Тарас Кушнірук: Флюгери львівського джазу

Катерина Зяблюк
авторка, музикантка

Citizen Jazz (українська та французька версії)

Тарас Кушнірук – один з провідних джазових гітаристів молодого покоління в Україні. Живе та працює у Львові, місті, яке завжди було своєрідним перехрестям різних культур з усієї Європи. Завдяки цьому Тарас мав нагоду співпрацювати з багатьма європейськими, здебільшого польськими, музикантами. Він – учасник численних гуртів, зокрема Mark Tokar Belveder Group, ShockolaD, Lviv Hammond Trio.

Тарас пройшов через безліч трансформацій як музикант, проте від початку тримається своєї лінії – грати музику та вдосконалювати свої вміння. Для нього це не стільки справа самовираження, скільки “соціальна нитка” з середовищем в якому знаходиться, спосіб комунікування як з близькими, так і з незнайомцями. У Львові Тараса оточує чимало яскравих постатей, що зробили суттєві вклади в розвиток львівської культури. Долучаючись до них і пропонуючи свої ідеї, він сам мимохіть став тою незамінною частиною історії, що поєднує в собі пам’ять та майбутнє.

Це була приємна розмова. Коли ми зідзвонилися з Тарасом, то якось не складалося враження, що це інтерв’ю. Ми просто розмовляли про людей, яких ми знаємо і які привнесли в наші життя щось цінне. Виявилося, що левова частина з них – львів’яни, і важко уявити людину, яка б могла розповісти з таким трепетом про стількох людей з цього середовища. Було ясно, що формат інтерв’ю не розкриє їх портретів у повній мірі, тож цілісна розповідь з уст Тараса, де один мотив перетікає в інший, видалася найбільш натуральним розв’язанням.

Люди

Марк Токар

Можу про кожного розказати по порядку. Певне, почну з Марка Токара, з яким ми грали в колективі Бельведер, секстет з львівськими музикантами. Це було щось абсолютно не схоже ні на що з того, що відбувалося перед тим [у Львові – ред]. Марк не мав записів композицій, які приносив, і показував їх прямо на репетиціях. Було все дуже відкрито до імпровізації. Ми мали популярну формулу концерту – композиція, повністю імпровізований перехід та наступна композиція. Це завжди звучало добре.

Марк присвячував багато часу фрі-імпро, здебільшого ми робили різноманітні вправи на увагу та інтеракцію. Мені найбільше подобалася вправа, що нагадувала телеграф, – ти, як і решта, обираєш одну ноту і граєш лише її, в різних регістрах. Кожен обирає свою ноту і в результаті виходить досить абстрактна картина, завжди різна і остаточно гармонійна. Також ми робили “стіну звуку”: коли ми починали саундчек на сцені, то просто в один момент починали грати так голосно, як тільки вміємо. Все “кричало”!

З часом діялися дедалі цікавіші речі, – наприклад, духовики між собою переглядалися й знаходили якісь співзвуччя. І це ввійшло в практику настільки, що під час виконання творів раптом з’являлася ця звукова палітра, якийсь інтервал або дивний акорд, який на перший погляд зовсім не співзвучний з рештою, й під це треба вміти підлаштуватися.

Інша цікава річ – Марк показував нетипові способи відтворення звуків на своєму інструменті. Проте ми не говорили так часто про технічні аспекти – які акорди заграти, чи які конкретно аранжування зробити. Це все відбувалося радше в форматі постійної філософської дискусії.
Мені здається, що Марк хотів бути у цьому колективі як Майлс Девіс (сміється). Давав нам повну свободу, залишав простір для наших інтерпретацій й не втручався.

Був період, коли ми грали концерти виключно з композиціями Вейна Шортера, його улюбленого композитора. Це був справжній виклик для мене, адже не було фортепіано й ціла відповідальність за незручні акорди та вічно змінні баси лежала на мені. З цією та іншою програмою ми багато подорожували різними містами України, а також в Польщі.

Якийсь час у Львові жив гітарист Алекс Максимів. Він дуже сильно відрізнявся від інших музикантів, у першу чергу, через його рівень, який був у рази вищий, ніж у нас [місцевих музикантів – ред]. Треба було бути готовим, щоб зрозуміти наскільки він класний, а більшість цього не розуміла, хоч і захоплювалася. Не сказав би, що знаю його добре, проте пам’ятаю, що першу лекцію з джазової гітари я мав саме у нього. Я нічого не знав й не вмів, але він вирішив почати одразу з дуже складних структур – якісь набудови на акордах, альтеровані лади в блюзі. Каже: “Ось як можеш це заграти!”. Тільки за 4 чи 5 років я до нього відізвався з повідомленням: “Алекс, я маю питання. Ми з тобою колись займалися і ти мені на листочку написав ось такі акорди. Тепер скажи, – що це? По-моєму, я вже готовий до цього” (сміється).

Окрім цього, ми з ним часто пересікалися на концертах чи джемах, у Львові й тоді, коли він переїхав у Берлін.

“…тут [в Україні] чудеса стаються тільки з людьми, які чогось хочуть. Якщо прагнеш, то знайдеш відповіді на свої запитання.”

Ігор Гнидин

Що я найкраще пам’ятаю зі знайомства з Ігорем Гнидином, так це початки моєї музичної подорожі років 12 тому, досить давно. Тоді Анастасія Литвинюк, активна львівська піаністка, моя вчителька з додаткового фортепіано та дружина Ігоря Гнидина, була вагітна, і Ігор дедалі частіше кликав грати мене. Погано, невміло, зате багато та часто. Кожного четверга був джем-сейшн, і одного разу він до мене зателефонував і сказав: “Приходь, пограємо сьогодні”. Я не дуже зрозумів про що йому йдеться, тож без поспіху пішов до клубу (адже інші музиканти ще грають свій сет), навмисне запізнююся. Ігор підбігає до мене і каже: “Швидше, швидше, ми чекали на тебе!”. Я знав тоді лише три джазові стандарти, й ті грав з нот, – якийсь блюз, Cantaloupe Island та Watermelon Man. Дуже багатий репертуар. Нам цього вистачало насправді на кілька годин джему.

І ось Ігор сказав страшні слова: “Тарасе, давай заграємо щось інше. Наприклад, Foggy Day”. Кажу, що не знаю. Тоді “Autumn in New York!” – наполягає Ігор. Я відповідаю так само. “Тю, а що ти тоді знаєш?!” – роздратовано мовив Ігор, на очах в інших людей. Мені стало не по собі, тож я вирішив, що буду грати все на пам’ять. Помилятися, губитися, але з пам’яті. На наступний джем я вивчив вже 15 пісень, ледь їх “витягував”, але все ж був у стані заграти їх без нот. Так все й почалося.

Завдяки Ігорю Гнидину та Насті [Анастасії] Литвинюк ми могли поїхати на майстер-класи в Польщі – Cho-jazz. Ці люди возять величезні групи музикантів з України протягом багатьох років. Я був там декілька разів, і з цим місцем у мене пов’язані дуже приємні спогади. За два метри від себе я бачив на сцені людей, що грають так, як ти чув лише на записах кращих виконавців світу. Всі мали доброзичливе ставлення, тож я не боявся виходити на сцену та грати з ними. Cho-jazz – це місце, де час зупиняється, суцільний вакуум, і з роками там нічогісінько не змінюється. Така сама система – постійний викладацький склад та студенти, які грають як грають. Але це якраз дозволяло вибудувати міцні зв’язки з людьми, якщо ти приїжджаєш туди щороку.

Мені, як гітаристу, дуже пощастило з викладачами, – були Attilla Muehl та Rafał Sarnecki. Ми з ними досі утримуємо контакт, хоч я не відвідую ті майстер-класи ось вже 4 роки, і навіть коли вони приїжджали, скажімо, до Києва, я їхав туди просто щоб з ними провести час.

Коли я вже навчався в консерваторії, моїм викладачем у певний момент став басист Ігор Закус. На першому занятті він мені сказав: “Тарасе, я на гітарі нічого не вмію, я тебе нічому не навчу. Але ти маєш записувати транскрипції імпровізацій на відео та мені їх висилати”. Я так зрозумів, що я був єдиним студентом, який це робив. Коли я поїхав знову на Cho-jazz, вийшов на джем і раптом магія пропала, – я вже знав, хто що робить, на чому стоїть й таке інше. Як завжди, 20 хвилин блюзу, 15 трубачів, 10 саксофоністів, а гітарист один, бо занадто довго треба під’єднуватися до підсилювача звуку (сміється). Я зіграв і після цього до мене підійшов Атилла і вражений каже: “Що сталося?! Як це? Ти минулого року ледве грав, а зараз ти граєш добре, тобі майже все вдається”. А ще через рік, у тому ж місці, сказав, що вже нема до чого чіплятися, – все звучить як треба. Одного разу ми, – Атилла, Ігор Закус та я, – зустрілися в Києві і Атилла все ще випитував у Ігора, що він такого зі мною зробив, що за два роки відбувся такий невірогідний прогрес.

Atilla Muehl (посередині) зі своїми студентами на майстер-класах в місті Chodzież (приватний архів).

Зрештою, тут [в Україні] чудеса стаються тільки з людьми, які чогось хочуть. Якщо прагнеш, то знайдеш відповіді на свої запитання. Ніхто не буде за тобою ходити і питатися: “Ну як, сонечко, ти пограв сьогодні на інструменті, повчив ноти? Ну, молодець, піди ще пограй”. І в цьому немає нічого особистого, просто сучасні реалії потребують людей з конкретною позицією, які постійно над собою працюють.

З таким темпом я в певний момент міг зіграти на пам’ять більш ніж 100 джазових стандартів. Але до цього все виглядало інакше, так само як у інших колег музикантів: були здебільшого так звані “Lviv Evergreen Songs”, близько 20 творів, які міг одразу заграти кожен. Потім у Львові з’явився LV Jazz Club, з ініціативи Юрія Садового. Власне він створив справжній рай для джазових музикантів, — нас там дуже тепло приймали. Ми там майже жили від відкриття до закриття, — джем-сейшни, концерти, зустрічі з друзями, нам було доступно все, що завгодно. І ось ми вибороли право користуватися ще більшою концертною залою в цьому клубі, й тоді до мене зателефонував басист Андрій Арнаутов з пропозицією створити stage band на джем-сейшн. За однієї умови, — щотижня мають бути нові композиції й бажано на пам’ять.

В певний момент ми вже почали повторювати джазові стандарти, бо залишилися тільки такі, які потрібно ретельно відрепетирувати, а це вже суперечило формату джем-сейшну. Ми публікували у Фейсбуці список цих стандартів перед кожним джем-сейшном, щоб інші підготувалися. Хоч це й класно, — вчити щось нове, але багато хто нарікав, що це несправедливо, бо як це вони мають вчити щотижня щось нове? Але головним аргументом було лише те, що їм ліньки, всі хотіли грати лише те, що давно знають. Але потім люди звикали, й це сильно “підштовхнуло” нас усіх вперед. Так ми грали близько двох років.

Юрій Середін

Юра — феноменальний піаніст. Ми ходили з ним до однієї музичної школи у Львові. Був період, коли Марк Токар жорстоко кепкував з нього, бо той переїхав у столицю, але здається вже всі про це забули (сміється). Згадуючи про локальні музичні байки, — він розповідав мені, як у Львів приїжджав Лі Коніц, і це був той момент, коли він вирішив відставити класику і серйозно займатися джазом. Напевне, це один з найвражаючих музикантів, яких я знаю. Окрім того, що він багатьом речам вчився системно, — назвімо це “правильно” — то його композиції мають в собі безліч варств, естетичних та концепційних, і все це оформлено на професійному рівні. А теж він просто хороша людина, – з ним можна поговорити про що завгодно, від вимінювання абсурдними жартами до обговорення якихось побутових механізмів або ж філософії та психології.

Маркіян Іващишин

А ось історію про Маркіяна всі пам’ятатимуть ще довго. Він був ідеологом багатьох культурних ініціатив міста, одна із них, — славнозвісний фестиваль Jazz Bez. Це унікальний формат, адже він відбувається по всій Україні й навіть залучав деякі міста в Польщі, такі як Пшемишль та Люблін. Тому коли музиканти запрошувалися на фестиваль, то дуже рідко виступали в одному місті, тільки їхали одразу в тур в рамках одного фестивалю. При цьому кожне місто було автономне і місцеві організатори деколи самі обирали хедлайнерів та скеровували їх до організаторів з інших міст. А ключовою ідеєю для мене було те, що Маркіяну залежало на тому, щоб презентувати місцевих музикантів, а не тільки супер-зірок з-за кордону, як це часто стається.

Зараз цей фестиваль переживає в певному сенсі “плато”, бо протягом останніх років ніщо не сприяло його розвитку, — ані пандемія, ані смерть Маркіяна, ані повномасштабна війна. Так що зараз дуже важко собі уявити, щоб Джаз Без відбувався у цей час в умовному Краматорську.
Щороку в клубі Дзиґа, де він працював і постійно засідав, святкуються музичні “уродини”. Зараз біля Дзиґи відкрили провулок, закапелок Маркіяна Іващишина, яке є продовженням кав’ярні та барної частини клубу.

Я не встиг з ним познайомитися ближче. Найяскравіший мій спогад — це коли я брав уроки в Алекса Максиміва, які відбувалися якраз в Дзизі. Після цього прийшов Маркіян і дав мені величезний шмат сушеної тараньки (сміється). Також я грав на його фестивалі “Флюгери Львова” зі своїм ф’южн-колективом. Пам’ятаю, що йому дуже залежало на тому, щоб це був оригінальний, авторський матеріал, він не хотів звичайних переробок. Він тоді про нас подбав на дійсно професійному рівні, а ми навіть не очікували, що дістанемо якісь гонорари. Я тоді ні на чому ще не знався.

Загалом, — попри те, що ми не були знайомі дуже добре, — від нього відчувалася підтримка. Таке відчуття, що тебе приймають. І завжди коли Маркіян сидів за своїм славнозвісним столиком, навіть зайнятий, приділяв хвильку, щоб хоча б привітатися. Зараз трохи шкодую, що не встиг ці взаємини розвинути, але був на ще одна річ, — хоч я вже був дорослим парубком, Маркіян в свою чергу вже був здоровезним, дорослим та серйозним дядьком. Так принаймні здавалося, й я іноді просто боявся до нього заговорити (сміється).

Середовища

Джазові ветерани

Трубач Яків Цвєтіньский оповідав кумедну історію. Одного разу він прийшов до LV Jazz Club, незадовго до його відкриття о 16.00. Бачить старшого чоловіка, що з цікавістю приглядається до афіш на вхідних дверях до клубу. Ввічливо питається Якова: “А де знаходиться джазовий клуб?”. Той, так само ввічливо, відповідає: “Це й є джазовий клуб. Запрошуємо сьогодні на концерт о 20.00, а сам клуб незабаром відчиняється, о 16.00”. Той чоловік зауважив його футляр і запитав, чи це труба. “Адже я теж музикант! Ми колись з хлопцями грали джаз, ой, довгими ночами! Але, як водилося, професія була в мене інша”, — почав ностальгувати. Після кількох коротких розповідей він згадав: “А ще ми з хлопцями створили львівський блюз, так, це були ми!”. Яків поцікавився як він звучав, тож чоловік почав мугикати під ніс: “ту ду ду-у-у-у, ту ду ду-у, ту ду ду-у, ту ду ду-у-у-у ду…”. Й тут Яків розуміє, що це… Композиція “Bag’s Groove” Майлза Девіса. Він цього вже не коментував, але історія моментально стала відомою у різних музичних колах країни, й дійшла також до музикантів з Дніпра.

На честь цієї історії саксофоніст Данило Винариков скомпонував свій композицію “Дніпровський бус”, який був відповіддю на той “львівський блюз”, Я, на жаль, не знаю хто це був. Можливо, при зустрічі би впізнав. Але старші музиканти рідко з’являються в місцях наших зборів. Пам’ятаю часи, як був ще живий саксофоніст Річард Канафорський, учасник Квартету Домарського. Він приходив і слухав нас на джем-сейшнах, часто грав. Зрештою, він був чи не єдиним, хто інтегрувався з усіх старших музикантів. Був також трубач Володимир Кіт, саксофоніст Валентин Учанін, піаніст Аркадій Орєхов.

Проте ці всі люди не займалися музикою професійно й для заробітку. Валентин Лучанін, на приклад, має звання в напрямку фізики, якщо я не помиляюся, викладає в університеті. Це досить розповсюджений сценарій. Також був відомий колектив “Медікус” Ігоря Хоми, — це був колектив медиків! Тобто, музика для всіх них — це здебільшого хоббі. В силу обставин, ми з їхнім середовищем майже не пересікалися, хоч усі один одного знали. Тож у нас не було цього переказування знань від старших до молодших поколінь. Гадаю, це ми б уже могли таке робити з часом.

Раніше, ще в 30-40 роках минулого століття, львівський джаз мав своїх героїв… Весоловський, Леонід Яблонський, Рената Яросевич, — вони в свою чергу були міцно пов’язані з тим, що відбувалося в Польщі, тож провідною течією джазу були сентиментальні пісні, призначені або для камерних заходів, або ж театральних ситуацій. І, як не дивно, ще 10 років тому про них ніхто особливо не говорив. Сьогодні ж є цілі проєкти, які виконують музику, наприклад, Веселовського, роблять аранжування на свої склади. Багато де можна почути його музику на концертах. Тож, чи його часто зараз згадують? Без сумніву. Але чи на джем-сейшнах грають його пісні? Ні…

Леонід Яблонський — третій зліва, зі скрипкою

В зв’язку з повномасштабною війною (та й починаючи від 2014 року) подібні персоналії — це справжня знахідка, і в цілях збереження української історії їх дуже швидко популяризували, так само сталося з багатьма іншими митцями та діячами в інших сферах.

Leopolis Jazz Festival

Моя історія з фестивалем Leopolis Jazz почалася дещо пізніше, бо я на його початку (2011 р.) ще не цікавився джазом. Але майже кожного року я все ж таки відвідував. Великою перевагою фестивалю було те, що всіх насправді можна було послухати безкоштовно. А приїжджали дійсно світові постаті. Були денні сцени на головній площі та біля одного з палаців, а також вечірні концерти, які можна було слухати як на платній території, так і на так званій фан-зоні, де можна було сидіти на траві й слухати трансмісію з концерту на велетенському екрані з хорошим звуком. А на початку було навіть так, що сцену можна було побачити з-за огорожі, й люди сідали прямо там.

Й дійсно, Leopolis Jazz — це важлива сторінка в історії українського джазу. Знакові концерти, джем-сейшни з хедлайнерами в клубі Libraria, маса музикантів з усієї країни та з-за кордону. Досі всі згадують, як декілька років тому приїхав Роберт Гласпер й з цілим своїм колективом прийшов до джаз-клубу, де ми всі грали до пізньої ночі. Або Джо Ловано в кумедному капелюсі, який ходив зі своєю фотокамерою та знімав усе довкола. Таких історій безліч, зазвичай саме клуб Libraria був відомий тим, що іноді, ні з того ні з сього, можна було зустріти когось з-за кордону, — не без старань місцевих музикантів, що знали кого запрошувати.

Концерт Trio Klein на сцені на головній площі © Олексій Карпович

В будь-якому випадку, цей фестиваль завжди був для нас великим святом. Очевидно, останні роки далися організаторам дуже тяжко, адже з 2020 року був проведений лише один фестиваль — в 2021-ому. Навряд чи він відродиться, – враховуючи джерела фінансування в минулому, це була б абсолютна неповага до загиблих у цей час. Проте сподіваємося, що вдасться знайти інший формат, на інших правилах.

Oleksii KarpovychFebruary 21, 2024Comment