Джанго Бейтс: «Більшість моїх рішень щодо творчості приймаються з позиції митця, а не прагматика»
Катерина Зяблюк
авторка, музикантка
Фотографії:
Олексій Карпович
Джанго Бейтс — один з найкращих джазових піаністів, яких створила Британія, не дивлячись на те, що він її не витримав і переїхав жити до Швейцарії. До переїзду він встиг зібрати відомий британський оркестр Loose Tubes — їхня музика на той час (1980-ті роки) була наче джазовий літопис, в якій поєдналися традиційний боп з музичним гумором, підхоплюючи по дорозі різні стилі, такі як самба чи хай-лайф.
Щоб підтримувати свій статус винахідливого лідера, Бейтс брався за всі можливі інструменти — різноманітні клавішні, труби, туби і роги. У всій цій строкатій круговерті, Бейтс залишався поетом-споглядачем, що безпристрасно формував свій стиль. З віком його споглядальність лише зміцнішала, і це чудово передають його останні “тихі” записи з тріо.
Обставини, які нас зводили з піаністом Джанго Бейтсом, були невідривно пов’язані з відчуттям ностальгії по небаченому, — щонайменше теплотою та широчезною усмішкою. Ніби тіло повторювало всі дії Бейтса, адже лагіднішого добряка серед джазових піаністів годі знайти. Тим не менш, це не заважало нам розмовляти на глибокі та часом болючі теми про занадто швидкі зміни у світі, зокрема в його рідній Англії, від чого ця ностальгія ще більше загострювалася.
Ця розмова відбулася на другому концерті Джанго Бейтса, який ми відвідали, під час фестивалю Jazzowa Jesień im. Tomasza Stańko 2019 в польському місті Бєльсько-Бяла. Здавалося, він запам’ятав нас, як людей, що мали непереборне бажання з ним поговорити на першому концерті рік тому в Варшаві, тож він доброзичливо впустив нас у своє чарівне оточення, пожовуючи курячий гуляш з рисом під час нашої розмови. Певно, це знак того, що з нами було комфортно.
Джанго Бейтс
Ви грали ті ж самі твори [альбом Study of Touch], що і на попередньому концерті у Польщі (який відбувся у Варшаві у 2018 році). Як ви відчуваєте різницю між цими виконаннями однієї і тієї ж програми, рознесеними у часі?
Цікаво, що ви взагалі пам’ятаєте про різницю. Я не пам’ятаю подробиць концерту, пригадую лише, що гарно провів час. Але кожен виступ, однозначно, відрізняється від інших, іноді дуже сильно. Усе залежить від загального настрою виконавців, оскільки, навіть не розмовляючи про музику вголос, я отримую багато інформації про неї з того, як до неї ставляться барабанщик та контрабасист. Також багато інформації надходить від мене самого, від того, скільки енергії мені хочеться вкласти в той чи інший розділ твору. Отже, все завжди органічно змінюється та розвивається. А якщо ви в концертному турі виконуєте музику в перший вечір, а потім – у другий, то лише інстинкт підкаже вам, куди і як вона рухатиметься далі. Правило приблизно таке: свідомо уникати речей, які робили в перший вечір, та пробувати щось інше. Адже вам хочеться бути досвіченим у музиці та водночас свіжим.
Чи ви не відчуваєте від цього якоїсь нудьги?
Грати одні й ті самі мелодії знову і знову? Мої власні композиції усі влаштовані так, щоб зробити музику цікавою для виконання. Я пишу речі, які кидають виклик публіці, або нам як ансамблю, або мені самому. Як на мене, все, що я пишу для ансамблю — це насправді детально прописані та структуровані музичні фрагменти, але я лишаю простір для вільного розвитку, де ти не маєш жодної інформації. Отже, звучатиме завжди по-різному.
А щодо вашого питання — якщо ви фанк-гурт, який грає одну й ту саму тему [награє фанковий ритм], ту саму партію баса, і соло будується на тому самому матеріалі, то, можливо, ви думаєте: «Господи, я вже все заграв, нічого не лишилося!». У моїй музиці завжди є інший шлях, інший спосіб висловлювання, кожного разу, коли ми виконуємо її.
Дивлячись на усі ваші специфічні обробки джазових стандартів, хочеться спитати: чи ви навмисно робите складні аранжування, чи вони виходять самі собою?
Якщо ми говоримо про твори інших людей, то я намагаюся бути максимально близьким до оригіналів. Як на мене, такі аранжування — це створення нового меседжу. Він може передавати повагу, або неповагу, звучати кумедно чи дуже серйозно, залежно від того, який твір ви любите. Коли мені хочеться аранжувати щось, я дуже довго обмірковую, навіщо я насправді цього хочу, яке послання хочу передати через музику.
Якось я робив аранжування пісні Френка Сінатри “New York, New York”, паралельно розмірковував над іншою — “My Way”, і це було цікаво. До того ж, у тексті криється стільки всього, з чим можна погратися, наділити іншими сенсами.
Зовсім недавно думав про пісню “Strangers in the Night” [наспівує]. Її ж усі знають! Отже, так, весело було б погратися з цією темою. Зааранжую. Але треба знайти музичний привід, — що я можу з нею зробити, щоб здивувати слухача.
Добре, наведу вам приклад. У цій пісні є один момент, коли музика ніби обривається, і він [Сінатра] починає співати в новій тональності. Класичний прийом. Культовий момент, тож, якщо ви робите аранжування, то маєте щось з цим моментом зробити. Щоб слухач сидів і думав: «Отже, я слухаю, що ж зараз буде?», а потім: «А, так, це ж той момент! Це було несподівано!».
Я знаю, що вам подобається Чарлі Паркер, що він з вами від самого дитинства. Коли ви вирішили, що хочете повністю змінити його музику своєю інтерпретацією?
Знаєте, відповідь дуже проста. Я грав з цим тріо (Петтер Елд (контрабас), Петтер Брун (барабани)), і в нас не було матеріалу. Ми просто починали з якогось ритму, коли збиралися в репетиційній кімнаті: виставляли інструменти та звук, грали, переставляли, пересідали з місця на місце, і все-таки знайшли оптимальну розсадку — дуже близько один до одного. Отже, у нас такий собі дослідницький ансамбль. Від того, де я хочу сидіти, залежить гратиму я тихо чи голосно, жорстко чи м’яко… Просто є різні аспекти.
А потім я отримав запрошення — «Не бажаєте щось представити на вечорі, присвяченому музиці Чарлі Паркера?». Я відповів: «Так, із задоволенням!». Одразу подумав про своє тріо. Швидко зробив аранжування, і, хоча вийшло дуже спонтанно, — обробки виявилися досить далекими від оригіналу — я подумав: «А чом би й ні? Я не американець, я не з тої ери, і чи має сенс грати в оригінальній манері?». Ніколи такого не робив, ніколи не намагався когось удавати в музичному плані. Мені хотілося якимось чином відштовхуватися від своїх власних почуттів.
Отже, ми відіграли концерт, і я подумав: «Гей, а це було весело! Мабуть, можна зробити ще кілька аранжувань». І почав, так би мовити, великий проєкт.
Як ви потрапили до музичного середовища без серйозної академічної чи шкільної підготовки?
В мене були уроки з викладачем фортепіано, який жив на нашій вулиці, а потім я займався близько двох років, у «перед-університетському» віці. Згодом почав ходити до повноцінної музичної школи, раз на тиждень. Це було якісне, стандартне музичне навчання. Там була тільки класична музика, я був класичним піаністом. Тож, у мене дещо незвична підготовка.
Як я й казав, я не навчався у музичній академії чи коледжі у ті роки — це десь у віці 17-20 років. Я просто став музикантом, пропустивши традиційну освіту. Як на мене, найкраще, що є у такому традиційному навчанні — це знайомитися з людьми, яких цікавить та сама музика, що й вас, спостерігати, як навчаються інші, як вони відкрито мислять, бувати з ними в одних і тих самих місцях. Музичний освітній заклад — це просто прекрасне місце для того, щоб зустріти інших музикантів, сформувати власний сильний голос, поки у вас є доступ до багатьох інструментів та виконавців.
А я це все пропустив і вийшов просто в люди. І подумав: «Добре, а де ж музиканти, з якими я можу пограти?». Якимось чином я знайшов спочатку не дуже вправного барабанщика та досить цікавого басиста, ми почали втілювати всі музичні ідеї, які мені хотілося.
Ми грали деякі стандарти, наприклад, “Dolphin Dance” Хербі Хенкока, та деякі твори з колекції аудіозаписів мого батька. Це був мій, скажімо так, особистий вибір, і між виступами у джаз-клубі та спостереженням за іншими гуртами, які в ньому виступали (це ж Англія!), я усвідомив: «Чорт, як вони так відкрито ставляться до музики? Вони ж постійно грають власний матеріал. Ось що треба робити, щоб мати власний голос!». І от тоді я почав писати такі-собі дурнуваті п’єси-нариси — це був початок подорожі.
І скільки вам було?
18 років. Я грав у джазовому клубі раз на тиждень, нам ніколи не платили. Ми просто почали з нуля та намагалися досягти чогось суттєвого. Одного вечора у якості хедлайнера зі своїм складом виступав Дуду Пхуквана — саксофоніст з Південної Африки, який перебував у вигнанні та жив у Європі. На щастя я знав музику з їхнього альбому. Вони закінчили свій виступ, а я сів за рояль та почав грати його музику, дуже тихо; мені просто хотілося, щоб він це почув. Так от, він підійшов до мене: «Що?! Цей хлопчина, цей малий грає мою музику!». Підсів до мене, і ми почали грати разом весь альбом. Це було чудово, потім він запропонував мені виступити. Через кілька днів мені зателефонували. Ми поїхали в турне, фактично, я був в гурті. Це був ніби перший крок, з якого все почалося.
Це був ваш перший оплачуваний концертний тур?
Так, взагалі то був перший тур поза межами Європи. Це був чудовий досвід і унікальне музичне середовище, частиною якого я був.
Та я б хотів ще дещо сказати про пошук музикантів… Тут багато залежить також від соціальної спорідненості — треба знаходити людей, з якими тобі приємно просто посидіти, поговорити про життя, політику та все інше. Якщо це так, то ви вже маєте основу гурту.
Тобто, можна сказати, що людські стосунки можуть бути важливішими.
Я вважаю, вони такі ж важливі, як і музичні смаки.
Розумію. Часто виникає проблема з пошуком таких музикантів, багато з них прагнуть отримувати фінансову винагороду за все, що грають.
Не вдається знайти музикантів, з якими можна було б робити щось цікаве, грати експериментальний матеріал?
Так, навіть якщо це трапляється, то триває дуже недовго, а потім хтось із них починають думати: «Що далі?». Або ми збираємося на репетицію, а потім вони кажуть: «Це звучить круто, а тепер давайте пограємо стандарти та заробимо грошей».
Звучить нереалістично [сміється]. Але я розумію. Знаю, що ви приїхали з України, і я знайомий з Тамарою Лукашевою, так от вона дає мені надію на те, що у вас є можливість знайти власний шлях. Вона чудово виконує власний матеріал.
Так, вона неймовірна. У неї дійсно різнобарвне та відкрите музичне мислення, але ж вона переїхала до Німеччини та живе там тривалий час. І це нормальна ситуація, якщо ти хочеш удосконалювати себе та свою музику.
Можливо, добре було б їй приїхати до України, дати кілька майстер-класів та поділитися своїм досвідом.
Не знаю, як це спрацює, зокрема, тому що ми не готові сприймати цей досвід. Наш інформаційний фон захаращений політикою, війною, трендами та подібними речами.
Так, розумію… Знаєте, коли я у 18 років почав працювати у джазовому клубі, я казав «так» будь-кому, хто пропонував мені виступити. Часто це означало виконання популярних хітів з якимись п’яними чуваками, які просто жахливо співали. Я ледь заробляв 20 фунтів за вечір. І я казав собі: «Нічого, все добре, я професійний музикант» [сміється].
Через певний час деякі з цих виступів стали кращими, рівень музики поліпшився. Для мене все це — частина такого собі романтичного стилю життя. Ти джазовий музикант, ти маєш це робити, хоча будь-хто може робити цю паршиву роботу замість тебе. Принаймні, я відчував, що це частина шляху, яким я намагався кудись потрапити. Не дуже швидко, я був не проти почекати. Я був щасливий це робити.
Думаю, ви могли б зробити багато цікавого з тим, кого ми називаємо універсальним (functional) сайдменом.
“Я намагаюся уникати несподіваних пасток географічного характеру.”
Що ви думаєте про музику так званої “нової хвилі” британської джазової сцени? Чи дійсно музиканти сміливо інтерпретують соціальні та політичні події, як це часто описується в статтях та інтерв’ю?
Я не так багато думаю про хвилі, але мені цікаві всі, хто коментує світові події через музику, тому що їхні «коментарі» документують поточний стан речей. Кумедно, адже я не кажу про людей, які грають музику виключно для цього. Бо цього правильного не існує.
Думаю, музикантське життя, скоріш за все, призводить до того, що людина починає мислити відкрито, стає зацікавленою та щедрою. Отже, я очікую побачити відображення тої самої політики, що мене оточує, у творах музикантів та митців. Я ніби продовжую цікавитися політикою, про яку розповідають музиканти та митці. Для мене — це велика сфера інтересів. Тобто, протягом тривалого часу уся моя музика не була пов’язана з подіями, вона стояла окремо. Я подумав: «Ну, давай, постарайся, візьми участь у політичних подіях, адже сьогодення це все одно політика. Навіть більше, аніж п’ять років тому. Зараз світ геть показився».
Еге ж. З одного боку це впливає, але от під час Революції Гідності в Україні у нас часом траплялися конфлікти між музикантами та обставинами. Принципово не сприймали серйозно події, скаржилися, що мітинги перекривають їм вулицю, де знаходився джаз-клуб з джем-сейшенами…
Зараз я хочу дещо сказати. Ви, можливо, думаєте, що живете не в тій країні. Бо я з Англії, і в 2005 році, навіть там, я почав замислюватися: «А чи не прийшов час спробувати щось інше?». Тож, я пропрацював шість років в Данії викладачем, а потім повернувся до Англії з відчуттям, що треба або лишатися там, або їхати звідти. Втома від місця — це дуже великий емоційний тягар.
Але після Данії я знав, що треба кидати ту роботу, бо вона стала дуже якоюсь адміністративною; навіть цю роботу змінила політика.
Потім я озирнувся навколо і знайшов роботу у Берні (Швейцарія). Це була пропозиція очільника музичного факультету [у академії]. Він одразу зрозумів, чому я граю цю музику, і що я міг би привнести у його заклад, замість того, щоб намагатися «перевиховати» мене на когось іншого. Так от, я прийняв його пропозицію, і зараз живу у Швейцарії. Почав нове життя там, і проводжу його там донині.
І ще хочу дещо сказати з цього приводу. Моя дочка жила в Англії. Наступного дня після голосування за Brexit вона пішла і сіла у потяг. У неї є трошки африканської крові, але я ніколи не думав, що в її зовнішності хоч щось про це говорить. Але вона сказала мені того дня: «Атмосфера змінилася, і я не можу більше знаходитися в Лондоні». Підкреслюю, вона говорила про Лондон — найбільш ліберальне місце в усій країні.
Потім вона почала озиратися навколо: «Куди ж поїхати?». Я сказав: «Можеш спробувати пожити у Німеччині». Вона почала вчити німецьку, та після досить тривалого періоду навчання заявила: «Я не можу! Не можу цього робити! Не маю на це часу» [сміється].
І почала шукати далі… Нова Зеландія! Зайшла на сайт Нової Зеландії. Я казав тоді: «Ні, тільки не це, я ж ніколи більше тебе не побачу!» [сміється]. А на веб-сайті прямо написано: «Хочете тут жити? Ласкаво просимо!» [сміється]. «Звідки ви? З задоволенням вас приймемо!».
Врешті дійшло до Канади. Вона поїхала до Канади та досить швидко знайшла там роботу і почала нове життя, бо не могла змиритися з ситуацією вдома. Мені трапляється все більше людей, які знайшли вихід з подібної ситуації. Наприклад, мій саунд-продюсер та менеджер Джеремі щойно отримав ірландський паспорт, бо у його дідуся та бабусі було ірландське коріння. Він готовий був пройти через усю цю процедуру, бо Ірландія все ще в ЄС. Тепер можуть виникати деякі проблеми з пересуванням [через Brexit]. Мене дійсно лякає ця ситуація, я намагаюся уникати несподіваних пасток географічного характеру.
Джанго Бейтс, Петтер Брун, Петтер Елд - Warsaw Summer Jazz Days 2018
Чи впливають усі ці обставини на ваші музичні концепції?
Гарне питання. Мені пощастило прийняти певні вдалі рішення, тож можу з цим погодитись. Знаєте, цей період життя — жорстока боротьба, яка має вплив на мою музику. Думаю, більшість моїх рішень щодо творчості приймаються з позиції митця, а не прагматика, наприклад, якщо йдеться про те, скільки треба продати копій альбому, чи як організувати побільше концертів.
Саме тому я працюю викладачем музики; бо мені не хочеться думати про те, скільки людей у залі [сміється]. Знаєте, мені подобається грати у таких місцях як це [Бєльско-Бяла, Польща]. Тут усе відносно: можна сказати, що тут багато людей, а можна сказати, що не настільки. В залежності від того, як це оцінювати. Та для мене будь-яка можливість заграти для людей, бути почутим та навести на якісь думки — це великий шанс.
Я ніколи не мріяв про такий собі раптовий шалений успіх, хоча, як мені здається, кожен має таке бажання. В цьому можна розчаруватися, але завжди знайдеться інший рівень, якого ви можете досягти. Саме тому я приймаю лише мистецькі рішення.
Візьмемо, наприклад, пісню “New York, New York”. Я зробив її аранжування, коли ми збиралися грати для музичної компанії Polygram на конференції в Нью-Йорку. І подумав, що буде цікаво заграти твір, який резонуватиме з почуттями співробітників компанії звукозапису, які живуть у Нью-Йорку. Тож, я зробив обробку пісні “New York…”, і ми заграли її на концерті, і в той самий момент наш контракт закінчився! Буквально. Ми не робили записів на тому концерті для компанії Polygram, тож мій контракт на звукозапис було розірвано через ту обробку. І хоча можна було сказати, що це негативний результат, але він приніс численні зиски в інших сенсах. Принаймні, ця обробка — мій справжній голос. Людей більше цікавить, що власне мені хочеться сказати, і навіть для компанії Polygram я маю залишатися собою. Ми говоримо про аранжування пісні “New York, New York” зараз, коли минуло стільки часу, але питання досі актуальне.
Знаєте, багато так званих хрестоматійних записів були зроблені в комерційних цілях. Я маю на увазі, наприклад, проникливі пісні, які були написані на замовлення театрів, та деякі визначні альбоми Майлза, Паркера, Роллінза та інших, які були створені для виконання договірних зобов’язань перед компаніями звукозапису.
Так. Я досі думаю, що гарна музика може бути створена подібним чином, на замовлення. Хтось каже композитору: «Напиши мені твір на десять хвилин». І композитор, зазвичай, спочатку питає не про те, який саме твір потрібен замовнику, а про те, скільки він заплатить [сміється].
Розумієте, якщо йдеться про поп-музику, то люди, що її створюють, мають щиро цим захоплюватися. Пригадую Стіві Вандера — у нього дуже заполітизовані тексти, особливо у ранніх піснях. Можна згадати будь-кого іншого. Здається, ніби звучить банально, навіть комерційно, як, наприклад, Джордж Майкл, але ж запам’ятовується! Як людина мені він дійсно подобається, дуже цікавий, з активною політичною позицією. І, думаю, що його кар’єра через це сильно постраждала. Він зробив відеокліп (“Shoot the Dog”), де британський прем’єр-міністр Тоні Блер, показаний у вигляді пуделя, а вигулює його Джордж Буш.
Трансляцію кліпу по телевізору було заборонено. Звичайно, можна говорити про політику і усі ці речі. Не треба думати, що поп-музика — це порожнє місце. Але деякі пісні дійсно страшні, і їх важко зрозуміти. Вам слід послухати останній альбом Каньє Веста [сміється]. У нього там Кенні Джи грає у якості запрошеного музиканта. Знаєте, його політичні кпини стосуються всього, до чого він може додуматись, щоб дратувати таких людей, як я. Йому подобається дратувати американських демократів. Трамп його навіть запрошував виступати [сміється].