Марина Крамаренко: “В мене бажання повернутися і відновлювати”
Олексій Карпович
автор, фотограф
Citizen Jazz (українська та французька версії)
Donos kulturalny (польська версія)
Jazzhalo (нідерландська, Бельгія)
Марина Крамаренко - українська джазова піаністка, композиторка та викладачка, яка зараз проживає в Гельсінкі (Фінляндія). Навчалася в Києві в Академії керівних кадрів культури і мистецтв, – у напрямках музичного виконання та музикології. Крамаренко є учасницею кількох музичних проєктів, зокрема її колективу Safety Trio, де звучить її авторський матеріал. Марина Крамаренко асоціюється в першу чергу з постаттю провідника у світ музики, доволі нетиповою для української музичної сцени. В її творчості можна почути вплив північно європейського мелосу та японського джазу, споглядальності, – Марина присвячує багато уваги тиші, простору та чутливості.
На початку повномасштабної війни вона мусила виїхати до Фінляндії разом із сином, і це не було простим рішенням для людини, яка так міцно прив’язана до свого середовища, де роками вибудовувалася відповідна якість життя.
Марина Крамаренко (Jazz bez 2019). Фото: Олексій Карпович
Де тобі довелось зустріти 24 лютого?
Я зустріла 24 лютого вдома. Мене розбудив син, почув, що щось відбувається.
Я спала, напередодні в мене було багато роботи. Просто не чула нічого, син мене штурхає і каже: “Мама, мама, почалося!”
Чи були в тебе плани перед війною?
Так, звісно були плани, але довелось все призупинити. В мене було тріо, – музиканти, з якими я грала, пішли іншим шляхом. Саша [Корсун, барабанщик – ред.] зайнявся психологічною діяльністю. Він мав освіту гештальт-психолога, і він вирішив, що так буде корисний і йому ближче зараз допомогати людям в такий спосіб, а не музикою. По суті, він завершив свою музичну діяльність. Валентин [Пастухов, контрабасист – ред.] має двох дітей, і йому треба було багато працювати і був постійно зайнятий. Я думала, що робити далі. Почала записувати новий альбом, щось назбирала, почала працювати з музикантами за кордоном і в Україні. Максим Малишев, який зараз в Таїланді, записав барабани. Але плани, звісно, всі накрилися.
Safety Trio - Валентин Пастухов, Марина Крамаренко, Олександр Корсун (Jazz bez 2019). Фото: Олексій Карпович
Що ви робили в перші дні?
В перші дні було дуже все напружено. Ми жили на 16 поверсі, на Позняках [один з районів Києва – ред.], і не знали що робити. Постійно дивились новини, а коли через кілька днів намагалися піти в магазин щось купити, поверталися додому з нічим через величезні черги.
В якійсь із перших днів вночі син побачив, як саме на Позняках летіла ракета, яка потрапила в житловий будинок.
Коли почула перший вибух, почала будити сина, щоб побігти в бомбосховище (яке було важко назвати таким, скоріше це був непідготовлений холодний підвал), той спросоння підійшов до вікна і відсунув штору. Ми побачили як летіла друга ракета.
Швидко взялися за валізки, які підготували завчасно, і побігли в укриття.
Я справді не знала що робити. Декілька днів ми пожили на Позняках, а потім поїхали до батьків, – вони живуть на першому поверсі на Березняках, і там було не так страшно, як на 16-му. Пам’ятаю, як під час повітряної тривоги ми ходили за продуктами, і це було лячно.
В один з днів перед виїздом син сів навпроти мене і запитав: “Мама, в мене що, немає майбутнього? Як нам бути?”. Я вирішила діяти. До початку повномасштабного вторгнення син подавався на вступ до коледжу у Фінляндії з англійською мовою навчання. Я написала друзям в Гельсінкі і запитала, чи Європа нас приймає, чи є якісь програми, щоб приїхати раніше, бо вступ в нього був у квітні, а виїжджали в березні. Друзі сказали, що можемо їхати.
Сама я не збиралась цього робити, але я розуміла, що треба підтримати сина. На той час йому було 17 років, в нього були плани, і від цього було не по собі.
Тобто це стало основним поштовхом для рішення виїхати?
Так, коли він мене спитав, чи є в нього майбутнє. І це було рішення миттєве, бо на той момент було настільки незрозуміло що робити… Ми були виснаженні, майже не спали, а це сильно впливало на наш стан, – як і на всіх, звісно. В мене були постійні панічні атаки.
Як виглядав сам шлях евакуації?
Ми зібралися майже за день, після обіду я написала до друзів у Гельсінкі. Потім почала все перевіряти, – яким шляхом ми будемо вибиратися, коли будуть евакуаційні потяги, як я можу їхати далі, коли ми будемо в Польщі. Цим я займалась до вечора.
Ввечері ми з сином прийшли до батьків і сказали, що зранку ми їдемо. Все було дуже швидко.
Всі речі, які нам потрібні були, знаходились на Позняках, тому наступного дня ми о 6 ранку поїхали на таксі, спакували два рюкзаки, і звідти поїхали на Дарницький вокзал.
Думали там сісти в потяг, але ми в нього не влізли. Там було суцільне пекло, як всюди в ті дні на вокзалах різних міст. Тільки вдень ми сіли на електричку до Центрального вокзалу, і вже звідти ми всунулись в потяг, який їхав на Львів.
Десь години три ми їхали в тамбурі, люди були всюди. Через три години прийшла провідниця і сказала, щоб ми йшли за нею. Виявилось, що на якійсь із станцій причепили пару вагонів, і таким чином вони розсередили людей. Ми були щасливі, що могли якийсь час полежати, нарешті розправити ноги.
Але через деякий час людей знову підбирали, і ми вже сиділи з іншими.
У Львові ми опинились десь о 4 ранку. Ми мали пересісти в потяг до Польщі, але з ними була проблема, один за другим відміняли. І люди чекали в підземному переході вокзалу, який був забитий повністю, стояли на холоді по 5-6 годин. Десь о 9 ранку дали якийсь довгий потяг, і ми поїхали до Польщі, але не до Перемишля [найближче велике місто біля кордону з Україною – ред.], – точно не пам’ятаю.
В потязі поряд була жінка з дитиною років 9-10, яка мала їхати до Варшави, з потяга її мала зустріти дочка на машині. А я бачу, що час йде, і можемо не встигнути вчасно доїхати і пропустити літак, і прошу її нам допомогти. Не одразу, але жінка погодилась.
Виявилось, що віз нас волонтер, якого попросила дочка, і який возив українців до Варшави з кордону. Ми приїхали тільки о 2-3 ночі в Модлін [місцевість біля аеропорту в Варшаві – ред.], де ми переночували перед літаком у заброньованій завчасно квартирі. І змогли хоча б трохи поспати, і на наступний день вилетіли до Гельсінкі.
Коли ви приїхали в Гельсінкі, як все відбувалось?
Нас зустріли друзі, і ми побули у них пару днів. Потім з ними пішли до поліції, на той час це було 6-7 березня і ще не було “тимчасового прихистку” саме у Фінляндії. Нас оформили просто як біженців, забрали паспорти, зняли відбитки пальців, і сказали їхати в розподільчий центр, але ми сказали, що в нас є де зупинитись. Ми залишили контакти, щоб при розподіленні нас могли набрати. Пройшов десь один день, нам подзвонили і сказали з речами прийти до пункту, звідки нас відвезли в місто Порі.
Гуртожиток в Порі, де були до того як нас прихистили фіни (фото з архіву Марини Крамаренко)
В Порі нас поселили в гуртожиток. Це була закинута будівля, яку, певне, розконсервували для біженців. Ми змогли пожити там десь тиждень, і в мене почалася депресія. Від думки про те, що ми поїхали, земля з під ніг зникала.
Як я і казала, – особисто я не хотіла їхати, це не мій вибір. Але відпускати сина одного не могла, – йому не було 18 років, і це інша країна. Мені хотілося дійсно його підтримати.
Потім ми сиділи в Фейсбуку і в групах, побачили, що фінські родини приймають українців. На наш запит прийшло безліч відповідей, – ми сиділи в мессенджерах і на телефоні, постійно відповідали. Але пропонували житло здебільшого в місцевості за містом, де є багато тварин, а в мене алергія на тварин. На той момент я відчувала посилення алергії, напевно, це ще і було психологічне виснаження, і доводилось багато відмовляти.
Якось один чоловік запропонував у Гельсінкі маленьку студентську квартиру. Сказав, що квартира маленька, але там буде затишно і можна буде пожити до кінця літа. І на той момент це здавалось дуже довго, майже півроку.
Ми одразу готові були їхати, – в центрі біженців ми отримали різні необхідні речі для життя. Треба було це все спакувати, ми купили дві валізи, зібрались, і за два дні вже були у Гельсінкі. Це не були дуже комфортні умови, але ми були самі, мали необхідні побутові речі, і намагались налагодити якось наш психологічний стан.
А скільки часу пройшло на адаптацію?
Класне питання – ми не адаптувались (сміється). Це видимість тільки. Немає ні дня, коли ми не думаємо, не згадуємо, не переживаємо. Це вимушене біженство, – одна справа, коли ти приїжджаєш в іншу країну свідомо, з планами і усвідомленням, що ти готовий це все витримати. А коли наше нормальне життя закінчилось 24 лютого, – життя, де була робота і плани, – ми намагалися відбудовувати щось в іншій країні, з мрією повернутися на батьківщину.
Так, я мрію повернутись, я вірю в перемогу. Як би я тут не жила, в голові постійно – “Це тимчасово, це тимчасово”. Так, я не буду сидіти склавши руки, але це тимчасово. Я дуже чекаю на перемогу, і я буду дуже рада долучитися до відновлення держави, – що можу, зроблю.
Коли з’явилося усвідомлення, що ти можеш і хочеш повернутися до музики?
В мене, як багато в кого, був період, коли музику не виходило слухати зовсім. Взагалі нічого. Я думаю, це бажання з’явилось, коли все ставало настільки нестерпне, що треба було в щось зануритись, рефлексувати, бо існувати постійно в інформаційному полі і перебувати постійно в напрузі було виснажливо. Треба було переключатись.
Вперше це було в Порі, коли син запропонував пошукати місце і інструмент, де можна пограти. Ми попитали у фіннів, вони скерували нас до бібліотеки, де був інструмент. Це вперше, коли я хоч трохи пограла. Більше з того часу я не грала тривалий період.
І коли ми вже були в Гельсінкі, я захотіла взяти якийсь вживані клавіші, щоб підключати до них навушники і грати, не заважаючи нікому.
Я запитала у власника квартири, чи можу я так зробити, він навіть допоміг знайти інструмент і привезти його. І я потрохи почала відновлюватися. В квітні я почала щось писати.
А потім син таки просто змусив мене шукати когось, кого я знаю у Фінляндії з музикантів, щоб грати разом. Кажу, що знаю тільки Іро Рантала. Син одразу сказав, щоб я написала йому. Звісно я вагалася, але я таки написала, він не одразу, але він таки відповів і запросив нас до нього додому.
Ми поговорили про те, що я згадувала у листі до нього. Мені хотілося зіграти благодійний концерт, зібрати гроші для України і передати їх у фонд Товариства українців у Фінляндії.
Благодійний концерт, Іро Рантала і Марина Крамаренко імпровізація (фото з архіву Марини Крамаренко)
Це був початок відновлення гри в нормальному режимі?
Знаєш, Рантала і його дружина дуже приємні і світлі люди, і його допомога дійсно якось розправила мені крила. Відчула, що я можу щось робити, що тут я можу все ж таки займатись тим, що люблю. До того в мене була ідея піти на роботу і мити підлогу, але син мене завжди зупиняв, постійно повторював, що я маю грати музику.
Рантала зв’язався з кураторкою культурного центру Наталею Дмитренко з Товариства українців, і концерт відбувся на початку травня (2022 року – прим. ред). Ми зібрали гроші, це були невеликі гроші десь біля 600 євро, які пішли на допомогу.
В травні місяці мені зателефонувала Олена Шульга [культурний менеджер, куратор українського сегменту в фундаціїї Artists at Risk – прим. ред.]. Вона побачила в фейсбуку, що я у Фінляндії, і запропонувала податися на програму Artists at Risk, про яку мені ще раніше казав Саша Чаркін [український джазовий тромбоніст - ред.], але на той час депресивний стан не давав ворухнутись, щоб кудись подаватися. “Хто я така?” – думала собі, якесь самознищення. Подалась на резиденцію вже на початку червня. І життя стало якіснішим, – був грант, були кошти для нормального життя в Гельсінкі.
Також з’явився спільний проєкт з вокалісткою, з якою ми заграли в багатьох цікавих місцях.
Власне почався музичний шлях. Які проєкти вдалося реалізувати? Я бачив твою композицію “Сни Бахмута”, це тільки одна композиція чи буде більше?
Записано вже три композиції, мастеринг зроблений в Києві. Не можу, на жаль, писати акустичний інструмент, бо для цього треба спеціальні умови, кошти. Тому я користуюсь міді-опрограмуванням.
На літо я зробила перерву. Взагалі була потреба часу і простору, усамітнення, зосередження.
А сама ідея [запису] з’явилася після благодійного концерту, – мені захотілось створити композицію про Бахмут. Це було непросто, бо не відчуваю себе самостійним музикантом, коли треба в одному інструменті все сконцентрувати, але я таки пішла цим шляхом, і це було цікаво.
Чому саме Бахмут?
Бахмут це відома фортеця, і коли я писала цю композицію, то одночасно з цим там вже велись важкі бої. І знову ж таки, – завдяки сину я знала історію міста, він багато про це читав, дивився програми.
І ця підтримка від сина мене завжди тримала. Мене дійсно радує, що він свідомий і розвивається.
Бахмут – це все про ідентичність, про те, що лине з мене, українські мотиви, збірковий образ українського козацтва. Ідея написання з’явилася швидко, і коли я над нею розмірковувала, я згадувала як виглядають вибухи. Вибухи в Бахмуті.
Що буде далі?
Буде шість композицій. Готові три, і перфекціонізм заважає, щоб завершити це остаточно, – постійно хочеться вдосконалити. Але для себе вирішила, що якщо 75 відсотків мені подобається, значить це саме те. Зафіксувати це найскладніше, бо це безкінечний процес.
Як для тебе виглядає життя українського музиканта в Фінляндії?
Складно для людини закритої, і мені важко це подолати. Я стала дуже чутливою. Є фрази, які дуже зачіпають, що раніше не сприймалось так гостро.
Я розумію, що тут люди не будуть в нашій ситуації, як би не намагались, але мати емпатію в питанні війни майже неможливо, – хіба що після перебування в таких умовах. З точки зору творчості для мене було завжди важливо, коли співпрацюєш з кимось, то потрібне взаєморозуміння. Але якщо ми знаходимось в різних реаліях, то спробуй його знайди, – в цьому й проблема.
Я розумію, що треба йти в люди і знайомитись з музикантами, і напевно, що все ще є острах, чи ми порозуміємось насправді.
На мою особисту діяльність це не впливає, – я можу займатися скільки хочу. Трохи простіше було з суміжними видами мистецтва. В театрі я відчувала себе нормально, – це була колаборація з місцевим жіночим театром, там не було нічого дотичного до нашої ситуації. Це були історії про відомих жінок, можна було поринути в іншу реальність і працювати в тому просторі, де я підсвітлюю події музикою.
Я хотіла б знайти українських музикантів, але розумію, що у всіх зараз свої зайнятості, щоб поринати у тривалі співпраці.
Але виступи теж є, не тільки благодійні концерти. Ми граємо наприклад кавери, граємо аранжування українських народних пісень.
Як для тебе виглядає фінська сцена?
Тут дуже сильна культура класичної музики. Якщо казати про джаз, то на тих концертах чи джем-сейшнах, що я була, грають здебільшого серйозний бібоп. Чогось окрім цього, тут мало.
Як ти дивишся в майбутнє?
Знаєш, було в мене колись в аплікації до курсу навчання в Гельсінкі питання: “як ви бачите себе у майбутньому?”. І я просто написала – “Я не знаю, як я бачу себе в майбутньому”. В мріях я бачу, що я працюю з людьми, роблю якусь добру справу. Ми живемо зараз, ми живемо сьогодні.
Я налаштована на те, щоб рухатись, а не сидіти. Налаштована просто робити свою справу. Я ще й досі офіційно працюю в Україні, в музичній школі, а ті гроші, що заробляю, йдуть на благодійні цілі.
Перебуваючи тут, з повагою до країни, яка нас прийняла, і щоб не сидіти постійно на дотаціях, намагаюсь шукати роботу. Це складно, але можливо, – тут все фінською мовою, і мозок іноді розривається. Але є настанова просто йти в цьому напрямку. Рухатися і чекати, коли буде можливість, щоб те, що я напрацюю тут, я зможу втілити в добру справу в Україні. В мене бажання повернутись і відновлювати.