Творчість і виклики реальності
Катерина Зяблюк
авторка, музикантка
Citizen Jazz (українська та французька версії)
Donos kulturalny (польська версія)
У цій статті не будуть висвітлені усі існуючі ініціативи, які розвинули культуру українського джазу, й того, як виглядає життя музикантів сьогодні. Ця розповідь — особистий досвід авторки, яка надає перевагу не братися за описування речей, які особисто не пережила.
Уявіть собі ситуацію, — вас просять розповісти довгу історію, реальним свідком якої ви стали десь ближче до теперішнього часу, і в той самий час повинні бути в курсі всіх попередніх подій, які ви не застали, але мають безпосередній вплив на те, як все виглядає у цей момент. Як, скажімо, з історією українського джазу, — неоднозначний лабіринт сценаріїв, на який сильно впливають соціальні та політичні фактори, і без їх розуміння тут ані руш. Тому доволі важко говорити про місце джазу в українській культурі у наші дні й не згадувати про особливості менталітету, влади, історії, соціології та ще ряд нюансів нібито не пов’язаних безпосередньо з творчістю. Вони, зрештою, формують образ культури будь-якої країни, зокрема тієї, що у цей час відстоює свою ідентичність попри все.
Сьогодні ця тема розкривається дедалі частіше, люди з усіх куточків світу дізнаються все більше про українських музикантів, українські медіа та фестивалі. У той самий час, як не дивно, розповсюджується “сократівський” парадокс, — чим більше знань, тим більше запитань та непевності. І нема чого приховувати, — це прекрасно, бо все таки є безліч речей, про які хочеться розповісти, доповнити або ж розширити. Зокрема про місця, де джаз виступав як місток між людьми, де люди вчили його універсальну мову, щоб порозумітися та реалізувати завдяки ньому свої творчі ідеї.
Fusion Jam в HVLV, Київ. Фото : Олексій Карпович
Почнімо розповідь зі столичного “пологового будинку”. У 1980 році у Київській муніципальній музичній академії імені Рейнгольда Глієра (у той час був частиною Національної музичної академії України ім. Чайковського), музикант та музиколог Володимир Симоненко відкриває джазовий відділ та береться за керівництво. Симоненко, як постать, заслуговує на окремі 20 сторінок розповіді як перший і один з найбільших ентузіастів джазової музики в Україні. Окрім документування створюваної музики і формування першої в Україні книги про джаз, — “Мелодії джазу” — був організатором більшості джазових фестивалів країни, керував Джазовою асоціацією України та ще й налагоджував зв’язки з іноземними організаціями, що, як можна здогадатися, не було простою задачею у ті часи. Зрештою, система джазового відділу мало чим відрізнялася від джазових відділів інших європейських країн. Джазменів так само було небагато, всі один одного знали і так само бралися за просування “буржуйської культури” на свій страх і ризик. Власне, треба було все формувати з нуля. В товаристві всі цілі здаються реалістичнішими, тож викладацький склад більше нагадував групу друзів-аутсайдерів, що спільними зусиллями і з щирою взаємопідтримкою вперто розвивають справу, до якої решта ставилася як мінімум скептично (будьмо відвертими, це й досі виглядає подібно).
Серед перших викладачів були діючі музиканти: Юхим Марков, Олексій Саранчін, Наталія Лебедєва, Олександр Гаркавий, Олександр Рукомойніков, Олександр Шаповал та інші. Більшість з них досі врядують відділом, проте протягом останніх років професорська кадра поповнилася молодшими викладачами, як Олександр Павлов, Артем Менделенко, Ігор Закус або Анна Донцова. Завдяки доволі вузькому ґрону людей, які поза академією подекуди зустрічаються на одній сцені, атмосфера в навчальному закладі більше нагадує лабораторію. Є певний набір знань, які мусиш опрацювати, проте жага докопатися до якоїсь правди через пласт невідомості притаманна кожному. Часто ставалося таке, що студенти та викладачі не зналися на певній темі й вчилися разом, один від одного. Так, можливо, ця метода є вкрай невпорядкованою, як у старі часи, — самонавчання в маленькому котловані невідуючих, але принаймні дає розуміння того, що ти не один й разом ви здатні на що завгодно, навіть якщо набір засобів дуже бідний.
Натуральним розвитком подій було формування дуже тісного середовища, яке, зрештою, строго поділялося на стилістичні “касти” : джазмени-пуристи, адепти року, попу, та ті, що грають хіп-хоп і RnB з подачею джазового музиканта. Кожен з них в результаті опинявся в одному котлі, — на репетиції біг-бенду, заняттях з історії джазу або ж класичної гармонії. Нема чого приховувати, організувати таке розбіжне в інтересах ґроно досить важко, та нікому й не хотілося цього робити, тож в певний момент коментарі старших викладачів обмежилися до критики “занадто довгих” композицій та того, що студенти забувають про традиційний джаз. Молоді ж наставники не втручалися в це й частіше надавали перевагу проводити час зі студентами поза структурою, що поволі починало закарбовуватися в історії. Одними з таких місць були локальні клуби.
Варто теж зазначити, що поняття музичної традиції в середовищі музикантів фігурує здебільшого в просторі міжлюдських зв’язків та особистого бажання щось створювати, ніж в конкретному місці, яке існує десятиліттями та само собою являє місце збору і творчого культу для різних поколінь. Як не крути, але більшість ініціатив започатковувалися з порядним арсеналом невідання, що часом призводило до несподівано цікавого експерименту, а часом до безглуздої поразки. Не полічити, скільки разів були спроби започаткувати подібне місце для джазменів, проте й далі ця ідея просто мігрувала з кнайпи до кнайпи, з одного району до іншого, тож музиканти випрацювали в собі надзвичайну еластичність, постійно вишукуючи можливостей до організування хоч чогось. Така життєва лотерея виробила у людей почуття того, що насправді нічого довготривалого зробити тут не вдасться, й тільки в останні роки ця ідеологія почала змінювати фокус на створення чогось стабільного.
Одним з діячів, що вперто прямують до цієї цілі ось вже пару десятиліть – це Олексій Коган, журналіст, ведучий радіо- та телепрограм, директор фестивалю Jazz in Kyiv. Заслуги можна перечисляти досить довго, але багатомовними теж є його дії, адже на своєму прикладі показував, як виглядає міжнародна комунікація. Завдяки цьому про Україну та українських музикантів дізнавалося щоразу більше людей, а в Україні в свою чергу збагачувався загальний репертуар і з’являлися нові музичні концепції.
Протягом відносно довгого часу в Києві існувало кілька клубів, що виконували таку роль постійного місця збору. Це був Клуб 44, Диван, Cotton Club та Дім Майстер-Клас, які були місцями як для амбітних концертів з запрошеними гостями, так і для різного формату джемів для розваги музикантів. Все ж ці клуби не мали строгих стилістичних правил, тож доволі часто на цих сценах можна було почути дуже різні склади, — від традиційного джазу до року, ска або соулу. Попри своє важливе місце на культурному просторі міста ці місця проіснували не більш ніж 10-15 років, після чого мусили переміщатися деінде через фінансові або бюрократичні труднощі.
Один з “виживших”, — Клуб 44, — переформатувався в клуб Barman Dictat, та існує досі в тому ж дворику на вулиці Хрещатик. Через своє вигідну локацію та довгий робочий графік, у цьому місці й відбувалося чи не найбільша кількість музичних вечірок та фестивальних афтер-паті.
Іноді це відбувалося у вигляді циклічних концертів, які одночасно давали карт-бланш місцевим композиторам всіх рівнів, й називалося дуже просто — Композиторські серії. Курував ними саксофоніст Богдан Гуменюк, вихованець КММА ім. Глієра та McGill University в канадському Монреалі. Цю ідею він запозичив у трубачки Рейчел Тер’єн, яку, зрештою, запросив одного разу взяти участь в цій серії у Києві. З назви можна здогадатися, що концепція полягала на презентації композицій запрошених гостей, щоразу в іншому колективі, головне правило — одна репетиція. Згодом це набрало обертів, до процесу долучилася організаційна група клубу Closer і представила дещо інший формат, а точніше у вигляді майстер-класів з зібраним оркестром, що виконує композиції запрошених музикантів. Таким чином, у Києві побували Майкл Абене, Стівен Фейфке та Джон Холленбек.
Богдан Гуменюк (саксофон) з Деннісом Аду (труба) та Іллею Алабужевим (контрабас) в Клубі 44. Фото : Олексій Карпович
Тут не можна оминути увагою й клуб Closer. Це місце на пересіченні різних середовищ, — здебільшого зацікавлених джазом та електронною музикою. Через такий різнобарвний мікс це місце завжди притягує людей з різних кіл й кожен при цьому може знайти у ньому свою нішу. Завдяки таким клубам Київ й почали називати “українським Берліном”, — окрім прогресивного формату самого місця, команда організаторів завжди була налаштована на створення приязного діалогу з закордонними музикантами та інституціями. Найяскравішою постаттю, — зокрема якщо говорити про джазовий сектор, — є Ольга Бекенштейн, яка з 2013 року системно розвивала смак київських слухачів і по можливості запрошувала усіх провідних музикантів на цей момент, з якими мала можливість познайомитися під час свого перебування на стипендії Фулбрайт в США. Мало не щомісяця, у клубі Closer з’являлися постаті з щоденного плейлисту кожного з нас або ж ті, хто згодом до нього потрапляв. Амброуз Акінмусірі, Тео Блекманн, Fly Trio, Буґґе Вессельтофт, Джеральд Клейтон, Совето Кінч, Матеуш Смочиньскі, — і це лише невелика частина гостей клубу, які були з нами у всіх значеннях.
Однією з умовних ідей був короткий дистанс з музикантами, що на той час було екзотичною новиною, адже можна було без проблем замінити кілька слів зі своїм кумиром, випити разом і ще й втрапити в якісь спільні пригоди. Згодом Бекенштейн створила фестиваль-шоукейс Am I Jazz ? Festival, що мав кілька вдалих едицій до війни з лайнапом складеним з українських музикантів. З початком повномасштабного наступу концепція почала керуватися в бік Сполучених Штатів, і до участі в американських едиціях долучалися провідні музиканти, — друзі клубу Closer, — щоб, поза всім іншим, зробити спільну програму із запрошеними українськими музикантами.
Michael Abene диригує оркестром київських музикантів у клубі Closer. Фото : Closer/Facebook
Такої концепції тримався заприязнений клуб Jazzva, створений на базі Києво-Могилянської академії її бувшими студентами, – Назаром Поливкою, Артуром Шрамко, – також фотографом Олексієм Карповичем, що був поза академічним середовищем. Вони й формували ідеологію цього місця. Попри своє короткотривале існування, встигли защепити цю потребу людської близькості серед музикантів і слухачів, і, зрештою, вище згаданий специфічний метод організації дивовижно склеював людей через непередбачувані форс-мажори та спроби спільними зусиллями це вирішити. Наприклад, приготування до концерту польського квартету High Definition піаніста Пьотра Ожеховського в рамках фестивалю Jazz Bez 2012 почався з тягання фортепіано по засніженим дорогам з приміщення академії до концертного залу. Ще не розкручений до світового рівня на той час Маркус Стрікленд приїхав з концертом у тому ж 2012 році, що зігрівався коньяком в оточенні організаторів та їх приятелів, або ж Меттю Шипп, що приїхав на самому початку Революції Гідності на Майдані Незалежності. Що вже говорити про різноманітні фото-виставки та міні-фестивалі (наприклад, Гостинний Фест при будівлі Гостинний Двір), які точно закарбувалися в пам’яті всім присутнім.
Згодом, кілька років після зачинення клубу Jazzva, на його місці відкрився Kontra Jazz Club, назва якого походила від розположення (Києво-Могилянська Академія знаходиться навпроти Контрактової площі), а також як натяк на спротив запилюженим джазовим клубам, в яких з року в рік звучать ті самі речі. Була це свого роду квінтесенція всіх можливих ідей, що вигулькували протягом останніх років у київському творчому просторі, — там були й композиторські концерти, баттли, тематичні джем-сешни, показ фільмів, танці з живими колективами. Метою цього місця було спаювання різних музичних середовищ, які там, у Kontra Jazz Club, могли б мати відкритий простір для експериментів та навчання. На жаль, ця ініціатива прожила лише рік, проте протягом певного часу існувала інша, створена засновниками журналу Meloport (Олексієм Карповичем та Катериною Зяблюк), й називалася Meloport Loft. Це було чимось між бунтарним гіпер-соціальним контра-клубом та домашніми концертами в стилі фестивалів Jazzfest Berlin та Jazztopad, де спонтанно сформовані колективи грали короткі імпровізовані сети у непередбачуваних місцях, — квартири, кав’ярні, галереї, майстерні, й будь-що, до чого є доступ.
Чи варто взагалі підкреслювати, як сильно ці події розширили горизонти молодих музикантів та поціновувачів музики ? Це беззаперечна правда. Хоча б тільки через те, що в певний момент зустрілися два світи, які до цього існували в протилежних реальностях, — культура рейвова, фільмово-театральна та джазова, — й з цікавістю почали один одного пізнавати й де-не-де творчо кооперуватися. Історично це можна було б назвати “нео-футуризмом” в українській імпровізаційній музиці, — той момент, коли у твій світогляд проникають абсолютно нові точки зору, й природним чином ставиш знак запитання тому знанню, яке роками шліфувалося й стало звичною, щоденною нормою. Новим питанням було : “Як музика може змінити оточення?”
Meloport Loft в галереї БЖ-арт, Київ, 2018. Фото : Олексій Карпович
У недалекому 2019 році, під час одного з ф’южн-джемів у Києві, ми сиділи у чисельному ґроні молодих джазменів. Кожен був задіяний у палку дискусію, якій товаришувала музика на фоні, дим сигарет та нескінченні келихи з різноманітними трунками. Було важко зосередитися на чомусь одному, увага переходила з одної нитки розповіді до іншої, але один випадковий лейтмотив закарбувався у пам’яті у вигляді далекого ехо: “…все, що я хочу — це робити так, щоб теперішній момент завжди був мистецтвом”. Хто це сказав — невідомо, проте це вже немає особливого значення, адже кожен з нас у цей момент, свідомо або ні, керується цим мотто й творить музику, яка передусім давала можливість “випустити пар”, повідомити світ про наші тяжкі баталії з реальністю, приправленою наслідками війни на сході та зазіхань назойливих сусідів-росіян на наші території. Треба було конче єднатися. Раптом у наше досить герметичне джазове коло почали входити люди з інших творчих середовищ, зі свіжим поглядом на музику та відвагою поєднувати непоєднуване.
У цей період ми познайомилися з Сашою Пінчуком. Він ніколи не навчався в музичній академії, грав на різних інструментах, і взагалі у своєму молодому віці, — на той момент йому було 21, — складав враження бувалого блукальця Вальхалли. Світловолосий, помірно міцний, вкритий татуюваннями та однаковим одягом на всі випадки життя, спраглий до знань шибайголова, з умінням вести за собою людей. Він ще не був у стані повністю описати власну ідею, яку виношував протягом певного часу, але головною суттю було зібрання творчої громади, що буде зустрічатися на джемах, концертах та фестивалях, які самі ж організовують. Саша любив джаз та хіп-хоп, та нерідко висловлював незадоволення та тему, чому ж в Україні так добре функціонує поп, а такого поняття як нью-джаз та хіп-хоп-джаз можна знайти в кращому випадку в задрипаному гаражі, переробленому на репетиційну кімнату, про який ніхто не знає? Таким чином на світ з’явився FUSION — жвавий імпровізуючий організм, колектив таких самих шибайголов, що й надалі вабить своїм експериментаторством й де-не-де брутальністю та безкомпромісністю. Від самого початку головним контингентом на цьому дійстві були студенти Інституту музики ім. Глієра (здебільшого з джазового відділу, або ж — офіційно — відділу естрадного мистецтва), ті, кого звідти систематично намагалися виперти, та ті, що особливо й не намагалися знайти спільну мову з цією структурою. Здавалося б, люди полярних поглядів, а все ж виходили разом на сцену та творили музику, яка їм подобалась, але ніде не могли публічно у цьому зізнатися.
Саша Пінчук. Фото : Fusion/Facebook
У березні 2019 року відбулася перша вечірка під назвою FUSION в майстерні ситодруку. Система досить проста : зідзвон з друзями, спільна організація, донат на розвиток організації. Кожен приніс свій інструмент, не мав особливих очікувань, ба більше, — були довгі суперечки, чи це дійсно підходяще місце для подібної авантюри. Як зазвичай буває в подібних суперечливих ситуаціях, все пішло не тільки добре, але й в руслі, яке ніхто не передбачував. Джазмени з рок-ен-рольною душею дали свободу своєму правдивому музичному голосу, зустрілися на маленькому клаптику сцени з музикантами із зовсім інших середовищ, і спільними зусиллями швидко створили навколо себе сприятливу ауру на базі електроніки, альтернативного року, драм-ен-бейсу, обрамлених колективною тягою до імпровізування.
Завдяки такому запальному бекґраунду, процес імпровізації природним чином розширив свою сферу емоційного впливу, дедалі частіше ставив знак оклику при кожній заграній фразі та нерідко напористо заявляв про присутність їх виконавців на цьому світі, метафорично висвітлюючи тим самим есенцію його чи її характеру,— чи то через специфіку мішанини стилів, чи то особистий сентимент по відношенню до них. В будь-якому разі, це не грає суттєвої ролі: найважливіше, що від самого початку розвивалася надзвичайна комунікація між музикантами, тим самим виховуючи їх у всіх можливих аспектах.
Fusion Jam в 20ft Live, 2021, Київ. Фото : Олексій Карпович
FUSION сформував постійне коло людей, що не лише обмінюються музичними ідеями, а й створюють цілу родину, що проводить разом час й підтримує один одного у будь-якій ситуації. Така сила зв’язків особливо спрацювала після трагічної загибелі Саші Пінчука, у якій весь колектив мусив навчитися самоорганізовуватися без лідера у дуже короткий термін. Другим болісним ударом стала загибель Олександри Кувшинової – співзасновниці FUSION, яка 15 березня потрапила під обстріл в селі Горенка (під Ірпінем) під час висвітлення військових подій з командою Fox News. І знову ж, без єднання далі — ніяк. Через якийсь час після початку повномасштабного вторгнення спільнота почала діяти систематично, — концерти платформи стали штабом підтримки військових, переселенців, лікарень, а сам FUSION — фундацією для артистів, лейблом, що в певний момент почав виїжджати з делегацією до інших міст та країн. У цей період було важливо виділити ключових гравців на музичному ігровому майданчику, тим паче, що в природній спосіб на подіях FUSION почали своє існування гурти та проєкти, які зараз творять образ української джазової та альтернативної сцени. Це зокрема гурти Hyphen Dash, OTOY, музиканти Андрій Бармалій, Женя Пугачов, Діана Джаббар, Міша Бірченко, Єгор Гавриленко та його проєкт The Lazy Jesus. І все таки, кожен з них вибрав свій музичний шлях, й вже не було можливості кидати всіх в один “манеж”, але впроваджувати на концертах поділ сцени на акустичну (імпровізаційну) та електронну. Коло розширилося, група підтримки зміцніла, у різних містах України почали з’являтися братерські колективи, що рухалися у подібному напрямку.
Олександра Кувшинова під час Fusion Jam в 20ft Live, 2021. Фото : Fusion/Facebook
Здавалося б, ми знайшли відповідь на запитання про вплив музики на соціум, проте все ще багато речей не працює так добре й перспектив це змінити дуже мало. Мова йде, як не дивно, про ентузіазм та творчу відкритість, здатність без докорів сумління та зайвого виклику показати свої творіння цілому світу та увійти в злагоджений діалог з рештою світу. Якими би крутими та свіжими не здавалися український джаз та експериментальна музика на цей момент, кожен стикається зі страхом теперішнього, майбутнього і тим, що насправді нас не розуміє ніхто, окрім нас самих. Базові речі — як себе прогодувати, як вижити, як витримати психологічний тиск, як при цьому підтримувати армію та людей навколо. Чи не кожен концерт, який відбувається в країні, направлений передусім не на творчу інноваційність, а на благодійний збір коштів й збереження культури від краху, і це є, на жаль, основною мотивацією, щоб робити хоча б щось. Можливості думати лише про музику, звісно ж, немає, і відповідно, говорити про музичний розвиток в Україні сьогодні доволі важко. І все ж, мистецтво відіграє ключову роль у цій боротьбі за виживання, бо єднає найрізніших людей задля однієї ідеї, і з відповідною підтримкою ззовні воно здатне розцвісти яскравими барвами. Це надихає не тільки митців сміливо заявляти про себе у світі, а й світ в свою чергу, приймати це та підтримувати.