Берлінда Деман: «Мій “Serpent” звучить меланхолійно, характерно і глибоко-темно»
Бернард Лефевр
Берлінда Деман — єдина жінка-джазова тубістка в Бельгії. Але це ще не все: вона також єдина там професійна виконавиця на серпенті. Ти можеш знати її як тубістку оркестру Flat Earth Society. Її захоплення серпентом — духовим інструментом у формі літери S, створеним в Осері приблизно 1590 року — почалося п’ятнадцять років тому. А шість років тому вона серйозно взялася за цей рідкісний і примхливий інструмент, вивчаючи його самостійно. Наприкінці минулого року вийшов її перший сольний альбом для серпента — Plank 9 на нью-йоркському лейблі Relative Pitch Records.
Як усе почалося?
Я виросла в музичній родині. Бабуся грала джаз на фортепіано, мама — на контрабасі в духовому оркестрі Sint-Kwintens-Lennik. Одного дня мама купила в антикварній крамниці пом’яту, трохи іржаву, але чарівну тубу. Мені було вісім — і я одразу в неї закохалася. Вирішила: гратиму саме на тубі.
У музичній школі в Гоойку всі трохи дивувалися — маленька дівчинка з інструментом майже з себе зростом. Але я наполягала: або туба, або нічого. Директор навіть зробив для мене спеціальну підставку, щоб я могла її тримати. У дванадцять я вже грала досить добре, а в шістнадцять виступала з Бартом Марісом у вуличному театрі Excelsior.
Під час навчання в консерваторії працювала над постановкою з Дімітрі Леуе у біг-бенді під керівництвом Бенджаміна Бутрера. А згодом подзвонив Петер Вермєрш із Flat Earth Society — так я потрапила в джаз.
Я хотіла вивчати джаз, але в консерваторії не було викладача джазової туби. Єдиний джазовий курс був для контрабаса. Мене спрямували до класу труби — але це теж не підходило. Щоб продовжувати грати на тубі на високому рівні, я зрештою здобула магістерський ступінь з класичної музики.
Кого ти слухала? Хто на тебе вплинув?
Спочатку — Говарда Джонсона й Мішеля Годара. Тоді джазових тубістів майже не було. Але я слухала дуже різну музику. Я взагалі музичний «всеїдний» слухач: Tom Waits, Anouar Brahem, Yusef Lateef, Lhasa, Jeff Buckley, Moloko, Jill Scott… А згодом — більше дрону й експерименту: Mazen Kerbaj, Etienne Nillesen, Susana Santos Silva, Maria Bertel, Martin Taxt.
Після магістратури з класики я брала уроки імпровізації в Льєжі у Мішеля Массо та Гаррета Ліста. Решту вчилася сама — граючи. Туба універсальна: я грала клезмер, балканську музику, класику, сучасну музику, театр, джаз.
Майже двадцять років намагаюся відійти від класичної моделі. Грати тільки з нот для мене — це відчуття тиску. Участь у Flat Earth Society стала переломом: момент, гумор, ризик. У класичному світі часто все занадто серйозно. З роками я навчилася більше відпускати — особливо з серпентом, який сам по собі непередбачуваний.
Як ти відкрила для себе серпент?
П’ятнадцять років тому я слухала удаїста Рабі Абу-Халіля й вперше почула, як Мішель Годар грає на серпенті. Я не повірила своїм вухам. Та меланхолія, той пилюжний, загадковий звук…
Я одразу захотіла грати на ньому. Але це виявилося непросто. Ніхто з мого оточення не грав на серпенті, знайти інструмент було складно. В інтернеті писали, що він «непридатний для гри», що постійно фальшивить. Інструмент Годара виготовив швейцарець Стефан Бергер. В Англії я знайшла дешевший варіант із карбону, але не ризикнула — матеріал визначає звук.
Через кілька років я дізналася про майстра П’єра Рібо, який робить серпенти в Брюсселі. Так я нарешті знайшла свій інструмент.
Як ти вчилася грати і як описала б свій звук?
Через відсутність джазової тубної освіти я отримала класичну. З серпентом усе стало ще радикальніше — жодної школи, майже жодних орієнтирів. У Бельгії професійно граємо лише я і Крістоф Моріссе. У Франції важливі постаті — Мішель Годар і Патрік Вібар.
У Мішеля — пилюжний і дуже рухливий звук. У Патріка — чіткий, конкретний, особливо в старовинній музиці. Мій — десь посередині. Мій серпент звучить меланхолійно, характерно й глибоко-темно. В ньому природна теплота.
Люди часто асоціюють цей звук із лоном або глибоким корінням. Але меланхолія — це пастка. Три ноти — і всі розчулені. Мій виклик — зробити звук небезпечним. Тому я використовую ефект-педалі.
Серпент спершу звучав у церкві — там його звук розквітав. У звичайних залах цієї акустики немає, тож я створюю її сама — через педалі, розширені техніки, чвертьтони. Я хочу, щоб серпент звучав як живий і нестабільний організм.
Звідки ти береш натхнення?
Передусім від доньки Лонне. Саме їй я завдячую назвою Plank 9. Два роки тому вона щодня тренувала стійку на руках. Щоразу хотіла відійти на одну «дошку» далі від шафи, на яку спиралася. Щодня я чула: «Plank 9, мамо!» До кінця літа це була її мета. А я тоді планувала сольний альбом і зрозуміла — це мій власний «Plank 9». Вона досі не може повірити, що альбом названо так.
У альбомі є трек Hum of Bees. Я написала його в саду Мішеля Маста, де щороку на тиждень оселяються бджоли. Пилюжний звук серпента дуже легко імітує дзижчання — водночас мрійливе й загрозливе.
Я багато читаю. Сильне враження на мене справила книга Сільвена Тессона «Шість місяців у сибірських лісах». Його добровільна самотність у хатині дуже мене зачепила. Ту тишу й концентрацію можна почути в моїй музиці — не буквально, а як загальний стан.
У твоїй музиці багато поезії.
Рада, що ти це відчув. Я люблю писати, постійно працюю з мовою. Для мене поезія — це цілий світ в одному реченні. У музиці так само: я використовую мало нот. Хочу сказати все чотирма-п’ятьма.
Ти постійно виходиш за межі жанрів.
Історія серпента почалася з дуету hum. з Мірко Бановичем — він хотів електронно «маніпулювати» моїм серпентом. Згодом я сама почала користуватися педалями. Мені подобається брудність і непередбачуваність звуку.
Потім була співпраця з саунд-артистом Рутгером Зуйдервелтом — альбоми Luchtwezen і Stuutjes. З’явився проєкт Graindelavoix — рання музика, голос і серпент, ідеальне поєднання тембрів.
Із імпровізаційної сцени я зустріла нідерландського саксофоніста й кларнетиста Аб Баарса. Разом із Йостом Буйсом ми записали альбом Cecil’s Dance у 2024 році.
Також я брала участь у проєктах: It’s Gone Джефа Неве, Secular Psalms Дейва Дугласа, співпрацювала зі Spinvis, B.O.X/Dez Mona, MikMâäk та La Floresta.
Яким ти бачиш своє музичне майбутнє?
Мене зачаровує тиша. Те, що відбувається перед звуком і після нього. Я хочу створити проєкт із власними текстами й музикою, побудований навколо тиші.
І водночас мене дедалі більше цікавлять «дратівливі» звуки — ремонт, машини за вікном, кашель мого сусіда, який без кінця курить. Хочу використати їх як натхнення для більш ритмічного матеріалу.
Я довго була виконавицею в різних проєктах. Тепер хочу творити з серпентом як із центром. Дати своїм ідеям прорости в музику. Побудувати щось своє — таке, що може дряпати й водночас глибоко зворушувати.
Концерти в 2026:
20 березня — тріо з Adilia Yip і Hester Bolle, Le Senghor, Etterbeek
4 квітня — сольний серпент, brdcst, AB Brussels
28 квітня — реліз альбому FES, HaConcerts, Гент
9 травня — тріо з Patricia Vanneste і Matthijs Bertel, Stormloop, Herentals
13 червня — сольний серпент, Het Onument, Kortrijk
