Rudy Royston: Flatbed Buggy
Автор:
Катерина Зяблюк
Rudy Royston
Flatbed Buggy
(Greenleaf Music, 2018)
Руді Ройстон — барабанщик, без якого не обійшлося чимало альбомів Біла Фрізелла і Дейва Дугласа. Сам же він за останні роки записав три альбоми на лейблі Greenleaf Music — 303, Rise of Orion і цьогорічний Flatbed Buggy. Схоже, що Ройстон увібрав у себе найкраще з досвіду сайдмена: його мелодійна манера гри перегукується з тим, як звучать Be Still Дугласа та This Land Фрізелла.
Окрім цього Ройстон звернувся до спогадів про свій дім. Загалом цілий альбом – це його посиденьки з батьком влітку десь на просторах рідного Техасу, а “flatbed buggy” дослівно перекладається як «візок без бортів». Інше, від чого музика звучить «по-луїзіанськи» — це робота Гері Версаче, піаніста, який грає весь альбом на акордеоні. Майже у кожній композиції він створює протяжливу гармонічну фактуру, що слугує чудовим тлом для головних тем бас-кларнету та віолончелі. Щоправда, у баладі “girl...WOMAN” акордеон стає самостійним, повністю відповідаючи за мелодію і сюжет – така собі повість про дорослішання.
А щодо віолончелі в руках Хенка Робертса — то вона проводить головну тему в “boy...MAN” і тим самим якби грає мелодію у відповідь акордеонові. “Soul Train” та “Flatbed Buggy” мають дуже багато спільного своїми розкиданими по різним голосам мотивами. А також схожі їхні теми на закінченнях — їх всі грають одночасно та дружно.
Ще один цікавий момент — півхвилинні інтерлюдії через кожні одну-дві композиції. Таке враження, що тут музиканти відриваються на тому, що було б недоречно в інших: фанковий біт Ройстона, обривчасті ритмічні малюнки в акордеона та контрабас, що видирається на високі регістри. Навіть шкода, що інтерлюдії такі короткі.
Це здається нескладним — грати про те, що вже пережив і ще добре пам’ятаєш. Тому музика Ройстона, природним чином, звучить зрозуміло. Але не це головне. Найважливіше, — що це його історія з дитинства, не вигадана, і від цього захоплива.