"Korek" про українську музику девʼяностих: розповідає Володимир Наконечний
Володимир Наконечний
автор
Катерина Зяблюк
переклад з польської
Вступ
Рано чи пізно люди з однаковим “бзіком“ натикаються одне на одного — і тоді починається магія.
Відтоді як я перебралася до Польщі, мене все більше тягне досліджувати польсько-українські зв’язки — особливо там, де перетинаються музика, андеграунд, культура, мистецтво, спротив і чиста творчість. Чим далі йду цим маршрутом, тим краще бачу: обмін між артистами був шалений, і розпад срср тільки додав прискорення.
Це був час нестримний, тривожний, плідний — і зараз, з відстані, виглядає як справжній вибух.
На жаль, популяризація української музики в Європі давалася непросто (хоч і надалі ця задача не належить до простих), тож серед такої атмосфери явно виділялася KOКА Records. Вона — один із найсильніших рушіїв популяризації української сцени за кордоном у 90-х. Паралельно з лейблом, у тому ж культурному бродінні, народився і фензин «Відрижка», і джерела свідчать про те, що надихав їх ельблонзький колектив «Оселедець», яких Кока, зрештою, видавала.
Видавництво виробляло касети, організовувала виступи українських гуртів у Польщі ще до того, як це стало мейнстримом: «Воплі Відоплясова», «Коллежський Асессор», тоді ще нікому не відомі «Брати Гадюкіни». Не можна не згадати й про «Цукор — Біла Смерть», «Ivanov Down» та Ігоря Цимбровського, яких Кока прийняла у себе.
Шукали не просто щось «з України», а звук із хребтом — альтернативу провінційному «русскому року» під жовто-блакитним прапором.
Автор цього тексту — Володимир Наконечний, який започаткував цей рух і надалі його утримує самою лишень своєю присутністю й досвідом. Про це все, яскраво й живо, Володимир розповів у статті, яку написав спеціально для журналу Korek.
Про джерело
Korek — це арт-зін, що виходив у 1991–1996 роках і безсоромно міксував все: незалежну музику, графіку, поезію, маніфести, тексти проти системи. Саме тут уперше в Польщі з’явилися статті про Diamanda Galás, Savage Republic, Current 93, Coil, SPK, Death in June… І ще сотні — без перебільшення — інших.
За 5 років Korek описав купу того, що сьогодні вже вважається класикою indie/noise/grunge: Nirvana, Big Black, Jesus Lizard, Tar, Tad, Pain Teens, Revolting Cocks, Björk, Einstürzende Neubauten, Dicks, Morphine…
Ми з ними перетнулися після виходу великої антології зі вступом від Рафала Ксьонжка, яку видали Gustaff Records, — і буквально перед тим, як зін от-от знову з’явиться після років мовчання. Особлива подяка для Матеуша Срочинського - музичного критика і близького друга, який відкрив для мене діяльність Korek’y, а передусім — Ігорю Пєтшиковському, редактору арт-зіну, що радо відреагував на пропозицію перекладу статті на українську мову.
За відродженням Korek’у стоїть молоде покоління небайдужих, а наша співпраця з ними тільки починається — і точно буде цікавою.
Катерина Зяблюк
Обкладинка книжки Korek Zine - Antologia - 1991-1996
ЧАСТИНА ПЕРША
Мало хто знає про українську музику, а причин на це — більш ніж достатньо.
Писати про музику — дурна ідея. Її треба слухати. Ну, а якщо інших варіантів немає, то треба впрягтись. Особливо якщо маємо справу з новаторською музикою, — тою, що проторює чергові стежки української музики, як і такою, що являється своєрідним універсум, що своїми віяннями (але необовʼязково) здатен освіжити музику загалом.
Наведена нижче підбірка назв та прізвищ, на мою нескромну думку, є найбільш репрезентативною для української сцени. Поняття “сцена” в цьому випадку не дуже радісне, адже там нема жодної сцени, а згадані назви західних гуртів належить сприймати як певні дороговкази. Аналогії бувають доволі далекі, тож про будь-яке запозичення немає й мови.
Однак для початку — коротка замітка. Після трьохсот років домінування російської культури (слово “культура” у цьому випадку не завжди відповідне), Україна успадкувала російську мову, яка царює в містах східної України, попри те, що українська мова проявляє тенденції відродження. Усі творчі дійства ці прагнення відображають. Мене цікавить напрям україномовного мистецтва (так як я — українець), інструментального, так би мовити, нейтрального. Цікавить з патріотичних міркувань, хоча збрешу як не признаюсь, що це єдина причина.
Фрагмент з оригінальної статті “Muzyka ukraińska” , Korek №6
Так от, існує суттєва розбіжність в мелодії та ритміці обох мов, яка приводить до відмінних композиційних рішень. Українська мова довше за російську була виключена з поп-музики, а всередині імперії — зведена, по суті, до декоративного фольклору. Можливо, якраз через це вносить до року нову мелодику, що виливається в справді цікаві явища.
Російські (а точніше — російськомовні) банди, якщо не вириваються за межі схем, – як, наприклад, це зробив Колезький Асессор, — не пропонують нічого, що варто було б занотувати. Бо те саме вже давно грають у росії.
Для справедливості скажу: єдиний російськомовний ансамбль, який дійсно не соромно порадити — це харківська Казма-Казма. Банда неординарна й музика у них — на рівні чудес.
Перероблений класичний роковий набір: електрогітара, клавіші, що заміняють бас, ударні, зведені до тарілок і малого барабану — доповнює напрочуд оригінальна духовна секція з фаготом, валторною, тромбоном і флейтою. А сам звук — хижий рок, натхненний цілком нехижою старовинною музикою. Бо лідер гурту по самі вуха втюрився в середньовічну французьку музику, і його побратими — не менше. Результат — вражаючий. Казма-Казма — це виняток серед російськомовних гуртів. Решта, зазвичай, обмежується повторним відкриттям уже стоп’ятсот разів протоптаних територій — хоча декому вдається зробити це доволі розумно. Згадаймо хоча б харківські Черепахи чи київську Раббота Чо. І на цьому, з певним задоволенням, дозволю собі закрити “російський” сегмент.
А от згаданий вище Колезький Асессор — це вже прапороносець київського андеграунду. У колишній імперії вони здобули найвищий рейтинг серед українських гуртів. Хоча назвати їх російськомовними — то трохи натяжка: тексти були настільки замішані на специфічному київському жаргоні, що швидше скидалися на своєрідну новомову. Незважаючи на те, що ці тексти самі по собі задали планку недосяжну для конкурентів, доцільно вганяючи їх у комплекс меншовартості, головною причиною популярності Колезького Асессора все ж була музика. Класифікувати її однозначно — без шансів. З 1983 року вони записали близько семи програм. Загалом половину матеріалу становили експерименти: короткі мінімалістичні форми, подекуди вставлені жорсткі рокові шматки, усе змонтоване за принципом колажу, з дивною, але чітко витриманою драматургією. Інша половина — це рокове обличчя Асессора: мелодійні пісні зі зламаною структурою, постійними змінами темпу й гітарною акробатикою, які пливуть поверх ритм-секції, що тупцяє, мов по натягнутій мотузці. Окрема перлинка — це голос вокаліста, сприйманий як п’ятий, навмисне розстроєний інструмент, який може викликати запаморочення у чутливіших логопедів. Обидва обличчя Асессора стали мильовим каменем у розвитку української сцени: музика зі специфічним почуттям гумору, складна для сприйняття, антикомерційна до кісток.
Казма-Казма - Пляски трубадуров (1991)
У 1990-му Колезький Асессор розпався. Причина — ідеологічний розкол. Половина хотіла йти в шоу-біз, друга — разом з легендарним фронтменом Васею Хойденком — рішуче ні. Після розвалу перші дружно й методично зайнялись дискредитацією спадку, а Хойденко пішов у духовні мандри, випавши з життя, – не тільки музичного, – майже на три роки. Цього року [1994-96] він повернувся, реанімувавши Асессора разом із вірним барабанщиком. Музика — як і раніше, зубаста. А от тексти пережили метаморфозу: тепер це витончена беліберда, до якої Хойденко йшов роками, схиблено розжовуючи власні тексти. А ще три роки тому він журився через деградацію слова в публічному просторі.
Що ж до україномовної музики — її родовід не з простих. У 70-х в Україні існували гурти, які ми сьогодні без вагань назвали б роковими. Вони грали стандарти з класики жанру плюс трохи власного матеріалу. Зі всякими там мультикультурними збуреннями ті формації не мали геть нічого спільного, а про нормальні концерти могли хіба що мріяти. Це були перші кроки, радше в напрямку вітчизняного біґ-біту, ніж до справжньої української хвилі року.
Досить сказати, що перша справжня порода народилася в Ельблонґу, тобто в ПНР, 1984 року. І то була капела, рокова з голови до п’ят, ще й з панковим нахилом — словом, випередила своїх братів з Дніпра на кілька років вперед. Ім’я їй — Osełedec (Оселедець). Всупереч месіанським розрахункам місцевих теоретиків, Osełedec не влаштував жодного перевороту в Україні. Він лише добряче розколихав консервативне гетто діаспорного музичного простору. Пройшовши кілька трансформацій у бік нової хвилі та поп-музики (стилістично тоді вельми модної вздовж берегу Вісли), формація загинула під ударом еміграційної хвилі, яка змела з Польщі цілу купу українських музикантів, включно з фронтменом-гітаристом і басистом Оселедця. Фронтвумен, Оля Наконечна, після короткого інциденту в варшавському гурті Księżyc, офіційно попрощалася з мистецтвом і подалась у приємніші сфери. У спадок по Оселедцю лишилося кілька “бутлегів” — усе ще свіжих, хоч і жахливо зведених записів з різних тусовок, де музики більше зосереджувалися на боротьбі із соціальною задухою, ніж на інструментах. Але замість виходу на схід, Osełedec раптом вистрілив на захід, і саме його славна вакханалія надихнула канадських українців з Аванґардного Українського Театру нарешті пуститись у рок-н-рольний розгул — під назвою Вапняки під голим небом.
Постер гурту “Вапняки під голим небом”. Автор: невідомий - журнал Відрижка, №8, 1992
Коли Оселедець переживав свій зоряний час у гетто польсько-українського андеграунду, в самій Україні україномовні треки були явищем з розряду „раз на п’ятирічку”. Але першими, хто таки порушив тишу, а згодом і влаштував добрячу бурю в музичному підпіллі, стали Ве-Ве — тобто, Воплі Відоплясова.
З 1987 року ця банда почала планомірно розширювати україномовний репертуар, примішуючи до свого оригінального punk’n’roll'у весільну шарпанину, приправлену героїчними партіями гармошки. І хоч тексти, за задумом, були придуркуватими, а візуальний образ — як у п’яного комбайнера з передмістя, насправді вони били не просто по приміській гопоті та бомжатниках, а в саму пульсацію суспільного тіла. Бо, як не дивно, прошарили молодих на тему націдентичності. І понеслось — почалася хвиля україномовних гуртів. Зараз, завдяки зв’язкам з французькою групою Les VRP, Ве-Ве регулярно катаються по Західній Європі, а музичний світець від заздрощів тріщать по швах.
На заході, тобто у Львові, адекватною відповіддю на Ве-Ве стала банда Брати Гадюкіни. Гадюкіни розірвали публіку першим же релізом, в якому поєднали ідіотичний гумор з політичними підколами, поданими неповторним львівським жаргоном. Музично — це такий собі мікс rock’n’roll'у, rhythm’n’blues'у, реґґі й чистої котлетнятини. Каша з попси, яка їм вийшла у студії, не зіпсувала їхнього хайпу та репутації — все завдяки щедрому спонсорству. Через це вони влізли в голови навіть тих, хто тусив у зовсім інших музичних середовищах — від моїх польських знайомих до берлінських сквоттерів (знайомих моїх знайомих). Але найсильніше підірвали серця масовки в Україні, де смаки часто не відрізняються вибагливістю. За це рокова братія їх зненавиділа й оголосила бойкот.
Наступна їхня платівка — Ми - хлопці з Бандерштату — вийшла у 1990 році після півторарічного виробничого марафону. Це був перший в історії України вініл з рок-музикою, і це вже само по собі — історична подія. Матеріал став куди кращим технічно — з живою духовою секцією та чіткішою рок-н-рольним стержнем а-ля Rolling Stones. Проте творчо — перемелювання старих фішок, а політично — більшість текстів, із запізненням на 15 років, здохли природною смертю. Зараз частина Гадюкіних ще тримається за слоган „Sex, Drugs, Rock’n’Roll”, але склалася під вагою другого пункту з цього списку. Інша, більш стримана, грає у львівських проєктах і чекають на успішні спроби колег вийти з наркофази.
І Колезький Асессор, і Ве-Ве, і Брати Гадюкіни — усі вони завели собі цілі табуни наслідувачів. Але жоден не дотягнув до рівня майстрів під час другої хвилі українського року, яка стартувала десь у 1989-му. До цього була передусім маса гуртів, які з міркувань кон’юнктури або попереробляли свій репертуар на українську, або ж зліпили чергову сльозливу мішанку з патріотично-мученицького пафосу, загорнуту в “новаторську" музику, на початку 1970-х років.
На цей безсмертний жанр можна зі спокійною душею забити.
Дмитро Добрийвечір (згори) та Ігор Лемешко (знизу) з гурту Вій, “Ukraińska muzyka”, Korek №6
Зате гріх послати лісом тодішню київську формацію Баніта Байда, засновану андеграундним поетом і злітачем на ім’я Бакс Мімо. Хоч музика Баніти була класичним роком із серйозною домішкою прогресиву, якого так люблять “мученицькі” гурти, їхня штука була на дві голови цікавіша. Все через небанальні вкраплення джазу, психоделії і фольку. Перший і єдиний альбом Баніти був зібраний з головою та смаком, тому стильова різноманітність не гриміла в швах, а тексти Бакса — поетичні, далекі від газетної балаканини — давали відчуття справжности. На жаль, у 1991-му Баніта Байда зависла у повітрі через творчі непорозуміння між музикантами — у найсмачніший момент, коли гурт саме почав заглиблюватись у більш шалені творчі нетрі.
Незадовго до того басист Баніти, із чудовим прізвищем Добрийвечір, заснував Вій. До нього швидко приєднався Бакс, і з того вийшло одне з найбільш оригінальних явищ на мапі України. Вій — це все ще традиційний рок, але помальований у темну психоделію, і головне — міцно вкорінений у старослов’янські мелодії та український фольклор. Нікому досі не вдалося так глибоко зануритись у джерело і настільки осмислено його переробити. Тексти Вія живуть у світах язичницьких вірувань, ритуалів і обрядів, а концерти перетворюються на поганські містерії з привидячою присутністю всіляких божеств різних каст (як подейкують очевидці), яких в українському фольклорі вдосталь. Того літа, під час однієї з бомжуватих заворух у Києві, загинув ударник Вія, і тепер складно сказати, куди понесе їх далі. Тим часом повернення готує братерський гурт Баніти з подачі гітариста Тараса Бойка, що взявся за це після невдалих сольних спроб.
З геть іншої діжки — гурт під назвою Жаба в Дирижаблі. Це, за власною класифікацією учасників, музичний театр. Грають меланж усього, що попаде під струни й ноги: метал, ска, фольк, панк і поп — все це подається на сцені з театральними мініатюрами, іноді аж занадто бутафорськими. Команда — життєдайна, смішна й безсоромна. Завдяки іміджу телепнів і їхнім паратеатральним ініціативам, виступи Жаби — ніщо інше, як цирк з вогнем. Вони наче продовжують те, що почали Ве-Ве, але уникають важкого рокового звучання, в яке ті поступово дрейфували.
А тим часом у Львові все краще йде у хлопців з Плачу Єремії, яких веде вокаліст і гітарист Тарас Чубай. Вони еволюціонують — хвиля за хвилею, і переживають найцікавіший період — компонують розлогі, мелодійні етюди, що показують постійний, хоч і не завжди рівний ріст. Останні чутки кажуть, що Плач Єремії чудово почуваються серед фанково-металевого груву — професійно, з розмахом і фантазією. Якщо хлопцям вдасться зрізати свій старий еклектичний багаж, то вони не просто закопають конкурентів у себе вдома, а й — серйозно, не перебільшую — можуть збурити воду і тут, у Польщі. Поки що один із їхніх безсумнівно вдалих треків бентежить моїх друзяк, бо в ньому скандується щось типу: „Sieg Heil! Живе Україна!”. За місцевою системою координат — тією, що з радістю практикує польська хардкорна тусовка — це, значить лиш одне:
ФАШИСТИ!!!
Інші ж кажуть, що це просто придурювання, і воно так і є. Тож офіційно, з усією лаконічністю, демаскую ідіотизм ідеологічного шухлядництва й закликаю: не бойкотуйте Плач Єремії, якщо буде нагода послухати. Бо якщо казати про справжніх українських фашистів, то ті пораються при “серйознішій” роботі, ніж музика.
А за межами головних культуроутворюючих центрів — Києва і Львова — існує солодка таємниця: провінція. Позбавлена промоції, відірвана від ЗМІ, приречена на випадкові огляди — вона живе за власним, глухо замкненим контуром. А потенціал у неї, якщо вірити чуткам, потужний. От, скажімо, певний гурт з невеличкого міста над Дніпром — Сірі Шийки — колись на якомусь фестивалі видав такий заряд енергії, такого первісного драйву і справжности, що вся понтова публіка з Києва й Львова виглядала поруч із ними, як збіговисько викаблучників. І при цьому сама музика — цілком пристойний транс, десь на стику з The Fall, тільки з мінімалістичнішими аранжуваннями й ще більш викрученим саундом.
А з Карпат тим часом долетіла, підтверджена касеткою, чутка про Минулу Юнь — дуже логічний хардкор/панк на гуцульських ритмах і мелодіях. Цей гурт, що впевнено ввібрав у себе дикий пласт українського фольку. Минула Юнь — це справжня перлина на тлі всіх тих гуртів, що бездумно копіюють Захід.
Щодо інших виняткових явищ із глибин — мій погляд поки що не повний.
Якщо перейти до гео-культурного поділу, то варто визнати: музика, що народжується на Заході України, більше нагадує європейську. Натомість у Східній частині, з центром у Києві, на самому зламі між Європою і Азією, бенди частіше тягнуться до нових світів, пробують, міксують, витягують з нічого абсолютно свіжі форми. Тож — кілька слів ще буде про околиці року. Про музику нетривіальну, несекондхендну, не шаблонну…
Фрагменти з оригінальної статті “Muzyka ukraińska” , Korek №6
ЧАСТИНА ДРУГА
“Muzyka ukraińska” , Korek №6
Безапеляційно найцікавішою тут є формація Цукор — Біла Смерть. Заснована в 1989 році як квартет, нині працює в дуеті. Перший програмний сет (гітара, синтезатор, віолончель і фортепіано) був наслідком пошуків і дуже широких зацікавлень учасників гурту. Спираючись на академічну музику, вони тягнули в мінімал і авангард року.
Після тріумфального дебюту з альбомом Манірна Музика з Цукру пішли піаніст та віолончеліст, і гурт почав компенсувати втрати новими технічними штучками, зберігаючи при цьому акустичну рівновагу. Їхня музика – якщо говорити коротко – патологічна проєкція психічних тривог перекладена на мову музичних інструментів. Зараз вона розвивається в бік більш стриманих настроїв, де нервовість поступово змінюється на тишу й атмосферу. Твори Цукру — це короткі, з пильністю зібрані поетичні пісні Світлани Охріменко. Після відходу піаніста з’явився на сцені новий проєкт Пан Кіфаред, ініційований Олександром Кохановським з Цукру. Перше обличчя Пана Кіфареда – то фузія пригніченого раннього Swans, адаптованого до класичного інструментарію: фортепіано, гітара та хоровий вокал. Якщо Swans різьбили камінь, то Пан Кіфаред будував з нього монументальну святиню — домінував величезний, церковний голос. Духовний стан — дуже близький. Після еміграції вокаліста до США гурт залишився лише в дуеті та записав спокійнішу програму, з очевидними відсилками до музики Гурджієва. Програма — цілковито інструментальна. Клас і зрілість цієї музики — більш філармонійної, ніж андеграундної — свідчать про феноменальність явища. Особливо, якщо брати під увагу вік її авторів; піаністу двадцять два, а гітарист має девʼятнадцять. Кохановський — піаніст — унікальний персонаж: студент-консерваторії з лаврами у конкурсах, який паралельно шарить Кейджа, Райха та Swans, Einstürzende Neubauten або Dead Can Dance. Стриманий, зосереджений, але іноді дозволяє собі бути екстравагантним. Відомий тим, що під час іспиту виконав одну зі своїх композицій під ім’ям згаданого Стіва Райха— і отримав схвалення жюрі.
Останній концерт їхнього гурту відбувся у Варшаві в 1992 році — і став завершенням проєкту. Гітарист зараз живе в Празі, слухає собі концерти, буцім пробує акомпанувати Ленці Душенковій — фольковій співачці. Кохановський — експериментує з електронікою й підтримує талант Kazma-Kazma.
З того ж кола, але з іншим звучанням, з’явився Sheik Hi‑Fi, заснований чоловіком віолончелістки Цукор — Біла Смерть (разом із нею — вона тим разом грає на басі). У третьому втіленні вони звучать як копія Sonic Youth, але справжня перлина — перша програма Шейка з Женею Тараном (половина дуету Цукру). Ті звукові рішення — в дусі Throbbing Gristle, DOME, This Heat — це яскравий, індустріальний, занепокоєний, але мелодійний колаж. Ідеально виконана робота. Друга програма — англійські пісні під синтезатор й драм-машину — приємний, хоч не проривний. Але все рівно — сильніше за те, що вони пропонують сьогодні. Хоч гурт переживає кризу , є шанс, що він повернеться до колишніх атмосфер і складу з пам’ятної першої програми.
Згаданого Женю Тарана часто можна зустріти в проєктах з музикантами з найрізноманітніших граней сцени. Йому приписують одні з перших втручань в acid-виміру: наприклад, короткотривалий проєкт Самшит Не Цукор, що злив Цукор — Біла Смерть з групою Іван Самшит — назва якнайточніше описує звук. Зараз ці проєкти переважно такі собі, але їх підтримує ударник Ivanov Down, який виявив у себе татарську кров, у звʼязки з чим створює приємні південні кольори у своїх композиціях.
Ivanov Down — гурт, що залишив по собі нічогенький слід на мистецькій карті Києва: демон в обличчі низенького гітариста з капелюхом трансформує сцену та публіку в живу м’ясорубку. Цей гурт — сценічний феномен, красу якого не передати жодним записом. Під час Українських Ночей ’91 у гданському клубі C‑14 вони просто зрівняли з землею зал — навіть найстарші кашуби не бачили нічого подібного. Музика — щільна, тяжка, гнітюча, з енергійними заспівами гітариста. Єдиний текстовий трек — фіаско; текст дурнуватий, та й вся пісня кепська. Тож з чистим сумлінням зараховую Ivanov Down до інструментальних бендів. Після часової співпраці гітариста з Ве-Ве, відмариненого за комерційність, Ivanov Down повернувся до сцени. Серед «найновішої генерації» заслуговує уваги гурт Yarn. Під впливом Dead Can Dance, вони вириваються із тіні кумирів: інструментарій з народних цимбалів, баса й акордеона допомагає їм пробивати ефект Dead Can Dance. Безсумнівно, найбільше від канону відходить єдиний україномовний трек у репертуарі — справжній лабораторний матеріал для підтвердження тези про мелодійність мов. Проте серед інших текстів — російських та англійських — вокалістка розпачливо та безуспішно шукає себе, але гурт молодий — майбутнє за ними.
Ігор Цимбровський в обʼєктиві Олексія Карповича, з розмови з Сергієм Гарагулею та Олександром Клочковим
Описані гурти — це найпотужніша пошукова група Києва. Серед львівських експериментаторів винятковою постаттю є Ігор Цимбровський: піаніст, вокаліст, автор текстів в одній персоні. Його композиції — довгі, розбудовані, з відсилками до класики й медитативної музики, з дозою скромної імпровізації. Тексти — метафізична поезія, оповита автентичним вокалом, який я не в стані фахово окреслити. Це ускладнює завдання табунам критиків: не знають, куди його приткнути. Найточнішим описом, з яким митець з горя погодиться, це «авангардний романс» — інтелектуальний плід якогось львівського журналіста. Через свою чутливість Цимбровський опинився поза будь-якими майданчиками. В Україні немає ані натяку на тусу, де його мистецтво мало б шанс долинути до відповідної публіки. Після деяких спроб на рокових фестивалях та вечорах співаних віршів, лишились тільки документувати творчість на диктофон Ґрюндіґ, складати до шухляд й чекати на кращі часи. Натуральним доповненням творчості Цимбровського — це картини: дивні, сонні мрії та марева переплетені строкатими кольорами. Про поєднання всіх цих мотивів годі й мріяти.
Серед авангардної пошукової групи Львова знайдемо також гурт 999. “Девʼятки” — це авангардний рок зі скрипкою, ксилофоном, флейтою, виконаний з точністю та з посмішкою. Невеликий театральний перформанс, вокал — переважно ля-ля-ля або символічний «Я твоє виробництво (чоловічий голос) / я — твоя майстерня (жіночий)».
Для повноти образу української сцени варто згадати Biocord, інструментальний сумішник, що черпає з року, джазу та мінімалізму. Лідер — джазовий ветеран Коля Биков, що без биття признається до захоплення творчістю Роберта Фріппа й Фреда Фріта (до чого, зрештою, признається весь Київ). До цього ж бенд дуже професійний та оригінальний, а в Україні це дуже цінна штука. Це все виносить їх на пʼєдестал серед рокерів, джазменів, а навіть у глибокому андерграунді. І ніхто в цьому не сумнівається.
Biocord завершує мій звіт про українську сцену. Натомість щоб картинка була повна, варто додати: протягом всього свого існування жодна українська діаспора не породила творчої одиниці, що понесла би в темні маси західного суспільства каганця освіти та прославляла б імʼя України. Тому поява у 1989 році платівки The Wedding Present – Ukrainski Vistupy u Ivana Pila була шоком як для еміграції, так і локальних. Здебільшого через те, що там були російські пісні, що в контексті тостів за свободу викликало здивування — мовляв, не до кінця розуміли, в якій дзвіниці (церкві?) дзвонить. Винуватцем цього дійства був Піт Соловка, що згадав про своє напівукраїнське походження, і вмовив своїх приятелів — ірландця Лена Ліггінса і українця Романа Ремейнса, — записати цей альбом. Він вийшов якраз на хвилі горбачовської перебудови (як ми [у Польщі - ред.] кажемо — горбоманії), що для них було дуже на плюс. Для українців це мало величезне психологічне значення, хоча насправді домінував радше несмак через сам набір пісень — російські та одна єврейська — і через мову, яка місцями виглядала зліпленою на живу нитку з україномовного словника. Соловці не вдалося вмовити The Wedding Present продовжити тему, тому він разом із уже згаданою двійкою записав окремий альбом Ukrainians. Цього разу етнічний вміст був «чистим», а от художній — нерівним. Поруч зі справді класними адаптаціями народних пісень знайшлося місце й сирим, недоладним спробам композиторської самодіяльності на фольклорному тлі. Альбом не досяг популярності The Wedding Present, хоча з відстані часу обидва виглядають радше як цікаві курйози, ніж як повноцінні диски. (У випадку The Wedding Present це, звісно, не стосується геніальної обробки коломийок Verkhovyno — вона справжня перлина.)
Після кількох сухих років Ukrainians раптово вистрілили з EP Pisni Iz The Smiths — з україномовними версіями пісень Морріссі, куди акуратно вмонтували фрагменти кількох українських народних стандартів у тканину оригінальних композицій. Цей міні-альбом передував платівці Vorony, яку журнал Vox визнав платівкою березня. І обидва релізи справді добрі. Окрім однієї пісні Морріссі, симпатичної переробки Лу Ріда та однієї народної, решта альбому складалася з авторських композицій, натхненних українським фольклором — із текстами українською і музикою Лена Ліггінса, яку він сам же й виконував. До вересневих концертів 1993 року Ukrainians на самій Україні особливо ніхто й не знав. Та й узагалі в тусовках їх не дуже шанували — мовляв, таке може заграти будь-який весільний клезмерець. Мало хто розумів, що „Українці” зробили небачене: вони як ніхто до того поєднали український фольк до рок-н-ролу — десь на рівні, як The Pogues робили з ірландською культурою. А вже сама ідея вийти на західний ринок із неангломовним репертуаром, та ще й під вивіскою “Ukrainians”, — це майже революція.
Час на підсумок. Фонографічний спадок сцени — один CD-компіляція в ФРН від лейблу What’s So Funny About видана влітку 93го, один вініл в Україні та кілька касет з якоїсь бандитської контори. Тому я кажу «програма», а не альбом, що уважний читач міг зауважити. Основний спосіб розповсюдження — від руки, перекати безпосередньо від музикантів. Гурти — на безгрошівʼї, грають коли є можливість, записують у підвалах, бо на студію зазвичай нікому не вистачає. Вони часто розбігаються, а через час знову збираються — це нормальна тенденція. Тому цей рапорт — не просто історична замальовка. З найсвіжіших трендів — не варті навіть згадки — маємо зростання англомовного поголів’я гуртів, які марять про щедрих спонсорів. Ну що ж — good luck!!!
З не найновіших то не згадав я про потужну метал-сцену — хай про неї говорять самі металюги. З важливого ж додам: українська сцена, позбавлена динoзаврів і мумій, виглядає максимально перспективно. Хоч і молодше покоління вже трохи зачепив MTV-вірус. Наостанок — прошу вибачення за розмах тексту, але якось так склалося, що з ручкою в руці я завжди розбалакуюсь як божевільний.