Катерина Кравченко: "Культура важлива, щоб зберегти ідентичність, за яку ми боремося"

Катерина Зяблюк

авторка, музикант

З самого дитинства Катерина Кравченко палала жагою до джазу. Крізь комічно складні, часом абсурдні щаблі пострадянської музичної освіти — спершу в Балті, потім в Одесі — вона вийшла до Німеччини, що виявилася не менш непокірною для освоєння. Learning by doing — так вона називає свою життєву тактику, і ця тактика, як виявилося, найкраще працює саме в часи турбулентності, коли далекі переїзди перепліталися з ізоляцією, а ізоляція одним подихом переродилася у воєнний стан, що накрив Україну.

Перший її альбом Stories, народжений 2020 року, став чистим зразком того натурального еклектизму, який виростає з людської допитливості до випробувань. Різні мови, контрастні форми, пильна, майже ніжна увага до кожного слова — ці риси потім проступатимуть і в наступних її роботах, як постійний підпис.

Після Революції Гідності, а надто з перших днів повномасштабної війни, українська самосвідомість у мистецькому світі почала стрімку, разючу експансію — і в жанрах, і в темах, і в самому виборі матеріалу, що кличе до опрацювання. Поки Hyphen Dash, oh deer!, СТАСІК та інші говорять крізь тяжке, лунке звучання, Катерина Кравченко приєдналася до тих, хто вірить у силу розважливої метафори та лагідного осучаснення автентики.

Мабуть, найкращим описом творчості й сутності Катерини є біблійна притча: «Лагідна відповідь гнів відвертає, а слово вразливе гнів підіймає». Згодом вона створила сюїту, натхненну Марією Приймаченко — українською «казкаркою» кольорів, — а також заснувала дует Kravchenko/Clees Duo разом із люксембурзьким вібрафоністом Артуром Клеесом. Разом вони тчуть звукові мережива, тонкі й прозорі, з імпровізації, поезії та голосів Василя Стуса, Сари Чансі Вулсі, Германа Гессе, Хуана Рамона Хіменеса, Роберта Крілі та багатьох інших. Теми, що звучать у цих текстах, болючі й оголені — самотність, заслання, втрати, що все ж тримають у собі крихти надії на відродження, — та переказані вони з такою винятковою турботою, з такою гармонійною багатозначністю, що слухаєш і відчуваєш: тут нікого не хочуть поранити зайвим словом.

Наші розмови з Катериною часто спускаються до повсякденного, і ця — не виняток. Бо щоб по-справжньому почути музику, треба побачити, якою дорогою йшла людина, що думала в дорозі, до чого простягає руки сьогодні. І розмова виходить такою ж щирою, як її музика. 

Катерина Кравченко, фото: Sebastian Lay

Може, почнімо з ранніх моментів. Що для тебе було важливим у дитинстві? Я тебе пам’ятаю ще з часів, коли ти грала з Олексієм Петуховим — конкурси, концерти... Як ти це сприймала?

Мабуть, почну ще трохи раніше, щоб було зрозуміло, як я до цього прийшла. Я народилася в маленькому місті, де, по суті, нічого не було — лише музична школа. Там викладали академічний вокал і класичне фортепіано. Про джаз ніхто навіть не чув.
Потім прийшов новий викладач. Він навчався на хоровому диригуванні, але жив у гуртожитку з «естрадниками», як тоді казали. Тож трохи перейняв від них джазову термінологію. Це був ще радянський «джаз»: «Мелодії джазу», Володимира Симоненка — тобто така собі «біблія» перших джазових книжок.
Але саме він відкрив мені світ джазу. Тоді тільки-но з’являвся YouTube, і він показав мені кілька записів, які мене просто вразили. До того в мене було лише радіо, телевізор — і раптом відкрився цілий інший світ.
Так я вперше побачила Еллу Фіцджеральд. Мені було 12 чи 13. І це було справжнє відкриття: «Як таке може існувати в цьому світі?» Я закохалася в цю музику настільки, що слухала лише джаз. Хотіла співати тільки джаз, як Елла, знати всі її соло. Справжній jazz polizei!
Я тоді нічого не розуміла в імпровізації, знала лише: «Хочу співати, як Елла». Але не розуміла, як цього навчитися.

Тобто викладач показав, як це може звучати, але не було де цьому навчитись?

Так. Він пояснював усе «на відчуттях»: казав, що треба, щоб трохи «свінгувало», але сам не міг пояснити як. Розповітав те, що колись хтось йому сказав, щось, що він десь почув… Тож ми разом щось намагалися зробити, щоб воно звучало бодай приблизно, як у записі. Я тоді була повністю зафіксована на тому, щоб усе звучало точно, «як в оригіналі». Не мала ні колонки, ні програм, щоб сповільнювати записи — притулялася до ноутбука й слухала, ставлячи на паузу після кожної фрази. Так я вчилася до того, як переїхала в Одесу.

Потім почала займатися з викладачем, співала в ансамблі, у вокальному квартеті з трьома дівчатами. Це було дуже цікаво. І тоді я зрозуміла: все, хочу бути джазовою музиканткою, навчитися імпровізувати, мати свій бенд і виступати на сцені! Саме тоді почалися конкурси.

Мій перший — конкурс пам’яті Ростислава Кобанченка в Одеському музичному училищі. Я співала «Air Mail Special» і «Mr. Paganini». Це було мені 13 років.
Після цього мене запросили виступити з біг-бендом імені Миколи Голощапова — перший виступ із живими музикантами. До того я співала лише з плейбеками — у школі ніхто не вмів акомпанувати. А тут, в Одеській філармонії, я виконала дві пісні, серед них — «Every Day I Have the Blues» Дайани Шур.
Я тоді зовсім не розуміла, як це треба співати, але настільки хотіла, що моє бажання перекривало всі технічні труднощі. Це був мій перший досвід зробити власну інтерпретацію — бо мені не подобалась версія Дайани Шур, бо вона була не «як у Елли» (сміється).

Як ти тоді розбирала пісні? Вивчала мелодію, текст, перекладала?

Я просто безкінечно слухала. Знову й знову. Потім намагалася повторювати все дуже детально. Але англійську я тоді знала погано, тому спочатку вчила пісню «на слух». Потім відкривала текст і виявлялося, що половина не співпадає. Але я все одно більше довіряла запису, ніж написаному тексту. Через це моя вимова була кумедна: якось канадський викладач з англійської сказав, що мені, європейській дівчині, «не камільфо» таке співати, бо там всюди афроамериканський сленг — це те саме, якби я почала раптом говорити закарпатським діалектом, а не літературною українською (сміється).
Я тоді не знала, про що співаю. Викладач також не міг допомогти. Я перекладала слова, щоб хоча б розуміти сенс, але все одно співала мікс з того, що чула і що, здавалося, написано. Мені досі трохи соромно за ту підготовку.

Думаю, всі ми через це проходили. У пострадянському просторі англійська давалася важко. А в Німеччині, напевно, теж не всі її знали ідеально?

Так, цікаво було б дізнатися в самих німців, але мені здається, що я їх ідеалізувала — здавалося, усі там добре володіють англійською. Хоча, напевно, теж бувають труднощі.
Я була в журі дитячого конкурсу цього літа — «Jugend musiziert». Це дуже відомий німецький конкурс. І я переконалася, що зараз усе змінилося: інтернет, YouTube — діти мають набагато більше можливостей.
А тоді, коли я навчалась, ще не було нічого: лише YouTube, де можна було знайти фрагменти лекцій із Berklee [College of Music у Бостоні — ред.] по три хвилини — і ти сто разів дивишся це відео, намагаючись зрозуміти «прихований сенс». Зараз смішно, але тоді, — всього лиш якихось 10-15 років тому, — це був єдиний спосіб навчання.

Так, ми всі пам’ятаємо ті часи. Тож, ці конкурси справді стали для тебе важливим етапом?

Так. Особливо той перший виступ із біг-бендом — це було справжнє «вау». Потім був конкурс у Скадовську. Ми туди їздили щороку з дівчатами. Я виступала як солістка, і це для мене було дуже тепло. Скадовськ був маленьким, але дуже джазовим містом — туди хотілося повертатися.

Я пам’ятаю також свої виступи з оркестром Віктора Басюка — я їздила з ними у той же Скадовськ! Мабуть, ми навіть перетинались на сцені.

Отакої! Я цього вже й не памʼятаю. Згадую лише конкурс Джаз Коло у Львові, де ми були разом. 

‍ ‍Фото: Erik Mathias

Тож ти вирішила вступати до училища. Як це сталося?

Так. Я тоді вже знала, що хочу стати вокалісткою, музиканткою, навчитися імпровізувати. Варіантів було небагато. Найреальнішим був вступ до Одеського музичного училища, бо я жила в області, а мама не пустила б мене далі. Тож або Одеса, або нікуди.
Я вступила, і ті роки згадую так: усе найкраще, що було в училищі, пов’язане з моєю співпрацею з Олексієм Петуховим. Бо те, що відбувалося на естрадному вокальному відділі, — це була насправді жесть.
Там не залишилося особливо хороших спогадів. А от робота з Петуховим — це інше. Він відкрив для мене нові горизонти, я почала більше грати на фортепіано. У школі я закінчила класичне фортепіано, а в училищі почала серйозніше займатися акомпанементом і навіть писати імпровізації. Ти, певно, проходила через те саме.

Ну звісно. 

Здавалося, це єдиний спосіб навчитися імпровізувати, бо в нас уроки імпровізації проходили у форматі: «Дєвачкі, слушать музику — і шота дєлайтє». Викладач вважав, що треба просто «відчути». І ми писали імпровізації вручну, завчали їх, навіть не розуміючи, як утворюється фраза чи гармонія.
Але з Петуховим усе відрізнялося. Він був неймовірний. І досі здається мені людиною не з цього світу. Не уявляю, як він навчився всьому, що знав. У нього ж теж радянська освіта, магнітофони, бабіни, транскрипції на слух.
Він навчив мене основам: що таке квадрат, цифровка, сітка, як зробити простий акомпанемент, перші “войсінги”. Це була цінна база для розуміння музики.

І, мабуть, саме тоді почалися нові конкурси, виступи?

Так, саме в ті роки. Але є ще одна історія, про яку я ніколи не розповідала, бо довго хотіла її забути. На першому курсі училища я брала участь у «Голосі. Діти». Це був дуже травматичний досвід, бо після участі у шоу мене в училищі буквально зацькували. Викладачі з вокалу принижували й кепкували, — мовляв, навіщо я туди пішла, навіщо це «несерйозне». А мені тоді було лише 13 чи 14, я навіть ще не навчалася в училищі. Я була просто дитиною з маленького міста, а «Голос. Діти» здавалося чимось майже магічним — на кшталт американської мрії: всі про мене дізнаються і життя зміниться.

Я співала «Air Mail Special», зі скетом Елли Фітзджеральд.  І цікаво, що багато людей і досі впізнають мене саме завдяки тому виступу. Навіть одна моя подруга з консерваторії сказала, що побачила мене саме в «Голосі», коли була ще дитиною, і це був той момент, коли вона відкрила для себе джаз.   Тож, можливо, хтось, як і я колись, через це вперше відкрив цей світ.

Тобто, навіть якщо досвід був болючим, він мав і позитивні наслідки?

Так. Хоча тоді в училищі це сприймали негативно. Кажуть: «Навіщо? Це ж комерція, несерйозно». Мовляв, ти одразу потрапляєш до іншої категорії.
А для мене це було здійснення дитячої мрії. І тепер я нарешті можу говорити про це спокійно, без сорому.
Раніше ж хотілося все це стерти з біографії. Крім того, була й родинна історія: мама дуже хотіла, щоб я взяла участь, а мені вже не дуже хотілося — тому був ще й внутрішній конфлікт. А до цього ще й наративи радянської системи освіти, що вмовляють тобі : “ти ще не готова, тобі ще з десять років треба шліфувати свій звук, щоб узагалі вийти на сцену; і не співати, а просто там стояти!” (сміється).

Але ти змогла з цього вибратися.

Так. І допоміг у цьому саме Петухов. Він тоді сказав мені дуже важливу річ: що варто подумати про освіту за кордоном.
Це мені здавалося фантастикою — бо я знала, що навчання за кордоном дороге, хоча мріяла, звісно ж, про Berklee College Of Music. Коли ж я почула, що навчання коштує 60 тис. доларів на рік, моє бажання швидко розвіялося.

Тож, як склалося тоді з навчанням за кордоном?

Мені з орієнтацією дуже допомогла Вікторія Лелека. Я познайомилася з нею, коли вона вже навчалася в Німеччині, у Дрездені. Вікторія тоді приїжджала в Україну з туром разом зі своїм гуртом Leleka, і я випадково потрапила на їхній концерт у джаз-клубі «Перон №7» в Одесі. Після виступу ми заговорили, і вона сказала: «Якщо тобі цікаво — приїжджай до нас. Є класна викладачка, я допоможу».
І справді допомогла — розповіла, куди подавати документи, як проходять вступні іспити.

Для мене це було вирішальним. Вона стала такою собі провідницею. Бо, на жаль, інші музиканти, які обіцяли допомогти, просто зникали. А Віка справді зробила все, що обіцяла.

Тож я почала вчити німецьку мову. Одним із головних факторів було те, що освіта в Німеччині безкоштовна, а там я була лиш один раз. 

Ти не сумнівалась, що це реально?

Ні, всі рішення тоді ґрунтувалися виключно на емоціях. Я тоді була така: якщо хтось сказав, що там добре— значить, їду туди. Вивчала мову, готувалася до вступу, подавала документи одразу в чотири німецькі консерваторії. І пройшла саме в Дрезден. Це був 2018 рік.
Коли я приїхала, мала величезні очікування — думала, що рівень буде набагато вищий, навчання захопливе, сильне, творче. Але насправді мої очікування були занадто високими. В Україні, попри всі труднощі, я відчувала, що мої викладачі живуть музикою. Ті ж Петухов чи деякі інші музиканти — вони натхненні, вони люблять те, що роблять. А в Дрездені я зіткнулася з тим, що багато викладачів працюють формально. Хтось отримав свою посаду ще за часів НДР і зупинився у розвитку. Іноді на заняттях звучали дуже базові речі, які я вже знала з Одеси, і це мене дивувало.

Але, певно, були й приємні сторони?

Так, звісно. У них фантастичні умови. У кожному класі — рояль, усе обладнання у відмінному стані. Ти можеш підключити мікрофон, звук, усе працює. Для мене після наших «реалій» це було просто неймовірно. Це створювало відчуття, що ти в професійному середовищі, навіть якщо не все ідеально з точки зору викладання.

Моя викладачка з вокалу, Селін Рудольф, була саме тією людиною, яка мене підтримувала.
Вона першою сказала: «Катю, тобі потрібно створити свій гурт, писати музику, виступати». І це мене здивувало, бо після Одеси я була налаштована, що «ти ще не готова», десять років шліфування й таке інше. А тут — навпаки: «Пробуй, роби».

“Такі речі [реінтерпретація традиційної музики] мають спонукати слухачів так само захоплюватися власною народною музикою, щоб вона звучала й цікавила людей з різних куточків світу — без порівняння з чимсь іншим.”

І ти почала створювати свій гурт?

Так. Спочатку навіть не знала, з чого почати.
У нас в Україні не було досвіду, як обирати музикантів у бенд. Просто: граєш на фортепіано — значить, граєш на фортепіано. А в Німеччині я вперше відчула, що можу вибирати, з ким хочу грати, кому цікава така музика. Так з’явився мій перший бенд — завдяки підтримці Селін.

Ми підготували кілька перших аранжувань, я навіть мала одну власну композицію. І цей гурт відразу виграв конкурс ансамблів у консерваторії. Після трьох місяців навчання!
Це було для мене великим знаком: «Так, треба писати далі». Тоді ж я подалася до Національного джазового оркестру Німеччини — BundesJazzOrchester, або скорочено BuJazzO (“Буяцо”). Це дуже престижний колектив, куди беруть молодих музикантів до 24 років лише на два роки. Вони мають тури по всьому світу — США, Китай, Індія, навіть Україна була в їхніх маршрутах.

Я подалася в якості вокалістки і пройшла. Мала вирушати з ними в тур до Китаю і…

І почалася пандемія.

Так. Це був початок 2020 року, зібрали паспорти на візу — і все закрилось.
Консерваторія теж — навчання зупинилося, концерти скасували, і я відчувала, що просто втрачаю час. Це був депресивний період: ні з ким не пограєш, навіть зняти кімнату для занять було складно. Перші два роки далися мені дуже важко.

Тобто після пандемії все поступово почало налагоджуватися?

Так, але повільно. Ми встигли пограти кілька концертів у Дрездені, виступили на кількох фестивалях. Взяли третє місце на конкурсі в Познані — Blue Note Competition.
Наш склад був інтернаціональний: піаніст — поляк, барабанщик із Бразилії, басист — німець.
Це був неймовірний досвід: інші ментальності, інше музичне мислення — я багато чого навчилася.

Після цього гурт розпався, але я ні про що не шкодую. Потім зʼявився Short Collection of Tales. Ми грали без текстів, в мене була лиш мелодична лінія.
Назву скорочували як SCOT band — мені це не подобалося, але така вже вийшла гра слів.

А мій перший альбом називався Stories. Це теж було символічно — наче історії, які я розповідала музикою.
Назва народилася просто тому, що мені хотілося якось узагальнити все, що було в мені на той момент: емоції, спогади, переживання.
Кожен трек для мене був ніби відображенням якихось внутрішніх моментів — не завжди щасливих, але чесних.

Ти одразу думала про альбом як про цілісний проєкт?

Ні, спочатку я взагалі не розуміла, що таке альбом.
Я звикла слухати музику на YouTube окремими відео, знаєш, такі годинні відео з музикоюю з незмінною обкладинкою. Я не мала вдома ні дисків, ні вінілу, бо в моїй родині цієї культури не було.
Тож думка про альбом як про щось цілісне прийшла вже під час роботи. Так звана стратегія learning by doing. Я зрозуміла, що це не лише про музику — треба думати і про візуальний образ, про концепцію, структуру, черговість треків. Тоді мені здавалось: просто зробили фото, випустили — і досить. А виявилося, що потрібно ще промо, комунікація, презентації. Тоді я ще думала, що якщо ти талановитий — тебе знайдуть.

Та класична віра, що одного дня у двері постукає продюсер й скаже: «Катю, збирайся, їдемо у тур».

Саме так, я була в цьому впевнена! Але після релізу альбому, особливо під час COVID, я зрозуміла, що все це ілюзія. Світ великий, і щоб тебе почули — треба створювати свою ідентичність, власний напрямок. Тоді була легка криза: я багато переосмислювала — хто я, що роблю, навіщо. Усе до того моменту йшло ніби саме собою — конкурси, успіхи, події. А тут раптом потрібно самому створювати сенс — цього в консерваторії не вчили.

Ця криза якось плавно перейшла в період повномасштабного вторгнення. Мама приїхала до мене на концерт — і залишилася, бо почалася війна. І я не одразу зрозуміла, що відбувається, адже все, що було до того, уже не мало значення. Треба було переосмислити себе, свою ідентичність, свою мову.

Це, напевно, було важко — особливо, коли в Дрездені й надалі живе чимало росіян?

Дуже. В моєму оточенні було чимало людей із росії — студентів, музикантів.
Бо українців там було небагато, і міф, що «всі ми однакові, і німці нас сприймають як одне» дуже легко було навʼязувати. У нас була спільна тусовка: здавалося, що ніяких проблем немає, для них мистецтво було поза політикою.
Але після 24 лютого все стало на свої місця. Одна з моїх близьких подруг, дуже талановита вокалістка, просто повернулася в росію і почала грати концерти під час війни. Те саме сталося з багатьма моїми знайомими музикантами. Деякі спочатку підтримували Україну, навіть брали участь у благодійних концертах, а потім — тиша. Хтось просто відписався або перестав виходити на зв’язок.

Але водночас такі моменти ідентичність кристалізують.

Саме так. Тоді я вперше чітко усвідомила, хто я. Почала замислюватися про свою культуру, про українську музику. І виявилося, що я ж про неї знаю дуже мало.
Мені завжди подобалася українська мова, я любила українську літературу, проте в навчальних закладах це сприймали формально — потрібно було співати одну пісню українською на державному іспиті, і все. Ніхто не розповідав про українську ідентичність, адже навіть від місцевих лунали теплі спогади про Радянський Союз та байку про “братні народи”, високу російську культуру. 

Більше про українську музику я дізналася саме від Вікторії Лелеки. Вона вже тоді робила український репертуар, писала власні пісні. Після Майдану для неї це стало очевидним — що українська культура сама по собі повноцінна й потужна.
А я тоді ще не дуже це розуміла, я була підлітком. Хоча тексти російською писати не могла — вони не звучали. Проте моя перша в житті пісня «Там, де ти» була написана якраз українською. Це ще було до того,  як я переїхала на навчання в Німеччину. Я виконувала її на вступному іспиті.

“...Кожного разу, коли я відчувала, що людина мене ще не до кінця розуміє і що їй потрібен орієнтир — я дарую їй книжку Забужко “Найдовша подорож”.”

Як продовжувалося твоє відкриття української музики?

Я почала з того, що слухала записи з Polyphony project, де збирають народні пісні.
А потім — участь у проєкті з Мар’яною Головченко, яка принесла народні пісні, показала, як їх співати. Це мене дуже «запалило». Я досі виконую деякі з них.
Зараз у мене є дует із французьким басистом — ми граємо лише українські пісні.
І коли ми виступаємо з цим у Німеччині, у джаз-клубі звучить українська мова — і це чудово.
Публіка в захваті. Люди після концерту підходять і кажуть, що не знали, яка красива наша музика.

Ти згадувала про проєкт сюїти Марії Примаченко. Як він народився?

Усе почалося у Швеції. Це був кінець 2022 – початок 2023 року.
Я навчалася там за програмою Erasmus+ і мала змогу створити власний проєкт для фестивалю New Sound Made у Стокгольмі. Моя давня мрія — написати композицію для великого складу, не лише вокалу й тріо, а справжнього ансамблю. Отже, в мене з’явилася можливість це зробити, хоч я ще не знала, про що саме буде музика.

На різдвяні канікули я приїхала додому й натрапила на новину про музей Марії Примаченко, який зруйнували на початку повномасштабного вторгнення. Мене це глибоко вразило. Здавалося, що знищено щось дуже світле й величне — я просто сиділа і плакала, бо уявила, як гинуть картини. Але потім приїхала на свята до дому й дізналася, що односельці врятували її роботи, ховали їх по хатах під обстрілами, ризикуючи життям.
Мене вразила символіка: колись односельці її не розуміли, навіть трохи сторонилися, а тепер їхні нащадки рятують її спадщину.
У цьому така сила — людяність, гідність, адже світ навколо валиться, й, можливо, варто думати, як зберегти свій капітал, чи щось… А ти рятуєш мистецтво. 

Тому я вирішила: створю проєкт, присвячений Марії Примаченко, її картинам і цій історії.
Й описував він дещо більше, ніж її доробок; мав передати ідею того, що культура — це не щось окреме від життя. Вона важлива, щоб зберегти ідентичність, за яку ми боремося. 

Перша версія сюїти  прозвучала саме в Стокгольмі, на фестивалі.
Тоді у складі був великий ансамбль — значно більший, ніж у тій версії, яку ми потім грали і записали. Реакція була надзвичайна — люди плакали, дякували після концерту. Я відчула, що це справді щось важливе. Потім ми виконали цю програму в Україні — в Одеській філармонії восени 2023 року.
Під час першого твору залунала повітряна тривога. Ми спустилися у підвал філармонії, і там стояв старенький рояль. Музиканти почали джемити, продовжили концерт просто в укритті. Це було дуже найсильніше переживання в моєму житті. Це був справжній акт спротиву, що показував — як би нам не було скрутно, життя продовжується. Коли повернулася нагору, зрозуміла: саме в цьому сенс нашої професії — бути поруч з людьми.

Дуже потужна історія. А потім був концерт у Дрездені, так?

Так. Третє виконання сюїти відбулося вже в Дрездені, у 2024 році. Ми зробили благодійний концерт. Довго думали, куди саме спрямувати кошти. У Німеччині не можна відкрито збирати на військові потреби, тому вирішили підтримати організацію Save Ukraine, яка займається поверненням депортованих дітей з росії.
Це важка, титанічна робота: відшукати дитину, знайти батьків, організувати маршрут через кілька країн. Хотілося, щоб про це дізналося більше людей. Концерт вийшов особливим — щирим, глибоким. Ми зібрали понад 4 тисячі євро. Організатор настільки розчулився, що з власних коштів оплатив оренду залу і звук, щоб уся зібрана сума пішла на допомогу.

Схоже, що це стало не лише музично-освітнім проєктом, а й переплелося з власною історією.

Так, дуже багато. Це було не лише про Марію Примаченко, а й про всіх нас. Про те, чому ми рятуємо культуру навіть тоді, коли світ валиться. Про те, що культура — це частина нашого «я». Для мене це ще й момент примирення з собою: після довгих років, коли я шукала, хто я у світі, сюїта стала відповіддю — я українська музикантка, і це моя історія.

Як ти переживала цей час внутрішньо? У перші роки війни було, мабуть, складно відчувати сенс у творчості.

Дуже складно. На початку повномасштабного вторгнення я запитувала себе: «Навіщо вся ця музика? Кому вона потрібна зараз?». Поруч люди на фронті, а ти сидиш у теплій кімнаті, вчиш джазові стандарти — це здається безглуздим. Але потім я зрозуміла, що це моя роль і мій привілей. Ми, музиканти, можемо підтримати інших. І коли ти виходиш на сцену, навіть у бомбосховищі, це вже форма спротиву. Інколи саме наша музика повертає людям силу жити.

До свого проєкту з сюїтою ти запросила вібрафоніста Артура Клееса, який супроводжує тебе у багатьох нових музичних ідеях. Як все почалося?

Ми познайомилися у 2021 році, ще до повномасштабного вторгнення, коли я жила в Дрездені. Артур походить з Люксембругу, тоді він був дуже захоплений Шостаковичем, класичною музикою, і, можливо, навіть у чомусь трохи російською школою. Це теж повʼязане з його далеким корінням, що сягає до тих регіонів. Але в нас зав’язалася дружба — думаю, я його трохи «українізувала», і пишаюся цим (сміється). Почала давати йому читати книжки Оксани Забужко, показувала українську музику, розповідала про наше минуле. І поступово він став глибоко цікавитися Україною та нашим фольклором. 

Фото: Erik Mathias

Фото: Erik Mathias

Згодом це стало моїм стилем комунікації; кожного разу, коли я відчувала, що людина мене ще не до кінця розуміє і що їй потрібен орієнтир — я дарую їй книжку Забужко “Найдовша подорож”.

Ми з Артуром багато дискутували про музику і цінності. Наприклад, на курсах композиції нам ставили слухати Шостаковича чи Стравінського, і я відчувала фізичний дискомфорт.
Не могла абстрагуватися й сприймати це просто як музику — без контексту війни, імперії, всього, що стоїть за цим. Питалися “А в чому справа, що сталося?”. Я ж лише питала у відповідь: “А ви взагалі не розумієте, що зараз відбувається?”. Артур бачив мою реакцію, також цікавився, чому так, — і це стало для нас важливою розмовою.

Його справді зацікавила українська музика, і моє коло спілкування поступово почало змінюватися. Почало «українізуватися», адже це всіх зацікавило. Ми разом з Артуром відкривали народні мелодії, тексти, історії. Він став частиною цього шляху, не лише як колега, а як співучасник.

Люди після наших концертів обсипали нас компліментами: мовляв, вона така багата, ми б також хотіли мати таку. Я натомість завжди вважала, що такі речі мають спонукати слухачів так само захоплюватися власною, німецькою, народною музикою, щоб вона звучала й цікавила людей з різних куточків світу — без порівняння з чимсь іншим. Це ж було б класно, чи не так?

Авжеж. Це дуже бажана думка, попри те, що люди звикли порівнювати з тим, що вже знають. Наприклад, нещодавно я мала репетицію в доволі екстравагантному місці — трьохповерховий старезний будинок у Гаазі, власницею якого була шляхетна пані зі старого роду французьких гугенотів, а будинок цей стоїть там ще від прадіда. Абсолютно інша реальність, в якій живуть деякі меценати культури з колишніх імперій — для них це задоволення приймати таких “культурних” гостей. Ми якраз грали багато гуцульської народної музики, й господиня нам сказала: “Ой, яка ж гарна ваша українська музика — у вас такі магічні ісламські заспіви!”. А це всього лишень гуцульський лад.

Ой, це цікаво! А в нас дійсно цього чимало, стільки у нас людей зі сходу та півдня мігрувало, це не можна лінійно оцінити. Я не раз думала про свій рідний регіон як про бувше місто Кримського ханства Османської імперії. Моє місто — Балта — це була турецька служба [з кінцем XVII ст. згадується фортеця, що була збудована для контролю прикордонних територій османською армією, у той самий час населення Балти було інтернаціональне, де проживали люди з усієї Російської та Османської імперій і Речі Посполитої — ред.]. Як би там не було, це відбивається на подальшій історії. 

Коли я навчалася в Швеції, я дуже хотіла навчитися також так званим Nordic Folksongs. Академія мала відділ народної музики, тож я туди зголосилася. Познайомилася з викладачкою, а вона: “О, ти з України? А ти знала, що на Херсонщині є шведське село? Воно зветься Gammalsvenskby, українською Старошведське [нині — частина села Зміївка Херсонської обл. — ред.] . Там є такі пісні!.. Вони дуже відрізняються мелодикою від шведських пісень, хоча співають їх шведською”. Ми її вивчили, і це дійсно якась екзотика. 

Повернімося до проєкту з Артуром. Що на вас чекало після сюїти?

Спочатку мали запланований концерт в дуеті й мали всього кілька тижнів, щоб підготувати програму, — це стало першим поштовхом. Потім ми постійно її шліфували, змінювали, добудовували.
Дует дуже органічний: поєднання вібрафону й голосу, лаконічне, але з великим простором для імпровізації. Іноді долучаємо інших музикантів — наприклад, бас-кларнетиста, або як у проєкті з Мар’яною [Головченко - ред.], чи з візуальними артистами.  До цього Артур допомагав мені в роботі над сюїтою — допомагав переінструментувати твори, грав під час репетицій. Його можна почути на записі. 

Наш дует — це вже цілісний проєкт, але дуже еластичний. Ми можемо з ним робити абсолютно все, що заманеться. 

І, власне, новий альбом теж виростає із цього дуету, так?

Так, наше логічне продовження! Ми записували його під продюсуванням Вані Славіна (Wanja Slavin) — саксофоніста й продюсера з Берліна. Він працював з багатьма сильними артистами, зокрема з Луції Кадоч (Lucia Cadotsch) та Мірною Богданович (Mirna Bogdanović). Останній її альбом, який Ваня продюсував, навіть отримав German Jazz Prize.

Працювати з ним було надзвичайно цікаво. Завдяки Вані наш звук став іншим — складнішим, більш об’ємним. Ми використовували несподівані інструменти: наприклад, церковний орган. Коли його слухаєш у записі, здається, що це електроніка — але це справжній орган, із живим повітрям, регістрами, вібрацією. Його звучання додало глибини, ніби створило новий всесвіт усередині музики. Як кажуть німці, ми заховали чимало яєць, тобто несподіванок, в цьому альбомі. (сміється)

А як ти сама описала б атмосферу цього альбому?

Вона дуже особиста. У творах використовуються українська, німецька, американська та іспанська поезія. Є композиція «Bury Me Living» — ти її чула на концерті, але в альбомі це зовсім нова версія: з іншими гармоніями, тембрами, інструментами. Ваня допоміг віднайти той баланс між джазом, електронікою й атмосферною камерністю, до якої ми прагнули.

Реліз синглу запланований на 10 березня, а повний альбом вийде 10 квітня. Зараз ми готуємо фотосесію для преси, закінчуємо фінальні дотики в оформленні. Це дуже хвилюючий момент — я фактично «виношувала» цей альбом два роки. Тепер не можу дочекатися, аж він нарешті побачить світ.