хікс та Бред Мелдо, який на декілька років молодший. Я не хвилювався, граючи із ними. Але Томмі – інша історія.

***

Під час подій на кшталт прес-конференції, майстер-класу чи власного концерту, Кенні Баррону вдається триматися так, наче він на відпустці зустрічається з приятелями. Він крокує, впевнено й без поспіху. Завдяки цьому спокою відчувається, який величезний пласт досвіду та історії репрезентує ця людина – він залюбки розповідає про свої пригоди з музикантами, перші переживання, спостереження, студійні записи й все таке. Лише цього достатньо, щоб навчити інших сприймати музику ширше. Баррон, певно, чудово це розуміє, і тому перша половина майстер-класу була яскравою оповіддю про те, ким і як він надихався впродовж життя.

Все почалося – як і у багатьох піаністів – з того, що у вітальні його родинного будинку стояло піаніно. Проте, тоді вони не мали холодильника, тому до них приходив хлопець, який розносив брили льоду. Називали його Ice Man, і щоразу цей хлопець сідав за їхнє піаніно і грав блюзи. Знав він їх зовсім мало, але, все ж, це була саме та музика, яку вперше почув маленький Кенні Баррон. Потім родина придбала холодильник. Тоді Баррон почав самостійно сідати за інструмент і підбирати те, що лунає з радіо, через що не пов’язані з музикою батьки віддали сина до вчителя фортепіано. 

 
 

Одна з найважливіших рис Баррона, про що він повторював не раз, – вміння бути завжди відкритим до музики. Постійне зосередження, готовність сприймати нові звуки та переосмислювати їх – надзвичайно складний стан, який для Баррона з роками став вже, напевне, рефлексом.

Колись він почув на записі Томмі Фленегана, і закохався у його плавний, гнучкий звук; після цього почув Арта Тейтума і зрозумів, що «ніколи не навчиться так грати»; Телоніус Монк для нього – схожий на коцурбату лінію, що ніколи не передбачиш, куди поверне; коли він слухав Білла Еванса, то не розумів, як можна так м’яко грати, ще й з такою страшною аплікатурою. Кожне зі своїх спостережень він підтверджував композицією, яка звучала у стилі певного піаніста. 

В результаті виявилося, що він таки вміє грати, як Тейтум, а його Монк звучить інтелігентніше, ніж він описав. Звісно, ніхто не стане сперечатися із засновником триб’ют-гурту Монка. 

Все ж був момент, коли Баррон розгубився під час своєї вивіреної розповіді. Хтось із залу запитав – як же звучить сам Кенні Баррон? Подивившись кілька секунд на клавіші, Баррон видав “Rain”, яку записав із Дейвом Холландом у 2014 році. Хоч і до цього кожне його наслідування манер звучало трохи «як Баррон», це було щось геть інакше, немов лагідна молитва – важко збагнути, яким чином Баррон зробив її настільки «своєю». 

 
 

Одразу ж полинули питання про те, як же досягнути такого повітряного і гармонійного звучання. Баррон лише посміхався і відповідав очевидними для себе істинами — варто слухати Хенка Джонса, Томмі Фленагана та Білла Еванса, щоб звучати саме так. Від нього це звучало так просто, що, певно, не всі сприйняли це серйозно. Але, знову ж, хто стане сперечатися з піаністом, який записав із Еллою Фітцджеральд її останній альбом?


***

Під час мастер класу ви відповіли на багато запитаннь, розповідали про музикантів які на вас вплинули, але не казали про своїх дійсних наставників та вчителів…

Напевно, Юсеф [Латіф] був найважливішим в сенсі загального впливу. Він примусив мене повернутися до навчання, чого я б ніколи без нього не зробив. Він спонукав мене писати музику, але робив це, насамперед виконуючи та записуючи багато написаної мною музики. Для мене це було дуже-дуже важливо. Я вперше зустрів його ще підлітком, навчаючись у старших класах. Він проїжджав Філадельфію, де мав грати у клубі, але його піаніст із Детройта запізнився на літак, отже Латіф зателефонував Джимі Хіту спитати, чи знає той якогось піаніста. Джимі дав йому мій номер. Отже ми зіграли того ж вечора, і все вийшло чудово. 

Десь за місяць Юсеф зателефонував мені та спитав, чи зможу я зіграти з ним у Детройті. Це були мої перші гастролі і перший політ у літаку. Наприкінці тижня він сказав мені: «Слухай, я записую платівку, і хотів би, аби ти написав частину музики». На той час мені було 18, і це була неймовірна для мене подія. Я мав написати кілька пісень, кілька заранжувати... Я це зробив та поїхав до Нью-Йорка на запис – це було фантастично. Мені довелося зустріти Кларка Террі та ще купу музикантів, які брали участь у записі. Він неабияк вплинув на мене, і не тільки в плані музики.

 
Кенні Баррон під час інтерв’ю на Leopolis Jazz Festival 2019

Кенні Баррон під час інтерв’ю на Leopolis Jazz Festival 2019

 

Продовжуючи вашу історію про Айсмена, що ви розповіли на майстер-класі, чи були у вас в дитинстві ще якісь яскраві враження, пов'язані з музикою?

В дитинстві в мене був гарний музичний слух, почувши щось на радіо, я міг це підібрати на фортепіано. З шести років я брав уроки фортепіано. Я, мої два брати та дві сестри усі в дитинстві мали вивчати фортепіано, це було обов'язково. Ти не мав продовжувати, якщо за рік вирішив, що більше не хочеш. Я захотів. Мій найстарший брат був саксофоністом, він сильно на мене вплинув... Мені судилося грати. Насправді, уроки фортепіано були моїм подарунком на шостий день народження, і на той момент я не хотів грати на ф-но, я хотів грати на вулиці з друзями, але я радий, що не кинув інструмент [сміється].

 
 

Як, на вашу думку, не перегоріти, зберегти енергію, коли маєш багато грати?

Із суто практичної точки зору – слід відпочивати. Зберігай себе для важливого моменту. Одна із тих речей, котрим ти навчаєшся з віком – ти не маєш повсякчас грати все, що вмієш, отже тобі не треба весь час бути отаким [напружений жест]. Коли музика вимагає зіграти баладу або щось "легке" — грай. Ти не маєш бути отаким [напружений жест], граючи баладу, зберігай енергію, поки можеш. Таким чином, коли вона стає потрібна — вона є. 

Але в плані того, щоб бути завжди готовим, відкритим та зацікавленим... Найважливіше бути зацікавленим у своїй справі. Хтось питав про «спрагу» до музики... Питання не в тому, щоб бути спраглим, просто треба бути зацікавленим, мати натхнення. Я слухаю інших музикантів, молодих музикантів, і це мене надихає, ось тоді я відчуваю ту спрагу – я хочу спробувати робити те, що роблять вони.

 
 

Більшість музикантів знають, що ці «спрага», натхнення – періодичні, іноді ви їх відчуваєте, іноді ні. Чи бувало у вас таке, що ви їх не відчували?

Так! Ми називаємо це «in a rut», заклякання у колії. Це стається з усіма. Зараз ти «закляк» і не відчуваєш жодного прогресу, та раптово натрапляєш на щось, що давно шукав, щось музичне – воно не стукає у двері. Ти шукав це довгий час, а от зараз навіть не шукаєш — але ось воно! Ця штука тримає тебе на плаву тривалий час, але не встигаєш отямитися, і — не повіриш — ти знов закляк. Це такий цикл: закляк, потім знаходиш щось, що повертає тебе на шлях, згодом знову залипаєш «у колії», але кожна така наступна «колія» вже трохи далі попередньої.

Тобто це очікування на обставини, щоб надихнутися? 

Ні, на це не чекають, це просто трапляється, приходить без попередження. Поки ти граєш — це приходить. Якщо ти не граєш, сидиш на дивані, перед телевізором – ні, це не прийде. Це з’явиться у свій момент, якщо ти граєш на своєму інструменті.

***

Під час концерту Баррон та його музиканти просто випромінювали оту славнозвісну відкритість та зосередженість. Окреслити музичну «мову» піаніста не так просто. Він маневрує між різними манерами, модернізує їх, зберігаючи власну — повітряну та врівноважену. Зараз вона звучить дуже сучасно ще й завдяки квартету, який з ним цю музику створював – Маркус Стрікленд на саксофоні, Райлі Малекар на трубі, Джонатан Блейк на барабанах та Кійоші Кітагава на контрабасі. 

 
 

Окрім, власне, матеріалу з альбому, Баррон виконував стандарти. Першим прозвучав «Segment» Чарлі Паркера — в такому аранжуванні, наче його написали у наші дні. Проста гармонія, що крутилася на сцені 15 хвилин, жодного разу не давала засумувати — Блейк наче зумисне уникав надто очевидного свінгу, тим самим створюючи купу простору. Щоправда, це та лінія, якої вони з Кітагавою дотримувалися впродовж усього концерту. Винятком стала, напевне, лише ніжна боса-нова Каетано Велосо “Aquele Frevo Axe”, яка згдом перейшла у “Blue Waters”, повну залізних синкоп та груву, під якими Блейк розважався і періодично грав афро-кубинські ритми — і тут це звучало цілком доречно.

Один з небагатьох разів, коли Кенні Баррон розгорнуто звертався до слухачів, він розповів про мелодію, яку він написав і присвятив своєму близькому другу, джазовому піаністу з Південної Африки – Абдуллі Ібрагіму. Він заграв її соло. Такі моменти дають благе відчуття, що це молитва і справді щира посвята. 

 
 

Одну з тем – Телоніуса Монка ”Well You Needn’t” – Баррон почав грати одразу з імпровізації. Це стало енергетичним апогеєм всього концерту, після якого лунали лише відомі аранжування Баррона минулих років, зокрема на композицію “Calypso”

До останнього моменту мало хто знає, кому дістанеться нагорода Leopolis Jazz Music Awards. Саме Баррон отримав її цього разу. Здається, що він – той, хто сприймає спокійно будь-яку ситуацію у житті – до таких, схоже, звикнути не встиг. Попри всю його насичену історію, він мав не так багато відзнак такого плану. Під час вручення нагороди звучала промова, Баррон, схиливши голову, слухав перекладача, не стримуючи скромної усмішки. У відповідь він локанічно подякував та обіцяв приїхати знов – скоріш за все тому, що це один з тих поодиноких випадків, що позбавляють цю людину красномовності.