Денніс Аду: Історія людської єдності
Денніс Аду
автор, музикант
Citizen Jazz (українська та французька версії)
Donos kulturalny (польська версія)
Jazzhalo (нідерландська, Бельгія)
Денніс Аду — відомий український джазовий музикант, трубач, композитор, бенд лідер, старший викладач кафедри джазової музики та керівник Джазового оркестру КМАМ ім. Р. М. Глієра. З початку війни Денніс Аду став одним із джазових музикантів з найстійкішою громадянською позицією.
Денніс Аду © Сергій Сараханов
«Перші дні ми не знали, що робити. Та коли у березні 2022 року у Львові був започаткований Український Мистецький Фронт, ми робили все, що потрібно – розвантажували фури, спрямовували гуманітарні вантажі, координували переміщення біженців, грали в клубі LV Cafe Jazz Club для збору коштів на ЗСУ, організовували стріми… Я ніколи не бачив такого єднання людей», – говорить Денніс.
Український мистецький фронт (УМФ) – проєкт Сергія Федорчука, українського музиканта та організатора музичних подій, та Ольги Черткової, власниці київської комунікаційної агенції Top Media Communication, що був започаткований з метою збору коштів для Збройних Сил України.
Початок
Війна застала мене під час відпустки в м. Ворохта на Західній Україні. В цей день ми з моєю дівчиною Яною Вяловою та її батьками поверталися до Києва потягом. Якийсь час ми вагалися, їхати чи ні. Та все ж таки зробили це, попри те, що багато знайомих дзвонили й просили нас залишитися там де ми на той час були.
“Буду повторювати це ще не один раз: в перші дні війни творилися неймовірні речі, такої згуртованості та людяності я не бачив ніколи в своєму житті.”
Доїхавши до Львова, ми прийняли рішення зійти (потяг тоді до Києва не доїхав – його зупинили за 2 години після того, як він вирушив зі Львова). Ще в потязі, я зробив пост у Фейсубці: шукаю прихисток для 4-х людей. На той час в соц мережах вже було безліч подібних постів, тому на багато я не розраховував. Але мені пощастило, що я знаю багатьох музикантів по всій країні: незабаром мені написала Анастасія Литвинюк (українська піаністка, викладачка та композиторка, ініціаторка та співзасновниця львівського гурту ShockolaD) й повідомила що вони з Ігорем Гнидиним (українським барабанщиком, викладачем та композитором, також співзасновником ShockolaD), виїхали до Польщі. В них залишилася у Львові квартира, тож вони дали нам змогу там пожити. Андрій Кохан, музикант, передав нам ключі й ми заїхали, як думали, на декілька днів, а як пізніше виявилось, щонайменше на півроку.
Буду повторювати це ще не один раз: в перші дні війни творилися неймовірні речі, такої згуртованості та людяності я не бачив ніколи в своєму житті.
В перші дні війни люди допомагали один одному як тільки могли й чим могли. В соцмережах було безліч людей, яким був потрібен прихисток, або допомога в доїзді до кордону. Оскільки в мене багато друзів на фейсбуці, я розумів, що маю гуртувати людей, які з машинами можуть взяти з собою пасажирів, або прийняти в себе людей, та скидав їх контакти тим, хто шукав прихисток в різних куточках нашої країни. Було дуже приємно, особливо коли вдавалися ці логістичні штуки і люди дякували за те, що змогли домовитися про спільну поїздку, або знайшли собі прихисток.
Так я опинився у Львові, але на той момент я не знав, що в цьому місті опиниться неймовірна кількість музикантів з усієї країни, та в яку спільну справу це перетвориться згодом.
Як нам стало зрозуміло, що робити
Після того як пройшли перші декілька днів паніки, стресу, безсонних ночей на телефоні та нерозуміння, що взагалі відбувається навколо, 28-го лютого мені подзвонив Сергій Федорчук. Він спитав, чи не хочу я приєднатися до Якова Цвєтінського, Ярослава Казмірчука (трубач, Львів), Влада Грудницького (піаніст, Дніпро), Давида Колпакова (саксофоніст, Київ), Тараса Кушнірука (гітарист, Львів), Миколи Гончаренко (гітара, Львів), Дмитра Зуєва (контрабас, Дніпро), щоб долучитися до наповнення мішків піском і вантаження цих мішків для подальшого транспортування на блокпости, де військові цього потребують. Я довго не вагався з відповіддю, – відчував потребу допомогти чим можу.
Зліва направо: Д.Аду, М. Гончаренко, Я. Цвєтінський, Д. Колпаков, Я. Казмірчук, В. Грудницький, Д. Зуєв, невідомий (фото з архіву Денніса Аду).
Це був початок нашої різноманітної волонтерської діяльності. Всі хлопці працювали дуже завзято – в один і той самий час нам було доволі холодно, як і спекотно.
Згуртованість і оперативність роботи просто вражала, й тільки зараз я починаю аналізувати і думати: як і ким це все було організовано, звідки бралися ті фури і трактори, звідки брався той пісок і мішки, яких було тисячі (іноді, коли вони закінчувалися, їх доводилося докуповувати за свої кошти, адже набирати пісок не було куди) – це все наче магія, яка відбувалася в той час.
Приходили жіночки з термосами та наливали гарячий чай. Зайшла дівчина з коляскою, побачила купу хлопців і дівчат та повернулася через годину з 2-ма каструлями їжі. То була атмосфера чистої праці, ніхто не хотів зупинятися ні на хвилину. Деякі люди просто проходили повз, бачили, що відбувається, кидали речі на землю і долучалися до спільної справи.
Через декілька днів Сергію подзвонили і сказали, що на складі в Малехові (містечко біля Львову) потрібні люди; ми почали їздити туди і працювати на вивантаженні, сортуванні та завантаженні медикаментів, їжі, одягу, різного спорядження. Це був величезний склад, куди з-за кордону прибували 20-тонні фури з різними речами та медикаментами.
Спочатку це був суцільний хаос – багато людей, та не було чіткого розуміння, що робити і куди складати. Ніхто чітко не міг цього пояснити. Це тривало, поки один з хлопців не запропонував керувати процесом, бо в нього був досвід роботи на Новій Пошті. З того моменту все стало зовсім по-іншому – він розповів, як сортувати, куди що складати, як правильно завантажувати, й таке інше.
Вкотре я був приголомшений, як люди можуть організовуватися в скрутний час, і як деякі з них можуть взяти відповідальність на себе. На цьому складі все працювало як годинник завдяки такий самоорганізації, – від справності механічних завдань до створювання комфортних умов, як міні-ресторан та зони відпочинку. Це було неймовірно і, звісно, абсолютно добровільно.
Я. Казмірчук, Я. Цвєтінський, Д. Зуєв в очікуванні розвантаження (фото з архіву Денніса Аду)
Деякий час ніхто особливо не спілкувався між собою, частіше за все розмовляли по ділу. Через якийсь час хтось запитав за обідом: «Хлопці, а ви взагалі чим займаєтесь?» І ми розповіли, що в повсякденному житті ми джазові музиканти. Тоді народилася ідея трохи підняти бойовий дух волонтерів, які працювали на складі – вирішили, що наступного дня в обідню перерву ми зіграємо невеличкий міні-концерт прямо на вулиці перед складом.
“…йде війна, люди приїжджають з Харкова, Дніпра, Луганська, Маріуполя, і треба підібрати щось таке не дуже веселе, але й не дуже сумне – щось таке, що піднімає дух. Ми трохи подумали і вирішили, що то мають бути твори John Coltrane, Herbie Hancock, Bobby Timmons.”
На залізничному вокзалі у Львові
З часом, Сергій створив телеграм чат і почав поступово додавати туди музикантів, які на той період знаходилися у Львові. Це були переважно джазові музиканти, але були й місцеві хлопці з філармонії. В цей чат кожного дня надходила інформація – куди, для чого і скільки людей потрібно.
Ми з нашою львівською командою переважно працювали в Малехіві, аж потім до нас приєднався. Але бували дні, коли ми працювали й в інших локаціях, наприклад, на залізничному вокзалі. Роботи було доволі багато, так як щохвилини прибувало безліч людей. Комусь треба було дістатися до кордону з речами, маленькими дітьми та домашніми улюбленцями, хтось шукав прихисток у місті, хтось зголоднів. Були люди, які виїхали без одягу та речей, взявши тільки саме необхідне. Іноді ми з хлопцями нарізали в палатках бутерброди, іноді допомагали в організації і супроводі людей Сергію, який координував машини, що відвозили біженців до кордону, і поверталися по нових.
Декілька разів моїм завданням було регулювання потоку людей та машин на пішохідному переході. Оскільки було багато людей, що йшли в бік наметів, де годували й надавали різну допомогу, величезна кількість машин не могла проїхати, в цьому місці утворювався величезний корок. Корок з машин, які привозили і відвозили людей, або ж підвозили воду та їжу.
Скажу чесно, мої диригентські здібності мені дуже допомогли на той момент. Я жестикулював дуже інтенсивно. Також іноді доводилося кричати, тому що люди були або в телефонах, або йшли, дивлячись ніби крізь мене. Я їх не засуджував – вони скоріш за все з пекла вирвалися, – а намагався все робити ввічливо і чітко, наскільки це виходило. Звісно, реакція іноді була дуже непередбачувана, деякі люди дивилися на мене як на хвору людину, а деякі, розуміючи згодом, що я роблю і для чого, поверталися і дякували. Більш за все дякували, звісно, водії, навіть були ті, які приїздили на вокзал по декілька разів і вже віталися зі мною жестами, ніби ми «свої».
Одного разу, коли я регулював рух на цьому пішохідному переході, проїжджала дівчина на машині. Пропускаючи її та затримуючи пішоходів, я побачив, як вона відкрила вікно і радісно гукнула мені: «Ви Денніс Аду?!», та відповів: «Так, це я. Проїжджайте швидше, не затримуйте рух». В її очах я помітив здивування та розгубленість, але і посмішка також майоріла на її обличчі. То було приємно. Та не було часу дивуватись, усе, як сумне, так і веселе, усвідомлювалося пізніше.
Робота в колл центрі
Також ніколи не забуду ніч, коли ми з моєю дівчиною Яною працювали в колл центрі, що надавав інформацію по місту Харкову (Харків SOS). Вже темніло, і в наш чат надійшло повідомлення від Сергія про те, що потрібні 2 людини на ніч в колл центр інформувати людей по різних питаннях. Якийсь час ніхто не зголошувався, і ми з Яною вирішили поїхати. Нас зустріла дуже харизматична дівчина (нажаль не запам’ятав її ім’я), вона була дуже чемна, але безмежно стомлена (працювала 2 доби без перерви) і дуже швидко почала нам пояснювати, що треба робити.
Інформації було стільки, що моя пам’ять перестала працювати через 5 хвилин її роз’яснень. Нам стало трохи лячно, що ми не впораємося з цією задачею, але вже було пізно відмовлятися, до того ж наближалася комендантська година, й ми залишилися. До речі, після інструктажу ця дівчина намагалася викликати таксі, але залишалася година до початку комендантської години і ніхто не хотів брати виклик. Я згадав, що київський піаніст Павло Литвиненко мав дозвіл пересування машиною в цей час, так як працював волонтером і перевозив людей. Я зателефонував ймуо, і він допоміг цій дівчині дістатися додому та перепочити.
Ми лишилися, та ще деякий час вивчали інформацію, яка була на стінах та в комп’ютері. Переважно там були списки волонтерів з машинами, які в разі чого могли вивезти людей до вокзалів або в інші міста, карта з районами Харкова, різні телефони організацій, розклади приміських автобусів, які все ще їздили на той момент, розклад потягів і таке інше.
Все було тихо десь до 5-ої ранку, потім пішли дзвінки. Як ми з’ясували згодом, в той момент в Харкові почалися обстріли і люди телефонувати, питаючи в паніці, як краще їм евакуюватися з міста, яким чином дістатися на вокзал або приміські селища тощо. Ми, як могли, надавали їм інформацію; дзвінків було неймовірно багато, телефони дзвонили одночасно, питання були дуже різні.
Одна жінка, що була в лежачому стані, питала, чи може її хтось забрати і підвезти до родичів в село. Я намагався їй надати телефони волонтерів з машинами, які б могли це зробити. Був чоловік, який питав, як краще потрапити до вокзалу, я порадив йому скористатися додатками таксі, які нам сказали пропонувати людям під час інструктажу, він передзвонив через декілька хвилин і повідомив, що на одному із додатків йому пропонують 11 000 грн за декілька кілометрів подорожі, і він знов ж таки питає, що йому робити.
Це була дуже стресова ніч, тому що ми розуміли, що наша задача саме інформувати людей і повідомляти, які є варіанти і куди можна звернутися, тобто ми не могли ніяким іншим чином вплинути на їхні ситуації. Було дуже важко, коли люди дзвонили, особливо літні, і просто кричали в трубку: «Допоможіть нам, ми за такою-то адресою, обмежені в пересуванні, нам треба терміново на вокзал, пришліть когось»; в такий момент ми радили дзвонити в 102, тому що саме поліція займалася евакуацією людей з обмеженими можливостями. О 8 ранку почало все більш-менш затихати, приїхала наша зміна, й ми, виснажені фізично і морально, поїхали відпочивати.
Знову музика
18 Березня в Сергія з’явилася ідея трохи, з його слів, «розмагнічувати» людей, які прибувають евакуаційними потягами на вокзал, і робити це завдяки музиці. Він запропонував нам зібратися в невеличкий ансамбль і пограти біля центрального входу в залізничний вокзал. Дуже важливою складовою виступу став підбір репертуару, адже йде війна, люди приїжджають з Харкова, Дніпра, Луганська, Маріуполя, і треба підібрати щось таке не дуже веселе, але й не дуже сумне – щось таке, що піднімає дух. Ми трохи подумали і вирішили, що то мають бути твори John Coltrane, Herbie Hancock, Bobby Timmons.
Реакція на наш виступ була дуже різноманітною, люди виходили, деякі з них взагалі не розуміли що відбувається, хтось викрикував щось на кшталт: «Війна йде, а ви тут з музикою своєю взагалі не на часі» (це якщо без грубих епітетів). Але до завершення першої пісні ми вже зібрали невеличке коло людей, які уважно слухали, а дехто знімав на телефон. Також були люди, які підходили і дякували нам. Після якоїсь імпровізації я почув десь в натовпі: «Мама, дивись, це ж Денніс Аду на трубі грає, це просто неймовірно» (ми потім сфотографувалися з тим хлопчиком).
Під час гри було дуже багато емоцій, я бачив ці очі розгублених людей, розумів відчай їх втрат і намагався через інструмент підбадьорити їх і сказати щось на кшталт: «Все буде добре з вами, ви впораєтеся з цим, ви сильні!» Звісно, на той момент я майже місяць не займався на трубі, це одна з найдовших перерв у занятті на інструменті, які в мене були за все життя, але зібравши весь дух і силу я грав, ніби в останній раз.
Д. Колпаков, С. Федорчук, Д. Аду, А.Арнаутов, М. Криса, К. Кравчук (фото з архіву Денніса Аду)
Після цього виступу ми поступово почали розуміти, що можемо також і музикою приносити користь, а не лише працювати на складах. І почали поступово більше грати.
К. Кравчук, С. Федорчук, Д. Аду (фото з архіву Денніса Аду)
Львівський джазовий клуб — LV Cafe Jazz Club
Прихистком для музикантів став львівський джазовий клуб LV Cafe Jazz Club. Власник клубу Юрій Садовий взяв під своє крило музикантів, надав майданчик, де можна було грати благодійні концерти, проводити джеми та репетиції. Також музиканти в скрутному становищі можна було безкоштовно пообідати в клубі.
Я пам’ятаю перший джем-сейшн: було стільки музикантів, що здавалося, ніби ми у Львові не під час війни, а під час Леополіс Джаз Фестивалю – всі дуже скучили за музикою і за тим, що вміють робити. Події розвивалися так стрімко, що ми ледве змогли закінчити перед комендантською годиною. Було одразу зрозуміло, що музиканти хочуть грати. Між тим ми продовжували їздити в Малехів, оскільки там все ще потрібна була наша допомога, але вже почали створювати різні ансамблі і грати благодійні концерти в «LV».
Це були неймовірні часи, було дуже багато різних колаборацій, які важко уявити в мирні часи, тому що стільки музикантів в одному місті збиралися там тільки під час Леополіса. Було дивне відчуття, бо війна продовжувалася, а з іншої сторони це призвело до невеликого культурного буму навколо одного джазового клубу LV Café Jazz Club.
Під час цих джемів в LV я познайомився з молодими хлопцями з Харкова. Останні роки я не особливо приділяв увагу музичному середовищу цього міста, та давно не було чутно про молодих талантів з Харкова. Тому було приємною несподіванкою зустріти їх та почути на джемі. Особливо був приємно здивований майстерністю одного молодого музиканта, якого звали Лев Боровський. Він спочатку підійшов до мене, і спитав, чи можу я з ним провести урок в академії. Я погодився, під час уроку я одразу помітив, що хлопець дуже талановитий і багато чого вже знає і вміє, але він вразив мене кількістю інструментів, якими володіє. Принаймні на джемі він грав дуже добре як на трубі, так і на тромбоні, ставив свої записи, де грав на тубі, на флейті, і ще, мені здається, на декількох інструментах.
Лев Боровський © Юрій Грязнов
Поспілкувавшись з харківськими «молодими левами», я був дуже радий почути, що харківська музична спільнота продовжує існувати, а музика живе в цьому чудовому місті.
Львівська Національна Музична Академія ім. М. В. Лисенка
Львівська Національна Музична Академія ім. М. В. Лисенка прихистила багатьох молодих музикантів в своєму гуртожитку і надала можливість їм займатися в академії. Це була дуже доречно, тому що займатися було ніде. Я звернувся до Остапа Івановича Майчика (професор, завідувач кафедри музичного мистецтва естради та джазу), який люб’язно прийняв мене, надав дозвіл для відвідування академії. Так з’явилась можливість займатися, і це було неймовірно, і дуже важливо на той час. На мою думку, дуже не вистачає таких людей, які мають владу і розуміють як працює система освіти, знають, що потрібно молодим музикантам та можуть це організувати для них. А ось Остап Іванович Майчик для мене є прикладом людини, що підтримує різні ініціативи молодих музикантів, цікавиться музичним життям міста, створює можливості для молодих викладачів та музикантів, – загалом робить все, щоб джазові музиканти у Львові комфортно себе почували.
Я не раз бачив його на різних концертах та молодіжних заходах, він завжди спілкується з молоддю, і думаю, саме через те більше розуміє, що і як для них зробити, щоб ще більше заохотити їх до створення нової музики.
Я усвідомив, що вже давно не відчував такої насолоди від особистих занять на інструменті. Кожен день в академії, я займався ніби останній раз в житті. Було також цікаво спостерігати за студентами та викладачами, які дивилися на мене і не розуміли, хто я, звідки і що тут роблю. Звісно, були й ті, що впізнавали мене, підходили спілкуватися, питали про різні технічні моменти гри на інструменті, а також стосовно імпровізації. Я охоче ділився знаннями і досвідом та навіть провів декілька уроків для трубачів і тромбоністів.
Також пам’ятаю, як в клубі зустрів Юрія Грязнова, одного з найкращих на мою думку концертних фотографів та відеографів нашої країни. Я був дуже радий його бачити – коли бачу його на виступах, знаю, що фотографії з цього концерту будуть неймовірні.
Джаз в Бомбосховищі
На початку квітня LV Cafe Jazz Club перетворився на дивовижний культурний центр, кожного дня лунала різноманітна музика в цьому закладі, проводилися джеми, також було дивовижне різноманіття ансамблів, люди могли прийти послухати органне тріо Костянтина Горячого, Тараса Кушнірука, Якова Цветінського, Леоніда Петкуна, Ярослава Казмірчука, Сергія Федорчука, Андрія Арнаутова і так далі, і все це в різних складах.
І знов Сергій та Ольга задумали цікавий проєкт, який мав назву «Джаз в Бомбосховищі» та вирішили його реалізувати спільно з відомою українською бандуристкою, співачкою та композиторкою KRUTЬ. Метою цих культурних заходів було привернення уваги зарубіжної спільноти до подій в Україні та збір коштів для ЗСУ через донати під час відео трансляції цих заходів. Ми зробили цілу програму пісень Марини, адаптували її пісні під наш склад, додали імпровізаційні частини до творів, – вийшов доволі цікавий матеріал.
Марина Круть © Юрій Грязнов
Незламні
Черговим був великий проєкт Ігоря Закуса, – симфонічна поема «Незламні», яка була втілена в життя разом з Академічним симфонічним оркестром Львівської національної філармонії. До cимфонічної поеми “НЕЗЛАМНІ” увійшли вірші українських поетів, написані в перший місяць війни між Україною та росією.
Український Джаз
Наприкінці ж квітня зі мною зв’язались Микола Кістеньов та Павло Ільницький, в них була цікава ідея зробити програму, яка б мала назву «Український Джаз», і запропонували мені зробити аранжування для декількох українських відомих пісень, а також американських стандартів, які Павло мав заспівати українською.
Я прийнявся до роботи і ми зустрілися на репетиції. Було вирішено записати альбом. Ми думали про те, що треба якось підтримати тенденцію сплеску української культури і поїхати невеличким туром західною Україною, трохи підняти дух і настрій людей українською піснею.
Повернення до Києва. КМАМ ім. Р. М Глієра
Поступово ближче до червня почали роз’їжджатися музиканти по своїх домівках, в різні куточки України, і я вирішив, що також час повертатися в Київ на початку липня. В Києві на той час ситуація була більш напруженою в порівнянні зі Львовом. Звісно, ця напруга не давала змоги проводити таку ж кількість культурних заходів як у Львові, тому що всі переважно сиділи по домівках і гортали сторінки соцмереж, слідкуючи за новинами. Але потроху починались ледве-ледве якісь культурні заходи відбуватися.
В липні пройшли вступні іспити в КМАМ ім. Р. М Глієра, а в вересні ми повернулись до гібридного навчання. Всі розуміли, що треба також заохочувати студентів до роботи і тим самим витягувати їх з важкого морального становища, в яке вони потрапили під час військових дій в своїх містах. Почали проводитись нарешті «офлайн заняття», так як під час перших місяців війни було дуже складно займатися онлайн, і більшості студентів не завжди була змога це робити.
Відчувалося, як всі скучили за спільним музикуванням, навіть коли проводили заняття з оркестру, на яких були присутні 5-6 людей, всі були дуже раді бути тут, грати разом та вивчати щось нове. Очі більшості студентів змінювалися в той момент, коли вони заходили в репетиційні кабінети, і я разом з ними на 2,5 – 3 години забував про ті жахіття, які відбуваються в країні, та лише «повітряна тривога» повертала нас до реальності. Всі люди почали достосовуватися до умов, в яких доводилося жити. І музиканти не виключення.
Міжнародні виступи
Це було доволі дивне відчуття, тому що стільки скільки я подорожував під час війни, я не подорожував ніколи раніше. Під час подорожей мене також переслідувало відчуття сюрреалізму, коли я їхав з рідної країни охопленою війною у мирне життя сусідніх держав. В цих ситуаціях я найбільше відчував потребу говорити про українську культуру, привертати увагу світу до того, що у нас відбувається. Усі мої виступи за кордоном починалися тоді з гімну України.
Перший досвід гри за кордоном для мого квінтету – це участь в культурній резиденції в Трнаві, на яку нас запросила Ольга Бекенштейн. Було не легко отримати усім дозволи на виїзд, а також дістатися до самого міста було непросто. Ми витратили на дорогу близько 36 годин, з пригодами, – перший автобус, в який ми сіли в Києві, зламався вже у Львові. Але це був чудовий виступ, було чимало людей з України, які були дуже раді нас бачити і чути, також після концертів підходило багато людей з подякою за музику і підтримку.
Festival Of New Trumpet Music
Десь рік до того я отримав листа від одного з найвідоміших трубачів і музикантів сучасної імпровізаційної музики наших днів Dave Douglas. Він написав про те що натрапив випадково на мій альбом Sunlight Above The Sky і йому дуже сподобалось і він був би радий як щоб колись я зміг якимсь чином виступити на фестивалі FONT. (Дейв – один з засновників цього фестивалю, який відбувається вже понад 20 років). Я з радістю погодився. А серпні 2022 року Дейв знову написав і повідомив що останні 3 роки через ковід фестиваль відбувається онлайн і він хоче запросити 3х трубачів (Дмитра Бондарева, Якова Цвєтінського та мене) з України записати Live відео виступу. Таким чином Дейв хотів ще раз привернути увагу американського суспільства до війни в України.
Europe Jazz Conference
Згодом Мар’яна Бондаренко зорганізувала для нас виїзд на Europe Jazz Conference. Ми поїхали разом з відомими українським саунд-продюсером та електронним артистом Дмитром Авксентьєвим (Koloah) з яким ми створили спільний проект пару років тому. Наш виступ був в рамках конференції саме коли всі ці люди були зібрані в величезному залі. Можна сміливо сказати завдяки що завдяки цьому виступу в мене відкрилися нові можливості для виступів за кордоном.
Музиканти з Мар’яною Бондаренко (приватний архів)
Фестиваль SVITANOK в Норвегії
В листопаді мені написала Оля Бекенштейн і запропонувала поїхати з виступом в Норвегію – зіграти разом з дуже відомим норвезьким музикантом Bugge Wesseltoft в рамках фестивалю SVITANOK. Це було дуже несподівано та приємно, тим паче, що я дізнався згодом, що ідея запросити саме мене була зі сторони Bugge. Як я довідався пізніше, він ще років 10 тому був у Києві з концертом, почув мене на джем-сейшні в клубі Бармен Диктат, і захотів зробити спільний виступ. Також на цьому фестивалі виступала співачка Олеся Здоровецька, саундпродюсер та барабанщик Станіслав Іващенко і київська саундпродюсерка, кінокомпозиторка та співачка Мар’яна Клочко. Перший концерт відбувався в Осло в андерграундному клубі Bla, наступний – в Бергені в клубі Bergenkjott. На цей раз ми з Лесею Здоровецькою грали разом з місцевими музикантами з Бергену і це був мій перший концерт повністю імпровізаційної музики, без жодного попереднього обговорення і попередньої репетиції, – ми просто зустрілися на саунд-чеку, познайомилися і після того як усі перевірили інструменти, я спитав чи будемо ми про щось домовлятися і обирати якісь пісні для спільного музикування. Контрабасистка з колективу мені відповіла: «Навіщо? Я і так відчуваю що все буде гаразд». А барабанщик додав: «Я взагалі вже 10 років граю виключно імпровізаційні концерти». Це мене дуже здивувало, але я відкритий до нового досвіду. І на диво мені дуже сподобалося, – музиканти були дуже досвідчені, слухали одне одного і неймовірно реагували.
San Jose Winter Jazz Festival: Counterpoint With Ukraine
Це була неймовірна подорож та серія виступів. Тієї зими San Jose JF вирішив провести фестиваль спільно з фестивалем Am I Jazz?, засновницею і директором якого є Ольга Бекенштейн, для того щоб підтримати українську культуру, запрезентувати на фестивалі та привернути увагу до війни. Окрім музикантів туди приїхала також хореографка та імпро-танцівниця Аліна Сокульска, яка була задіяна в кількох проєктах. У свою чергу серед українських музикантів були Яків Цвєтінський, Борис Могилевський, Ігор Осипов, Олеся Здоровецька та Вадим Несееловський.
Разом з Борисом Могилевським ми їхали поїздом з Києва до Варшави, потім летіли 20 годин з трьома пересадками до Сан-Франциско потім ще трансфер машиною до Сан Хосе. Разом з Борисом ми зіграли три концерти в рамках фестивалю, два концерти спільно з Marcus Shelby Orchestra та один концерт спільно з тріо Маркуса, а також натхненна зустріч з Амброузом Акінмусірі. Подорож запам’яталася також зі спілкуванням з звичайними американцями, які дуже цікавилися тим що відбувається в Україні. Багато хто з людей починав розмову з слів: «А чи правда що у вас там війна яку показують в нас по телевізору?». Доводилось розповідати про реалії, в яких ми живемо, те, що ми знаємо і бачимо кожного дня. Багатьох цих людей наші розповіді шокували. Я знову відчував, що наша місія не тільки в популяризації української культури, а також в розмові про те, наскільки важлива підтримка України на всіх можливих рівнях.
За перші місяці війни я усвідомив що можу бути корисним на складі або регулювати перехрестя якщо потрібно. Я можу робити все, що потрібно. Але я музикант, і грати музику я вмію краще за все інше. Вважаю що збереження та розвиток культури є важливою складовою в розвитку нації і суспільства. Грою на трубі я принесу набагато більше користі, збираючи кошти на концертах та поширюючи нашу культуру на весь світ, ніж займаючись іншою діяльністю, не пов’язаною музикою.