Cécile McLorin Salvant: The Window
Автор:
Катерина Зяблюк
Cecile McLorin Salvant
The Window
(Mark Avenue Records, 2018)
Сесіль МакЛорін Сальван завжди сама створює свій образ, тому навіть обкладинки деяких альбомів малює сама – це частина її ренесансного світу.
Цей, вже п’ятий, альбом вокалістки продовжує цікаву тенденцію. Не залежно від складу інструментів, це – як правило, гармонійний, філігранний епос, цикл, де кожна мелодія не може існувати без попередньої та наступної. Звичайно, те, що Сальван за освітою співачка барокової музики, має свій вплив.
The Window схожий на збірку романсів для фортепіано та голосу. Музиканти дуже винахідливо зруйнували стереотип про те, як має звучати дует фортепіано з вокалом. Приблизно як це було, наприклад, із живим альбомом Фреда Херша та Ненсі Кінг, коли в клубі Jazz Standard музиканти виконували репертуар Елли Фітцджеральд та Бетті Картер. Після нього здається, що всі дуети мають звучати так само легко, камерно, з відчуттям залу зі столиками та приглушеним світлом. У Сальван все контрастніше та грубіше: вона швидко змінює тембр з жартівливого на грізний, немовби грає у спектаклі, а піаніст Салліван Фортнер так само легко може перейти з регтайму на скромний акомпанемент лише кількома нотами.
Сміливість та контрастність Сальван – і у виборі композицій. Вона явно вирішила поностальгувати за улюбленим American Song Book, знайшовши у ньому такі культові пісні, як “Ever Since the One I Love’s Been Gone” або “Everything I’ve Got Belongs to You”. Все витримано в традиційному джазовому каноні – дещо громіздкий грув та dirty tones у голосі Сальван у першій композиції і насмішливий регтайм у другій. Композиція, з якої починається альбом – “Visions” Стіві Вандера – по культовості знаходиться десь на початку списку американського пісенника. Щоправда, у перші секунди навряд чи хтось здогадається, що це саме вона, адже фортепіано починає звучати у своєму дивакуватому темпі, стікаючи з гори до низу, і переходить до самої пісні так, наче нічого не сталося.
Також в альбомі є французькі пісні, наче лірична інтерлюдія всього альбому. “A Clef” – повітряний вальс, у якому Фортнер намагається зламати ритм свого соло. У ”J’ai l’Cafard” він уже грає на органі, імітуючи акордеон, а Сальван часом переходить на жорсткий та надривний речитатив, як і належить у пісні про тяжку долю. В останній композиції "The Peacocks" долучається саксофоністка Мелісса Алдана. Кожен веде у ній свою хроматичну мелодію, гнучку та плавучу, яка залишається такою й на кульмінації.