Орнелла Нуле: подорож разом із Ola Tunji

Ів Тассен

Останні місяці про гурт Ola Tunji, а особливо про його саксофоністку Орнеллу Нуле, говорять усе більше. Джазова публіка вже звернула на них увагу, лейбл W.E.R.F. теж зацікавився — і нам, звісно, стало цікаво.

Ми поки що знаємо про тебе небагато. Розкажи, хто ти і як усе почалося?

Я француженка, виросла в передмісті Парижа. Мені 24. На саксофоні почала грати у сім років — у консерваторії Ле-Ліла. До цього пробувала різні інструменти, але саксофон одразу став «моїм». У сімнадцять вступила до Паризької консерваторії, навчалася у Паскаля Гобера. Потім була регіональна консерваторія й клас Жан-Шарля Рішара. А далі — вступ до Королівської консерваторії Брюсселя. Зараз навчаюся у Йеруна Ван Герзеле.

Багато французьких музикантів їдуть навчатися саме в Брюссель. Чому так?

У Франції про нас добре відгукуються, але Брюссель — дуже насичене культурне середовище. І справа ще й у ментальності. Бельгійці, як на мене, відкритіші в культурному плані. Місто космополітичне, там постійний рух людей і впливів — це сильно відчувається в музиці.

Ти про методи навчання?

І про них теж. Але ще й про естетику. Бельгійська сцена мені здається відкритішою за французьку… Зараз наживу собі ворогів! (сміється) Але я так відчуваю.

Як ти взагалі прийшла до джазу? І як саме до Колтрейна?

Усе почалося з родини. Мій тато слухає майже винятково афроамериканську музику. З дитинства я чула госпел, соул, фанк — особливо 70-х. Це точно вплинуло на мене. Я ще займалася танцями, і вся ця музика для мене одразу була пов’язана з тілом, із рухом.

Джаз я відкрила лише в чотирнадцять. До того навіть не знала, що це таке. І чесно — спочатку він мені не зайшов. Мені знадобився приблизно рік, щоб почати розуміти, як він працює. Я почувалася розгубленою зі своїм саксофоном — просто не мала інструментів для розуміння.

Колтрейна я вперше почула через альбом Ballads. І знову ж — це не була любов із першого прослуховування. Мені подобався його звук, але я не розуміла його мови, його фразування. Не вистачало інтелектуальної підготовки. Думаю, багато молодих музикантів проходять через це — музика Колтрейна в підлітковому віці здається майже невловимою.

По-справжньому я повернулася до джазу вже в Брюсселі — коли зустріла людей, які стали моїми друзями і з якими ми створили Ola Tunji. І цей новий контакт був іншим — більш духовним. Я відчула емоційну близькість до цієї музики. І тоді вже захотіла глибше її вивчати.

Виходить, у вашому квартеті всі фанати Колтрейна?

Так, ми його дуже любимо! Але важливо розуміти: Колтрейн не «закриває» музику, а навпаки — відкриває її. Немає ніякого «сектантства Колтрейна». У ньому — цілий світ, і все має своє місце.

Але за цією свободою стоїть величезна робота, правда?

Абсолютно. Без шаленої праці й дисципліни такого рівня не досягти.

Звідки назва Ola Tunji?

Це назва останнього концертного запису Колтрейна. Альбом названий на честь клубу, де він востаннє виступав. Насправді це культурний центр у Нью-Йорку, який отримав свою назву від нігерійського перкусіоніста Бабатунде Олатунджі.

Останній рік став для тебе переломним?

Я вирішила, що хочу жити з музики, ще в сімнадцять. До Брюсселя їхала саме з цією метою. Але за останній рік я передусім стала впевненішою. Тепер я наважуюся думати, що справді зможу це зробити. (усміхається)

Ваш гурт добре заявив про себе у Фландрії — фестивалі в Генті та Брюгге.

Гент був для нас трампліном і переломним моментом. У 2024 році ми записали EP і надіслали його Бенні Клаєсьєру, керівнику лейблу W.E.R.F. Йому сподобалося, і це допомогло нам організувати участь у конкурсі, який дав нам видимість.

І ви там отримали нагороди?

Так, і приз глядачів, і приз журі. Це дуже допомогло — з’явилася можливість записуватися на W.E.R.F. Наш EP виходить на вінілі у квітні, а в жовтні плануємо випустити альбом. Ці нагороди дали нам величезний поштовх. І відчуття, що ти можеш торкнутися людей своєю музикою, — це неймовірно.

Сьогодні ти граєш дуетом із барабанщиком Еґоном Вольфсоном. Буде більше імпровізації? Фрі-джазу?

Я люблю фрі-джаз. Це невід’ємна частина музики Колтрейна — він був одним із його новаторів, якщо не творців. Історія фрі-джазу величезна, там безмежний простір для дослідження.

І ще — це політика. У фрі-джазі є потужна визвольна енергія, спротив фашизму. Я жінка, я з передмістя, з робітничої родини. Я відчуваю свою причетність до боротьби проти пригноблення й за збереження наших прав. І вважаю, що маю свою роль у цьому.

Як тобі бути молодою жінкою в джазовому середовищі?

Мені багато є що сказати. Зараз із певним визнанням стало трохи легше. Але після концертів я все ще чую недоречні коментарі — про гру, про зовнішність. Такі речі чоловікам не говорять.

Про одяг теж?

Так. Якщо я в спідниці — коментарі летять одразу. Був час, коли я спеціально одягалася більш «по-чоловічому». На сцені ношу вільний одяг, мінімум макіяжу. Навіть трохи занедбувала себе, щоб злитися з чоловічим середовищем і щоб мене сприймали «як усіх».

А на джемах?

У Парижі в мене був дуже поганий досвід. Починати молодій жінці важко, іноді жорстоко. Почуваєшся самотньою, не відчуваєш приналежності. Іноді навіть небезпечно. Найгірше — це відчуття, що ти «не своя». Я жила з цим роками.

Тобі довелося триматися.

Так. І ще — бунтувати проти інституцій, проти викладачів старої школи. Це забирає багато енергії — більше, ніж у чоловіків.

Але зараз з’являються інші молоді музикантки на бельгійській сцені — Алехандра Боржік, Адель Віре… Ви це обговорюєте?

Так. Ми поступово формуємо спільноту. Між нами багато солідарності, ми підтримуємо одна одну. У мене великі надії на це покоління — на наше покоління.

Які в тебе побажання на 2026 рік?

Хочу бути в мирі з тим, що роблю. Проводити теплий час із друзями, бачити родину. І найголовніше — продовжувати любити музику так само сильно. Але тут я не сумніваюся. (усміхається)