MOVA - Memodon (2020): діалект поліглота

Автор:
Стас Бобрицький

MOVA
Memodon
(2020)

MOVA — дует Максима Трянова (гітара) та Олександра Щекочихіна (фортепіано), музикантів з ледь не протилежним бекграундом. Трянов має академічний досвід, займається сучасною композиторською, імпровізаційною та електроакустичною музикою — соло та у безлічі колективів. Проект Олександра Sche - це електронний мінімалізм з перкусивними звуками препарованого піаніно, що плавно переходить у танцювально-техноїдні форми та навпаки (найближча аналогія — Quixotism Орена Амбарчі)

Memodon — п’ятий реліз проекту, починаючи з 2014. 

Це очевидний контраст з попереднім, дуже мінімалістичним Triangle, бо тут не намішано, а саме органічно та з очевидним знанням предмету поєднано декілька аналогових та цифрових естетик.

Перший трек Ino — композиція із загадковим саундом, що є водночас дуже знайомим, бо це FM-синтез — створення складних тембрів за допомогою тонких налаштувань стосовно того, як мають взаємодіяти генератори звукових хвиль, яка схема їхнього поєднання, та в якому співвідношенні у них мають бути частоти. 

(Все це математично порахували й естетично перевірили спершу Джон Чоунінг у Стенфорді (1973), а згодом японські інженери з Yamaha, яка придбала патент на алгоритм для розробки синтезатора DX7 (1983), що прославив FM-звуки у попсі 80-х — та він же й закопав сам метод синтезу в глибокий андеграунд та звів до рівня збочення, бо крім тих 128 пресетів, які всім швидко остобридли, накрутити щось своє випадково та без знання матчастини було практично неможливо.)

Так от, перший трек Ino написано на CSound — хардкорній мові програмування аудіо, що почалася у 1984 в MIT та має таку поважну історію, що краще не починати. А композиція проста, з двох частин: фрі-джаз синт-вібрафон, перехідна гранулярна хмара (чимось нагадує Radiophonic Фріпа; ну як “чимось” — наявністю гранулярного пітч-шифту) та реприза з ресинтезом матеріалу першої частини, що звучить ніби й знайомо, але щось їй пороблено. Чи то вже три частини? Чи дві та бридж між ними?

Другий, Nomodoni — це якісь природні звуки, індустріальні шуми, багато гранулярних ефектів та суворих фільтрів, гра з простором та часом, акустичне піаніно, зростаюча напруга та заспокоюючий кібер-фінал.

Memodone переважно зроблене з польових записів: гуркіт, гавкіт, шурхіт та відповідно їхній пітчинг, сплайсинг та процесинг — це майже канонічна конкретна музика, що викликає дух П’єра Шеффера, який починає стукати у стіну, якщо слухати гучно з сабвуфером.

Друга сторона флешки (треки B1-B3) присвячена питанням електроакустичному фрі-джазового романтизму, глітчу, мікросаунду та організації простору (спойлер: в кінці Максим витісняє Олександра, різні види гітарних текстур займають усі екологічні ниші).

Все починається з паузи та дуже дрібних нот, з яких виростає діалог фортепіано в дусі напівпрозорого привида Генрі Кауела (чи повільної версії Конлона Нанкарроу) з процесованою до невпізнавання гітарою, звучання якої більш нагадує Autechre, ніж струнний інструмент. 

Такий спосіб роботи з музичними подіями, збалансоване поєднання здавалося б несумісних тембрів та структур даних (клавіші грають нібито абстрактні гармонії на олдовому саунді, гітара якісь не завжди структуровані електронні прийоми - здавалося б, що за маячня - але воно працює, як так і було!) - все це існує у приблизно тому ж імпров-всесвіті, що й, скажемо, проекти за участю лаптоп-імпровізатора Сема Плути: sum and difference, Rocket Science.